На здобуття премії · “Олександр Бородай створив неформальну школу української живописної емалі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
З Дніпра через Київ до Кечкемета
Слово Просвіти, №07 за 2019 рік
Олена СЕДИК Фото з Інтернету Кілька днів тому мені, уродженці міста Берегове на Закарпатті й мистецтвознавцю за освітою, зателефонували приятелі й попросили зустріти в Києві та кілька днів присвятити двом чоловікам з угорського міста Кечкемет. Вони — художники-емальєри з уже відомого на весь світ осередку емальєрства, де регулярно відбуваються міжнародні симпозіуми з гарячої (!) емалі. Мене попередили: пани Іштван і Шандор досконало знають історію цього незвичного стародавнього мистецтва. Їдуть не лише походити по столичних музеях і подивитися на емалі часів Київської Русі, а й зібрати матеріал для наукового збірника про сучасних майстрів Європи, в який, що радує, ввійдуть і українці. Основним “героєм” буде Олександр Бородай — засновник вітчизняного емальєрства.
Гаряча не лише емаль, а й особистість Розповідаючи про образотворчість, можливо, буду вас дивувати. Перше, чим здивую, — манерами й звичками. Уявіть, виховані чоловіки зрілого віку, після вітання з жінкою, говорять угорською традиційну фразу “цілую ручки”, а потім по-справжньому це роблять. Після привітань на Центральному залізничному вокзалі, де зустрічала гостей, я теж їх здивувала. Запросила зайти в зал підвищеної комфортності на другому поверсі, котрий через приглушений ультрамариновий колір стелі “охрестили” синім, та роздивитися “Мальовничу Україну”. Коли сказала, що одним із авторів чотирнадцяти настінних композицій є Олександр Бородай, вони, ввімкнувши спеціальну фототехніку, заходилися в різних ракурсах знімати монументальні зображення Корсунь-Шевченківського палацу, “Олександрії” в Білій Церкві, Святогірського монастиря, старовинного Глухова, Кам’янця-Подільського... — Враження сильні, бо подібне нетипове для вокзалів, — емоційно сказав пан Іштван, поки Шандор усе, що можна було, фотографував. — Не одразу й розбереш: малярство це чи художнє ткацтво. Колорит, темперамент, живопис — чудові. Не думали, що вже на вокзалі відкриємо одну з виразних сторінок обдарованості маестро Бородая. Другою сторінкою пізнання митця стало київське метро. Точніше, станції “Видубичі” й “Осокорки”. Їхні інтер’єри, створені раніше, ніж розписи на вокзалі, вже є сторінкою історії українського мистецтва. Станції облагородили на віки виразними, просякнутими духом Київської Русі, емалями. Коли їх ще зводили, з групи претендентів на оздоблення інтер’єрів фахівці з “Укрметротунельпроекту” безпомилково обрали надійність і унікальність емальєрних композицій О. Бородая й О. Бабака. Кечкеметські дослідники відзначили, що наш художник зміг в Україні започаткувати й “приживити” виразний напрям у монументально-декоративному мистецтві — емальєрство в зодчестві. Кожен твір так на металі “випечений”, що втручання реставраторів не потребуватиме. Навіть небесний цикл у Головній обсерваторії НАН України.
На кришках каструль народився... геній Ясна річ, іноземні збирачі матеріалів ознайомилися лише з київським періодом творчості Олександра Андрійовича. Точніше, з циклом “Перевірене часом. Нерозвіяне простором” у Музеї історії Києва. Це саме те, що їх цікавило — емалі. Соромно, але зізнаюся: завдяки угорцям я відкрила надзвичайно досконалі твори Бородая — триптих “Блудний син”, “Фрески” із серії “Лаврський альбом”, “Непередбачувані закономірності”...
Шкода, не було часу на знайомство з учнями митця. Пан Бородай не тому, що заслужений художник України, а завдяки таланту викладача й щирості душі був доцентом факультету мистецтв і дизайну Київського університету імені Б. Грінченка. Його учениця Тетяна Ільїна, оцінюючи педагога, як мистецтвознавець доповнює характеристику першопрохідця-емальєра: “Він створив неформальну школу української живописної емалі, шляхетно допускаючи до творчої лабораторії, розкриваючи секрети майстерності”. Художником-емальєром не кожен зможе бути. Треба добре знати і хімію, і фізику, і випалювання металів. Це не лише складно, а й фізично важко, матеріально дорого. Коли я панам Іштвану й Шандору розповіла, де після першої поїздки на симпозіум у Кечкемет в 1978 р. наш експериментатор діставав матеріали для композицій, — вони від здивування оніміли. Ви теж здивуєтеся: на Новомосковському заводі з виробництва емальованого посуду. Тоді тільки там для отримання широкої палітри кольорових емалей можна було дістати оксиди сурми, урану, марганцю, міді, хрому, закис-окис кобальту та інших фарбників. Фраза одного з представників Спілки художників: “На кришках каструль народився геній”, — і смішна, й гірка. Отака реальність. Це вам не аквареллю чи олією писати твори. — У нас, в Угорщині, Бородай відомий як надзвичайно сміливий емальєр-експериментатор. Шкода, через інсульт, що прикував його до ліжка, ми не зможемо поспілкуватися. Вся надія на дружину, теж мисткиню, Тамару Турдиєву, друзів та учнів Музею художньої емалі в Дніпрі. Ми ще вдома знали, що автором ідеї його заснування є Олександр. Туди поїдемо вперше.
Гейзер ідей і пошуків У тому промисловому місті 1946 року Бородай побачив світ і у спадщину від пращурів отримав мистецький дороговказ. Батько, Андрій Семенович, — художник-самоук козацького роду з Полтавщини, переїхав у тодішній Дніпропетровськ. Численні заводи з величезними трубами не згасили бажання писати мальовничі краєвиди, сюжети на народні теми. Усі полотна були такими, якими хотілося, щоб було життя: “лани широкополі і Дніпро, і кручі”. Від нього, а також від інших митців-Бородаїв, серед яких і відомий скульптор Василь Бородай, Олександр успадкував потяг до мистецтва.
Закінчив Дніпропетровське художнє училище, вирушив у столицю вчитися на відділенні монументального мистецтва Київського державного художнього інституту. Витримав шалений конкурс, потрапив під крило знаменитої й вимогливої Тетяни Яблонської. Вже тоді вона, академік, професор, оцінила устремління студента працювати в графіці, живописі, брати участь у різноманітних виставках на батьківщині й за кордоном. Рідне місто Дніпро ніколи не обминав. Там ще з юності знають і цінують його як гейзер ідей і пошуків. Численні експозиції в галереях, діапазон яких захмарний, фестивалі, зустрічі, навіть єдиний в Україні музей емалі — справа рук Олександра Андрійовича. Все зроблено якісно, престижно, без пафосу, як нині багато хто полюбляє робити. Навіть коли відбувалися ним народжені Міжнародні фестивалі емалі, на які приїжджали маститі митці з усіх усюд, гідної інформації чи розголосу не було. Втім, високу оцінку й авторитет в Європі ця подія вже заслужила. Якби й у нас такого фундатораоптиміста належно оцінили! Радує, що непересічного художника-монументаліста щез часів відбудови Михайлівського Золотоверхого собору цінують в Українській православній церкві. Коли будете у храмі, зауважте сюжет “Страшний суд”. Його, дотримуючись усіх християнських канонів, досконало написав О. Бородай з колегами. Розписи в Свят о – П о к р о в с ь к і й церкві на Подолі — теж справа рук і душі маестро. Все згадане — один із яскравих штрихів творчості митця. Він із тих, для кого головне у житті — мистецтво справжнє й чесне.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
