Шевченкіана · “Серед темної ночі нашого національного безголов’я це була єдина зірка, від якої світ ніколи не згасав”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Шевченкова могила в житті Сергія Єфремова До 80#річчя від дня смерті С. Єфремова
Слово Просвіти, №07 за 2019 рік
Сергій Єфремов
Раїса ТАНАНА, науковий співробітник Шевченківського національного заповідника, заслужений працівник культури України У дні, коли ми традиційно вшановуємо пам’ять геніального українського письменника і художника Тараса Григоровича Шевченка, добрим словом згадаймо одного з палких його шанувальників, відомого українського літературознавця, критика, публіциста, громадського та суспільно-політичного діяча, уродженця села Пальчик Катеринопільського району Черкаської області Сергія Олександровича Єфремова. 10 березня минає 80 років від дня його смерті. Ім’я цього видатного вченого довгий час було викреслено з людської пам’яті: С. Єфремова репресували 1930 року у результаті сфабрикованого процесу т. зв. “СВУ”, засудили до смертної кари, яку потім замінили на 10-річне заслання. І лише через шістдесят років, на початку 90-х років ХХ ст., Сергій Олександрович разом з іншими тоді засудженими був реабілітований (посмертно). Нині познайомилися з його “Щоденником” 1923—1929 років, що побачив світ 1997 року, з його працями на шевченківську тематику у науково-популярному виданні “Шевченкознавчі студії”, упорядник Ольга Меленчук (К., 2008) та в її монографії “Шевченкознавчий дискурс Сергія Єфремова у контексті українського літературознавства” (К., 2013). До 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка у видавництві “Брама” (Черкаси) вийшло репринтне видання “Листування Тараса Шевченка” за редакцією Сергія Єфремова. Через усе життя Сергій Єфремов проніс любов і повагу до свого славного земляка Тараса Григоровича Шевченка. Він не тільки вивчав і досліджував його життєвий і творчий шлях, а й часто відвідував місце його вічного спочинку в Каневі. Про це свідчать його записи, автографи на сторінках книг вражень у першому народному музеї Кобзаря — Тарасовій світлиці. З’явилася ця книга тут 1897 року завдяки довголітньому охоронцю Кобзаревої могили Василю Степановичу Гнилосирову. Відвідати Шевченкову могилу Сергій Єфремов хотів ще під час навчання в духовній семінарії (1891—1896 рр.) Про це свідчить запис у його “Щоденнику” від 11 квітня 1895 року: “На жаль, мені не довелося побачити Канів і могили Тарасової… Коли-небудь зберусь та зумисне поїду на могилу Тарасову”. А ось із 1898 року на Тарасовій горі він бував регулярно, про це довідуємося зі сторінок книг вражень, цього своєрідного літопису любові народної до Кобзаря. Перший його запис у книзі від 18 червня 1898 року, коли він був студентом юридичного факультету Київського університету. До священної могили Кобзаря приходив разом з друзями Федором Матушевським (уродженцем Сміли) та Володимиром Дурдуківським з Києва. Вони зайшли до Тарасової світлиці, де їх привітно зустрів довголітній хранитель Кобзаревої могили Іван Олексійович Ядловський. Оглянувши експозицію, юнаки вирішили зробити запис до книги вражень, що лежала на столі. Перегорнувши кілька сторінок, побачили не зовсім вдалі записи. І це їх дуже вразило. Тому, звертаючись до поетових шанувальників, вони записали: “Не вважаючи на просьбу тих людей, що завели сю книжку, з більшим поважанням відноситись до нашої національної святині, наші земляки, на превеликий жаль, поводяться в сім святім місці не так, як би личило їм поводитись, що показується з глузливих, а то й просто огидних написів, що ображають почуття не тільки свідомого українця, а й взагалі кожної порядної людини. Сором нам, великий сором, що навіть люди чужих національностей як великороси, поляки, німці, євреї і інші сторонні люди з більшою повагою відносяться до геніального нашого слова, ніж ми — українці. “Умийтеся, образ Божий Багном не скверніте!” (“Кобзар”, 74 ст.). Ф. Матушевський. С. Єфремов В. Дур= дуківський”. (Книга вражень 1897—1901 рр., с. 44) На жаль, книги вражень з Тарасової світлиці збереглися не за всі роки. Наступний запис С. Єфремова датовано 17 липня 1906 року. Цього разу він приходив з друзями Василем Доманицьким, Федором Матушевським, Дмитром Дорошенком, Олександром Лотоцьким. Про ту подорож до Канева В. Доманицький розповів у статті “На могилі Т. Г. Шевченка”, вміщеній у газеті “Рада” під псевдонімом “Н. Т.”: “Був гарний не душний день, як зібрався наш невеличкий гурток, щоб одвідати Тарасову домовину”. Прибули вони на Тарасову гору з села Прохорівка (на лівому березі Дніпра, поблизу Канева) від Володимира Павловича Науменка, який улітку проживав на дачі в цьому селі. За традицією, 15 липня до нього приїжджали друзі вітати з днем Ангела (цього дня церква вшановує Святого Володимира). А про те, що вони прибули з Прохорівки, красномовно засвідчують рядки у статті В. Доманицького: “На човні ми переїхали на той бік Дніпра і стали сходити дерев’яними сходами на гору… Зійшли на могилу… Яке гарне чудове місце: унизу котить свої хвилі Дніпро, угорі прозоре блакитне небо, а все навкруги осяяне ясним сяйвом літнього сонця. Не можна очей відвести від цього чудового краєвиду”. (“Рада”, 1906, 15.09) До книги вражень вони записали: “Були на могилі. Ф. Матушевський, С. Єфремов, В. Дорошенко” (Книга вражень 1904— 1906 рр., с. 164 ). Сергій Олександрович з особливим трепетом ставився до останнього Шевченкового прихистку, не терпів блюзнірства. Про це свідчить його замітка “Дикі люди” (Туристи на Шевченковій могилі). С. Єфремов обурений, що національну святиню перетворили на “місце оргій та пиятики”. І він звертається до українського громадянства — єдиної в його розумінні сили, яка може покласти край знущанням над дорогою могилою: “Українському громадянству нема на кого сподіватися, що хтось оборонить могилу його великого поета од щоденних знущань. Воно само повинно зробити це: зробити тими способами, які маються в руках кожної культурної людини… І я певен, що такі засоби знайдуться. Тільки боляче стає і жаль стискає серце: невже до нашої великої могили, що гостинно приймала кожного, хто приходив з чистим серцем… мусимо ставити стражу (“Рада”, 1912, ч. 111, с. 1). 1914 року, до 100-річчя від дня народження Кобзаря, царський уряд заборонив доступ до його могили. У зв’язку з цим у своєму дослідженні “Шевченкова могила” Сергій Олександрович пише: “Шевченкова могила під доглядом стражників була найкращим покажчиком тієї неволі, в якій перебував за царських часів наш край, коли навіть пам’ять про найкращих наших людей і навіть “незлим, тихим словом” заборонено було згадувати. Шевченкова могила страдницьким чоботом притоптана — то був образ усієї України — в кайданах, у неволі, потоптаної дикою сваволею, насильством та безладдям”. (С. Єфремов. Шевченкова могила. У кн. С. Єфремов. Шевченкознавчі студії. К., 2008) А побачивши в газеті “Рада” світлину зі стражниками на Кобзаревій могилі, вчений називає її “своєрідним пам’ятником тогочасного ладу”: “Надрукована тут фотографія з обставленої вартою могили, складається теж своєрідний пам’ятник ладу, який не мав кращої роботи, як тільки воювати з усім, що дороге було людям”. Про Шевченкову могилу Сергій Єфремов намагався говорити за кожної нагоди попри обставини. Його роздуми над цим священним місцем вивершилися у дослідженні “Шевченкова могила”, яке побачило світ 1919 року (вийшло окремою брошурою). У брошурі охоплено події від початку обрання поетом місця для побудови хатини над Дніпром — й закінчуючи подіями ювілейного 1914 року. Ось рядки з цього дослідження: “Немає в світі такої другої могили, як Шевченкова. …Шевченкова могила стала ніби тим серцем України, що невпинно розгонило живу кров по всьому її тілу й обновляло його, готуючи до нового життя, що таки мало прийти колись. Серед темної ночі нашого національного безголов’я це була єдина зірка, від якої світ ніколи не згасав, хоч і як силкувалися темні сили його пригасити, і тим ясніш горів, що більш на нього дмухали”. Про те, що Сергія Єфремова постійно турбувала доля Шевченкової могили, засвідчують і його записи в “Щоденнику” 1923—1929 років. Ось запис від 17 лютого 1924 року: “Засідання з приводу “Заповідника Шевченкового”. В історії могили ці малюнки стануть колись поруч знаменитої фотографії зі стражниками 1914 року. Ще в травні хреста скинуто, розбито і з постаментом скинуто в яр — там уламки валяються, й досі іна них лишився напис “Шевченко”. Символічно для більшовиків! Жалко хреста — такий він простий був і так своєю простотою гармоніював з наокружною природою… Найкраще було б поставити таки старого хреста, але про це тепер і думати нічого. Многостраждальна Шевченкова могила! Як вона відбиває на собі історію України!”. (Сергій Єфремов. Щоденник. 1923—1929 рр. — К., 1997. — С. 74). 24 квітня 1926 року вчений знову побував на Тарасовій горі. Цього разу він приїздив до Канева, щоб узяти участь у похованні відомого українського археолога і мистецтвознавця Миколи Федотовича Біляшівського. Того дня до книги вражень він записав: “Приїхали з тілом небіжчика М. Ф. Біляшівського. Завітали на Шевченкову могилу. Сергій Єфремов, Данило Щербаківський, Микола Левитський, Д. Мовчан, Микола Макаренко”. (Книга вражень 1924—1926 рр. Фонди ШНЗ, КН-21799. — С. 304). Палкий шанувальник Тараса Шевченка відвідав його могилу і влітку 1929 року, — востаннє, адже у серпні його заарештували. Можливо, Сергій Олександрович і робив запис у книзі вражень, та, на жаль, за цей рік вона не збереглася. У “Щоденнику” 29 липня 1929 року він написав: “Несподівано для себе їздив на Шевченкову могилу. Сьогодні вернувся. Чудова подорож пароплавом, але про могилу бодай не казати! “Недоумки занапастили Божий рай”… Бруд, неохайність, недбальство, формалізм… Міліція, і першим ділом паспорта вимагають. Перевертаються десь, певне, кістки Кобзареві в могилі, на таку наругу дивлячись”. Цим записом і завершуєть= ся його “Щоденник” 1929 року. А потім арешти, ув’язнення, смерть.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
