Про-читання · “Давньоруська література за мовою іза ментальністю своєю є українською”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Про давньоруську (українську) літературу
Слово Просвіти, №07 за 2020 рік
Дмитро ПАВЛИЧКО Нема і не може бути сумніву в тому, що українська художня література появилася разом з появою слов’янського письма ще перед виникненням першої української держави — Київської Русі. Легко можна простежити в українській літературі ХІХ і ХХ століть мотиви давньоруської, тобто початкової української літератури. Досить згадати численні українськомовні переспіви “Слова про полк Ігорів”, не переклади, а переспіви, це важливо нам знати і розуміти. В російській та білоруській літературах таких переспівів майже нема. А в нас ледь не вся титанічна спадщина, велетенська споруда творчості Івана Франка стоїть одним кутом, а можливо, й двома кутами на творах давньоукраїнської, чи києворуської літератури. Згадаймо цикли його поезій: “Із книги Кааф”, “На старі теми”, “Притчі”, “Легенди”, “Па-
Ігор ФАРИНА, член НСПУ
1.Карпатольвівське Хоч би яке формовираження сповідував поет, хоч би які погляди проповідував, але над ним завжди тяжіє географія. Себто відчувається вплив місцини, де народився чи живе. Так було в усі часи, і плин літ не може нічого вдіяти супроти цього. Тому й Олесь Дяк не хоче протиставляти себе цій невблаганності. Він просто закарбовує у слові те, що є. Констатація факту? Безумовно! Але все це (хочу того чи ні) потребує уточнення. Отже, народився 1959-го на Прикарпатті. З 1976-го мешкає у Львові (за винятком років служби у війську). Закінчив філфак Львівського університету. Член національних спілок України (письменників і журналістів). Видав 18 книжок віршів. Заслужений діяч мистецтв України. Лавреат премії імені Степана Бандери. Якщо говорити, враховуючи все це, то маємо нагоду мовити про поетичну карпатольвівськість. Адже віршар живе нею: “виблискує мізуньки (ріка дитинства — І. Ф.) біла стрічка — немає більш ріднішої води” (тут і надалі дотримуватимуся авторського правопису — І. Ф.), “тріумф очей — гіркі як львівська кава”. Спогади дитинства. Любов у літах дорослості. Все переплелося. А може, так і має бути, менталітет. Щемне відчуття ріднизни: “дорозі зрадити не смію — тече в крові моїй спориш”.
2. Тематичне З процитованого видно коло зацікавлень версифікатора. Але ці висновки — контекстуальні. Тим часом маємо прямі свідчення громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності поетичної мініатюристики Олеся Дяка. Спершу поведу мову про громадянське начало. Скажімо, у тексті “Доісторичне” поет углибає у минувшину: “трави у полі запах дивовижний — вдихаю половецький аромат”. Але проминуле і сучасне тісно переплітаються. “козацький чуб/ ось і козак — чи упізнає україну” (вірш “Хортиця”). Гостро реагує автор іна виклики наших днів: “на море ранетікон”, книжка “Мій ізмарагд”, поема “Іван Вишенський”, вірші юнацькі “Із літ моєї молодості”. Нарешті його численні наукові праці з питань давньоукраїнської, чи києворуської літератури. Іван Франко переосмислив цілий космос нашої первісної художньої письменності духовного життя Київської Русі. Подібного явища нема ні в білоруській, ні в російській літературах. Якщо такі речі знайдуться, я зрадію й проситиму пробачення. Ми, українці, повинні визнати, що в генетичній програмі художнього слова Київської Русі домінує мова, якою розмовляли будівничі київської, першої християнської церкви св. Софії. Кличний відмінок, якого нема в російській мові, там знайдений: “Святий Онуфрію, молися за нас!”
Східні слов’яни, українці, білоруси і росіяни ніколи не були сіамськими братами. Українська нація не виникла в XIV столітті, як це намагаються твердити російські, шовіністичні “мовознавці”. Давньоруська література за мовою і за ментальністю своєю є українською. Вже за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого, і за часів західних князів наших Данила і Данила Романовича чітко прочитується окремо існуюча українська мова, а не просто відділена кимось від російської та білоруської художньої словесності. Тут необхідно згадати статтю Івана Франка “В. Щурат. Історичні пісні”. Франко цитує строфу з четвертої пісні Василя Щурата, він являє нам образ першого митрополита Київської Церкви Іларіона, автора першого видатного релігійного і літературного твору Київської Русі “Слово про закон і благодать”. Іван Франко пише: “У четвертім образку (йдеться про переспів “Слова”) лунає до нас могутнє, хоч книжне, Слово Митрополита Іларіона в похвалу пам’яті Володимира Великого. Франко цитує строфу з пісень В. Щурата: Хвалять всі землі, всі народи Своїх подвижників віддавна... Хвалім же й ми! У наші годи Русь теж подвижниками славна. Далі Іван Франко підкреслює: “Автор при кінці вірно зазначує, що слово Іларіона мужнє аж понині”, воно справді — один з найкращих творів староруського письменства і не перестало й досі промовляти нам до душі і серця”. Іван Франко — один із небагатьох українських істориків, які визнали Митрополита Іларіона геніальним засновником мовної культури Київської Русі та її оборони від посягання візантійських монахів. Візантійські попи витіснили українську мову з християнської літургії за княжих часів, нав’язали нам силоміць грецькомовний церковний обряд. Перемога грецької мови в боротьбі за християнство Київської Русі посприяла згодом перемозі над українською мовою російським чорним рясам, попам, що були солдатами імперії російських царів, а не месіонерами віри в Бога. І це тривало століттями, і це в наші часи різко проявляється в поведінці служників глави російської церкви Кіріла, його духовні отці взяли в руки зброю й разом з армією Путіна намагаються знищити українську армію, незважаючи на те, що в нашому війську є не десятки, а сотні російськомовних воїнів.
тики. Але є велика різниця між культурологічними акцентами у багатострофовиках і великих верлібрах та в лаконічних текстах. Якщо в перших ще якось можна пояснити експлуатацію чужої фрази чи прозору алюзію, то для других вона немислима. Цінується лише неповторність власного сприймання. Олесь Дяк показав, що розуміє важливість цього питання. Звернемося хоча б до твору “Катерина Білокур”: “земля ж яка благословенно люба — на сяєві полотен білокур”. Лише кілька рядків має текст, але автор зумів ємко і точно передати суть. Як і у вірші “Вознесіння”, присвяченому пам’яті 22-річного поета-оунівця, який підірвав себе гранатою, аби не потрапити у лабети енкаведистів: “поет затис в руці гранату і не зраділа вража кров”.
8. Словесне А від згадок про фразеологізми та афоризми прокладемо стежечку до інших тем слововираження й почнемо, либонь, з неологізмів: їх у “світі на узвишші” надибаю не багато, але вони так органічно вписуються у контексти: “ніжнослов”, “тихоплине”, “недихання”. Зрештою, висновковуйте самі: “тобі на вушко ніжнослов шепочу — воркуємо в раю духмяних трав”, “на березі ріки сидить рибалка — вслухається як тихоплине час”, “недихання — мовчання тіла такт”.
P. S. А завершити ці розмисли прагну ще однією паралеллю. Нині ми нерідко говоримо про японські хоку і польські фрашки. Похвально! Але ж ми маємо і свої традиції. Досить, мабуть, згадати рубаї Петра Сороки, катрени Ольги Яворської, тривірші Василя Сагайдака, паліндроми Станіслава Бондаренка. Варто у цьому (далеко не повному) списку поетів-лапідарників розглядати і прізвище Олеся Дяка. Своєю новою книжкою він зробив впевнені кроки до утвердження цієї традиції. Не сумніваюся, що триватиме дальший пошук небуденного стилю слововираження і передусім у поетичній мініатюрі. “на моріжку пасеться кінь крилатий — вуздечка сяє мов рядок з вірша”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
