Гаряча тема · “Ця історія оголила гостроту питання про відповідальність митця в країні, що захищається від агресії”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
«Свобода творчості» чи провокація, або Чому Вагнер в Ізраїлі під забороною
Слово Просвіти, №07 за 2019 рік
Максим СТРІХА, науковець, письменник
Уже кілька тижнів велику кількість наших творчих і навколотворчих осіб і середовищ втягнуто в черговий скандал. Студент Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури С.Х., який раніше не відзначався високою академічною успішністю, зате “уславився” епатажними інсталяціями (“вишиванка на салі”, оздоблена свинячими хвостами; фалоси, прироблені до мінаретів і церков), виставив нову інсталяцію — цього разу з фігурками вояків “фалічної форми”. Якщо вірити опонентам С.Х., то, згідно з його первісними поясненнями, інсталяція була навіяна подіями на Донбасі, де обидві сторони начебто “міряються фалосами”. Пізніше сам С.Х. у Фейсбуці назвав інсталяцію “антивоєнною” і “антипутінською”. Сьогодні у мене вже немає можливості достеменно встановити, що саме говорив С.Х. викладачу академії, відомому українському художникові Володимиру Харченку, який добровольцем пішов захищати Україну (як і його донька, яка вивозила поранених і вбитих хлопців з-під Авдіївки). Згадую про це, щоб стало зрозу-
Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Окупаційна більшовицька влада зробила все, щоб стерти у нашого народу пам’ять про цю героїчну сторінку в історії української нації. Але місцеві старожили зберегли її. Славної пам’яті Андрій Свирид зберіг подробиці цього бою, які йому розповів у деталях його батько, один із небагатьох уцілілих з козацької сотні та який загинув у лавах Української Повстанської Армії 1942 року в боях проти фашистських окупантів на Галичині. Матеріали про цю героїчну битву на річці Трубежі зібрав та упорядкував бориспільчанин Анатолій Ковальчук. Завдяки його старанням українська громадськість має можливість достойно вшанувати славних синів українського народу. На заклик Анатолія Ковальчука Вороньківський сільський голова Ігор Михайлович Заборний разом з місцевими депутатами та за підтримки Бориспільської районної держадміністрації встановили меморіальний пам’ятник у центрі села Вороньків поряд з пам’ятником воїнам-односельцям, які загинули у боях Другої світової війни. На меморіалі викарбувані слова: Борцям з більшовизмом за волю України “Померти за Батьківщину значить — жити!”. 2003 поет Микола Карпенко написав поему-роздум “Отаман Черпак”, присвячену односельцю Іванові Черпакові — командиру Вороньківської сотні. Нещодавно представники міло: реакцію людини з таким життєвим досвідом на “антивоєнний” (вираз самого С.Х.) проект “митця”, який у цей час перебував у безпечному Києві, передбачити було нескладно. Відтак тривіальна справа про відрахування студента-недоука за академічну неуспішність перетворилася на політичну. Різні “ліберальні” й “лівацькі” структури заявили про беззастережну підтримку права С.Х. на творче самовираження (дарма що він не засвоїв навіть “азів” тієї фахової підготовки, яку повинен, згідно з навчальними планами, давати такий поважний навчальний заклад, як НАОМА). Натомість протестувати проти інсталяції С.Х. під стіни академії прийшли хлопці з “С14”. Врешті-решт, сам С.Х. щасливо покинув Україну з виграшним квитком “гнаного митця” — і нині штампує свої фалоси у Фінляндії. А наші “ліберали” й “ліваки” розгорнули кампанію цькування проти В. Харченка, який начебто поставився до “фалічної” інсталяції С.Х. у “неприпустимо брутальній формі”. Історія залишила в багатьох (зокрема і в мене) гіркий і вкрай неприємний осад. Ми з відомим поетом та видавцем Іваном Малковичем змушені були залишити лави Українського ПЕН-центру, оскільки категорично не погодилися з оприлюдненою заявою організації, що підтримувала студента-провокатора і засуджувала заслуженого художника, який понад рік провів на передовій. Водночас ця історія оголила гостроту питання про відповідальність митця в країні, що захищається від агресії. Тому ризикну висловити кілька власних думок з цього приводу. Головна методологічна хиба захисників С.Х. полягає, на моє переконання, в тому, що вони вірять: будь-хто, хто (обґрунтовано чи безпідставно) назве себе митцем, вільний самовиражатися як іде йому заманеться, анітрохи незважаючи на те, чи зачіпає це почуття інших. І ці інші не мають жодного права перешкодити йому в такому “самовираженні”. Я принципово не згоден з такою позицією. Річ у тім, що Україна належить сьогодні до “суспільств із травмою”. Майже мільйон чоловіків та жінок так чи так пройшли через бойові дії. Понад півтора мільйона залишили рідні домівки. Не зважати на це — щонайменше глупство і безвідповідальність. Кожне “суспільство з травмою” має свої рецепти встановлення балансу мистецької свободи — і відповідальності митця, аби цю травму не поглиблювати йне роз’ятрювати. Нагадаю найвідоміший приклад: музика геніального німця ХІХ, реформатора оперного жанру Ріхарда Вагнера досі перебуває під негласною, але дуже ефективною забороною в Ізраїлі. Його опери там ніколи не ставилися. Епізодичні спроби виконання окремих симфонічних уривків місцевими оркестрами та трансляції їх місцевими радіостанціями завжди наражалися на різку суспільну обструкцію (останній гучний випадок стався наприкінці минулого року). Про виконання Вагнера іноземцямигастролерами взагалі не йдеться — це було б одностайно сприйнято як наругу над пам’яттю жертв Голокосту. Дарма, що Вагнер помер задовго до появи нацизму. Дарма, що до його творчості прихильно ставився сам Теодор Герцель — “батько” сіонізму. Дарма, що відносини між Ізраїлем і ФРН сьогодні як ніколи дружні. Євреї, схоже, вже вибачили німцям, — але досі не вибачили антисемітові Вагнеру, улюбленому композиторові біснуватого Адольфа Алоїзовича… Якщо б якийсь провокатор чи безумець спробував би потішити публіку в ізраїльському навчальному закладі варіаціями на тему “Польоту валькірій”, небайдужі громадяни швидко привели б його до тями. Можливо, що й у “брутальній формі”. І ізраїльський ПЕН ніколи б не виступив би з заявою на захист такого безумця чи провокатора. Я не закликаю забороняти в Україні Чайковського — хоч, зізнаюся, що довго не міг поставити на програвач платівки з улюбленим Першим фортепіанним концертом після подій під Іловайськом. Але відверто й брутально провокативна творчість осіб, подібних до С.Х., має всі підстави потрапити під чіткий моральний осуд з боку тих, кого наше суспільство ще вважає своїми авторитетами. “Суспільство з травмою” має таке право — зупиняти провокаторів. Нехтування цим правом, цькування справжнього митця-ветерана, який наважився поставитися до провокації С.Х. так, як його колеги в Ізраїлі напевно поставилися б до спроби виконати Вагнера, може тільки створити живильний ґрунт для різних “нациків”. І ці “нацики” набиратимуть очки на тлі того, як “високочолі інтелектуали” захищатимуть С.Х. і подібних до нього. Глупством і безвідповідальністю є ігнорувати й іншу очевидну обставину, яка, однак, так тингу виступили: капітан першого рангу, голова Спілки офіцерів України Євген Лупанов, голова всеукраїнського ГО “Поступ жінок-мироносиць” Зоя Ружин, народний депутат Верховної Ради України кількох скликань Іван Заєць, народний художник України, лауреат Державної премії ім. Шевченка Анатолій Гайдамака, художній керівник Театру української традиції “Дзеркало” Володимир Петранюк, цехмайстер київського цеху кобзарів Микола Товкайло та ін. Вони закликали громадськість пам’ятати звитягу українського козацтва і гідно вшановувати її. Молитву за загиблими героями відслужив єпископ Вишгородський Володимир Черпак, настоятель Покровської церкви на Подолі Православної Церкви України. Учасники заходів поклали вінки до легко забувається по затишних київських (американських, швейцарських — далі за списком) офісах чи домівках. Адже на сході гримить війна і майже щодня гинуть наші хлопці й дівчата. Хтось кладе життя там, аби ми тут могли провадити інтелектуальні дискусії. Для мене особисто найбільшим потрясінням у цій вкрай тяжкій і неприємній історії були слова дочки спаплюженого нашим ПЕН-центром художника В. Харченка, дівчини — військового медика, яка багато разів зазирала в обличчя смерті, а зараз із розпачем сказала тільки одне: “Ми програємо війну в тилу”. Годі й говорити, що в тому ж Ізраїлеві, оточеному зусібіч потенційними або відвертими ворогами, армія — абсолютна зона поза критикою. Нікому й на думку не спало б там влаштовувати “фалічні” інсталяції, що могли б мати небажаний і небезпечний підтекст. Митець, який наважився б на таке, ризикував би не лише репутацією… Тому дуже важливо для всіх нас почати серйозне експертне обговорення проблеми балансу права й відповідальності митця в “суспільстві з травмою”. І рецепти Ізраїлю тут видаються мені значно придатнішими для нинішньої української ситуації від того, що нав’язують нам сьогодні більшість американських та європейських грантодавців, на чиї кошти існують наші “ліберальні” структури. Пам’ятаймо: якщо російські танки (збав Боже!) з’являться на вулицях Києва, ці грантодавці тільки скажуть: “Прикро, не склалося”. І тоді наші дискусії на теми “свободи творчості” й “політичної коректності” вже не матимуть жодного практичного значення.
пам’ятних знаків Героям Трубежа та до майбутнього Меморіалу Героям Трубежа “Розірвані мости”.
P. S. Закликаємо засоби масової інформації, доброчинців долучатися до цієї національно-патріотичної справи з відродження героїчної сторінки нашої історії та вшанування Героїв Трубежа: рахунок благодійного фонду “Ме" моріально"освітній комплекс Геро" ям Трубежа” у ПриватБанку 26009056222803 МФО 380269 Пожертви можна здійснювати і в інший спосіб, зокрема інформаційними та іншими послугами або ж безпосередньою участю в спорудженні Меморіалу. Усі жертводавці вважатимуться співорганізаторами будівництва Меморіалу — їхні прізвища, назви установ і ЗМІ буде розміщено на Меморіалі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
