Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Дійсність завжди перебуває в нездоланному протиріччі з ідеалом життя”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Борис Грінченко: «Його «Кобзар» зробивсь моєю Євангелією…»

Слово Просвіти, №07 за 2019 рік

Василь ЯРЕМЕНКО Багато збігів у біографіях двох Великих синів української землі, щоб назвати їх випадковостями: обидва прожили рівно по 47 років. Обидва померли на чужині: Шевченко в російському Санкт-Петербурзі, Грінченко в італійському Оспедалетті. Обох їх перевезли в Україну і тут поховали: Шевченка на Чернечій горі в Каневі, Грінченка — на Байковому кладовищі. Їхня дорога на вічний спочинок була подібною. Грінченка з французького Ментона везли в опломбованому вагоні з 9-го до 21 травня і, відспівавши у Володимирському соборі, 22 травня похоронили на Байковому кладовищі. А Шевченка везли до Києва із Санкт-Петербурга від 9 травня до 21 травня і, відспівавши у церкві Різдва Христового на Поштовій площі, 22 травня відвезли і похоронили на Чернечій горі в Каневі. Обидва похорони були такими велелюдними, яких досі й після Україна не знала. Борис Грінченко, як уся російська література тогочасна вийшла з гоголівської шинелі, вийшов із Шевченкового “Кобзаря”, про що сам і свідчить: “...живучи на кватирі у московській (панській, звісно) сім’ї і чувши, як вона вихвалялася своєю Москвою та Калугою, випадком почув і друге: як одна панія, що жила в цій же господі, обороняла Україну, українську мову. Вона згадувала, хвалючи, про Шевченка. Поїхавши додому влітку, я прочитав батькового (себто того, що зберігався у батьковій скрині. — В. Я.) “Кобзаря” і в 13 років зробився тим, чим я єсть. Я якось відразу і без ваганнів порвав з усими московсько=патріотичними тенденціями шовіністичного коліру (а саме до цього я прихильний був) і Тарас зробивсь міні і до сього дня зостаєцця пророком. Я не шуткуючи кажу, що й досі я не можу думати про його, як про людину, — він і досі стоїть перед мене на такому високому п’єдесталі, що торкаєцця головою до неба. Може це наївна дитяча віра зробила, але я смію думати, що исторія всесвітня не дає нам другого такого прикладу, як Шевченко: з мертвого він зробив живе — “трупи встали і очі розкрили”!1 Народ воскресає і починає дивитися на світ своїми, а не чужими, московськими очима!.. Отже, і в тринадцять, і в двадцять дев’ять, коли була написана “автобіографія” для І. Липи, рецепція Шевченка Грінченком незмінна: Шевченко Богорівний творець, здатний воскресити мертвий люд і розкрити йому очі. Саме тому своєю величчю сягає неба його п’єдестал, недоступний простій звичайній людині. Виходячи з такої дитячої і юнацької рецепції, Грінченко творить образ пророка і генія Шевченка, а рецепція Шевченка творить сутність Грінченка. Через 125 років “духовний батько” покійного Бузини в лекції студентам-філологам Шевченкового університету “Як Шевченко став Шевченком” стверджує інше: рецепція творить генія і пророка. Якщо, мовляв, рецепієнт сприймає Шевченка як генія, то він геній, а коли таким не сприймає, то він і не геній. Бузина, скажімо, не сприймав Шевченка як генія, але від цього Шевченко не перестав бути генієм і пророком. І таким він є для світу! У листі-автобіографії, написаній від третьої особи того ж 1892 р. для “Исторії літератури руської” О. Огоновського, Грінченко говорить про вплив Шевченка не тільки на формування світогляду, а й про вплив на всю творчість, і не тільки поетичну: “Шевченко зробив з мене зараз же українського націонала (хоч і чудно се казати про хлопця 13—14 років), — його поезія була вже мині не жартом, а його “Кобзар” зробивсь моєю Євангелією. Я почав писати по=вкраїнському, зараз же й писати усячину: починаючи з віршів та кінчаючи словарями! (14 років!)”2. Отже, і мовознавча робота почалася під впливом Шевченкового “Кобзаря”, мова якого зачаровувала і вражала своїм багатством. Посмак поетичної мови Шевченка став Грінченкові зразком естетичного та ідеологічного ставлення слова до реальностей життя. І цей зв’язок правдоподібно підкреслювали і окремі етнографічні записи, і видані вже збірники А. Метлинського, Закревського, П. Лукашевича, П. Куліша, М. Драгоманова, П. Чубинського та ін. У кожній наступній “Автобіографії” Грінченко розширює сфери впливу творчості Шевченка на його наукову і художню творчість. В Автобіографії 1898 р., написаній для видавництва “Вік”, знову підкреслює, що враження від “Кобзаря” “покрило всі вражіння, які досі мав од книг... Почав писати по-вкраїнському всячину: вірші, повісти, драми, навіть складав словарь український, видавав для товаришів-школярів журнали по-великоруському й по-вкраїнському”3. І в останній Автобіографії 1909 р., написаній за півроку до смерті, востаннє нагадав чи повторив, що “писати почав дуже рано — щось шестилітнім хлопцем, але по=московському, бо українську мову з нашої сем’ї було вигнано яко мужицьку. Років 13=ти я прочитав Шевченка і почув од знайомої пані прихильний суд про його і про українську мову. Мене вона зацікавлювала вже, і я став писати по=вкраїнському”4. Нурт Шевченкового слова, а головне, Шевченкового духа, були в Грінченка не епізодом раннього знайомства з його мовою і творчістю, а стали суттю самого Грінченка, орбіти Шевченкового духа ставали орбітами духа і самого Грінченка. Такі передумови і витоки Грінченкової Шевченкіани. 18-річним юнаком, але вже народним учителем, Борис Грінченко написав вірш “Шевченку і Некрасову” (“Обоє за долю народну ви бились”). Грінченко беззастережно вважає Шевченка національним пророком, генієм, який розрубує суперечності, чи, як каже Б. Грінченко, “плутанину” в національних поглядах у наших найчільніших діячів літературних”, не говорячи “про звичайну так звану інтелігенцію”. Національні погляди ще не були сформовані навіть у просвітніх діячів. І от сформувалася думка, “що мовбито, — пише Б. Грінченко в “Листах з України Наддніпрянської”, — Костомаров та Куліш навчали Шевченка, показували йому шлях. Себто показували шлях тому, хто сам його знайшов і вторував”. Грінченко аргументовано і рішуче заперечує цю панівну на той час думку, бо на час знайомства у 1844 р. з Кулішем Шевченко вже був автором таких програмових творів, як “Перебендя”, “Гамалія”, “Тарасова ніч”, “Гайдамаки”. Та й сам Куліш признавався (в передмові до зб. “Хуторна поезія”), що Шевченко видавався йому “небесним світильником”, а сяйво його духа “було чимсь надприродним”. На час знайомства з М. Костомаровим (1844—1845) Шевченко вже написав “Сон”, “Чигирин”, “До Основ’яненка”, “І мертвим, і живим, і ненарожденним...”, “Заповіт”, “Розрита могила” і “Кавказ”. Заперечив Грінченко і твердження О. Огоновського, що на національні погляди Шевченка мали вплив ідеї Кирило-Мефодіївського братства (див. “Листи...”, с. 35—36). Шевченко — поет мрії. Аби її досягти, йому необхідно було подолати суперечність між дійсністю його часу і мріями (“І сниться їй той син Іван...” і “копу дожинать пішла”). Оця суперечність між щоденною реальністю і мрією, себто омріяною дійсністю. Озвірілий московський деспотизм і людяні мрії Шевченка в жодному разі не могли знайти примирення, гармонізувати. Дійсність завжди перебуває в нездоланному протиріччі з ідеалом життя, з уявленням поета про ідеально організоване суспільство. Чого в історії ще не було і, здається, й не буде, бо йдеться про протиріччя між українцем (як поневоленою, кинутою в безпросвітне рабство слов’янською нацією) і москалем (як деспотичною, нелюдською, самодержавною Московщиною — великокнязівською, царською, комуністичною, путінською). Така ось дійсність Шевченкового часу і до нього: “Латану свитину з каліки знімають...”, “Бо москалі і світ божий в пута закували...”, “Москалики що заздріли, то все обчухрали...”, “Як москалі сребро, злато і свічі забрали у Покрови...”, “Це той первый, що розпинав нашу Україну, а вторая доконала вдову сиротину...”, “Щоб так печаль не перлася, як той москаль в самотню душу...” і т. ін. А мрію про майбутню дійсність висловив у одній строфі: І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати І будуть люде на землі. А як у Бориса Грінченка? Із шевченкознавчих праць Бориса Грінченка одна потрапила під гострий літературознавчий розпин — “Шевченків “Кобзар” на селі”. Опубліковано працю було в 1906 р. на сторінках редагованого ним же журналу “Нова громада”. Того ж року вийшло монографічне дослідження Б. Грінченка “Перед широким світом”, до якого праця вченого ввійшла як дев’ятий розділ “Тарас Шевченко”. 1914 року, в рік сторічного ювілею Т. Г. Шевченка і початку Першої світової війни, а головне — в переддень визвольних змагань, працю Грінченка перевидано окремою брошурою “Шевченків “Кобзар” на селі”. Що ця праця Б. Грінченка була викликана до життя історичними подіями не випадково, засвідчує ще одна публікація 1914 року — третє видання публіцистичної праці М. Драгоманова “Шевченко, українофіли й соціалізм” із передмовою і коментарями Андрія Ніковського. Час вимагав чіткого, науково-осмисленого розуміння ролі Шевченка в суспільних процесах, які в 1914 р. було передбачити неважко. Грінченко полемізував із Костомаровим, А. Ніковський — із М. Драгомановим. І Костомаров, і Драгоманов безпосередньої участі в дискусії не брали, позаяк уже обидва відійшли у засвіти. На духовного, а головне — ідейного провідника нації, яка вступала у затяжну національно-визвольну і соціально-- визвольну боротьбу, був історією визначений геній і пророк України — Тарас Шевченко. На думку Б. Грінченка, Шевченко мав стати прапором революції 1905—1906 рр., і цим фактом диктувалося прочитання Шевченка 1906 року Б. Грінченком. Тези М. І. Костомарова “Шевченко как поэт — это был сам народ” не відповідали прочитанню Шевченка Борисом Грінченком. Грінченко жодним словом не обмовився, що Шевченко не народний поет, як це констатується в незакінченому і неопублікованому фрагменті, начебто належного перу С. Васильченка “Гринченко о “Кобзаре”. Насправді Грінченко говорить, що Шевченко писав для освіченого читача, байдуже чи з простого народу, чи з інтелігентного середовища. Нібито Грінченкове твердження, що Шевченко не народний поет, а поет інтелігенції, я вважаю фальсифікацією вульгарних соціологів радянського розливу, які настирно шукали виявів класової боротьби у літературі й літературному процесі загалом. Теза Грінченка, що Шевченко йшов попереду народу і кликав український народ “добре вигострить сокиру”, щоб збудити народ до боротьби за волю, а такий момент в історії настав у 1905—1906 рр. Створити “сем’ю вольну нову” і спом’янути в ній і свого пророка. Шевченко, як ідейний провідник народу, його прапор, на думку Б. Грінченка, підходив у революційному рухові 1905 року, підходив і під час нової хвилі визвольних змагань (цим зумовлювалося і нове окреме видання “Шевченкового “Кобзаря” на селі” в 1914 р. до 100-літнього ювілею Т. Шевченка, а швидше на вимогу нових суспільно-політичних подій. І тут Степан Васильченко з містичною чернеткою “Гринченко о “Кобзаре”, невідомо коли написаною і не закінченою ні російською мовою, ні українською. У 88-й примітці до третього видання праці М. Драгоманова “Шевченко, українофіли й соціалізм” (уперше праця М. Драгоманова була опублікована в 4-му випуску “Громади” 1878 р. Друге видання здійснив І. Франко із власною передмовою 1906 р., а третє — А. Ніковський 1914 р. з короткою передмовою і 95-ма розлогими примітками. — Наук. ред.). Андрій Ніковський коментує наведений Драгомановим факт читання для народу творів Шевченка якимось народником, подібно оповіді Б. Грінченка про власне опитування освіченої селянки (“куми Марусі П.”), як вона розуміє окремі твори Т. Г. Шевченка. Про це Борис Грінченко розповідав у роботі “Шевченків “Кобзар” на селі” (1906). Звичайно, роботу Грінченка Драгоманов прочитати не міг, оскільки вона була написана через десять чи й більше років після смерті М. Драгоманова, який практику читання селянам творів українських і світових класиків розглядає як народницьке “ходіння в народ”. “І ми знаємо випадок, — пише А. Ніковський, — коли один гарячий революціонер “ходив в народ” з “Кобзарем”, то його найбільше просили читати власне “Катерину” і “Наймичку” — “це вже давно стверджено, що з Шевченка поет народній, але не простонародній (виділення мої. — В. Я.) і треба певної інтелігентності, розвитку та освіти, щоб його читачам із простого народу розуміти. Порівняйте статтю Б. Грінченка “Шевченків “Кобзар” на селі” в журналі “Нова Громада”, “Перед широким світом”, є окремо” (йдеться про окреме видання праці Грінченка 1914 року. — В. Я.). Тобто, і Драгоманов, і Грінченко однаково говорять про розуміння окремих творів Т. Шевченка простим, але освіченим народом. Думка Костомарова, що Шевченко як поет — це сам народ, відповідала світогляду українофілів костомарівських часів, тай сам Костомаров обґрунтовував категорію народності чи не першим в українській науці. У часи Грінченка потрібний

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин