Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Наскільки Шевченко жив почуттям дружби, як любив своїх друзів, як радів за них і як міг бути щасливий їхнім щастям”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Зворушливі миттєвості Шевченкового Щоденника 5 історичних мініатюр

Слово Просвіти, №07 за 2020 рік

Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” здійснюється з усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Автор проєкту вкотре привертає увагу до маловідомих, хвилюючих, іноді драматично зворушливих сюжетів Щоденника Тараса Григоровича. Шевченкознавець показує, що цей, говорячи словами самого поета, “серцем продиктований” історичний документ, є безпрецедентним вмістилищем Шевченкових одкровень і душевних порухів. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Я знайшов квартиру Тетяни Петрівни Костомарової...” Повертаючись із заслання дорогою з Астрахані в Нижній Новгород на пароплаві “Князь Пожарський”, Шевченко випадково дізнався від пасажирки, жительки Саратова Т. П. Соколовської, “що М. І. Костомаров виїхав за кордон1. А мати його живе в Саратові. Я просив у неї адресу Костомарової і...” На цьому запис 30 серпня 1857 р. уривається, речення залишилося незакінченим. Очевидно, тільки-но пароплав кинув якір у Саратові, Тарас Григорович одразу поспішив до матері М. І. Костомарова. Саме так! І цей дивовижно зворушливий вчинок гідний нашої уваги й пам’яті. Наступного дня, 31 серпня, Шевченко занотував у Щоденнику: “Ледве пароплав встиг зупинитися біля Саратовської набережної, як я вже був у місті, і за вказівками люб’язної т'те Соко' ловської я, як по писаному, без допомоги до' рого[го] візника знайшов квартиру Тетяни Петрівни Костомарової. Добра старенька, вона впізнала мене по голосу, але, поглянув' ши на мене, засумнівалася в своєму здога' ді...” Звісно, це було свідченням того, що Шевченко змінився, постарів. Але й часу вже чимало минуло від їхньої попередньої зустрічі — понад десять років. Між іншим, коли влітку 1858 р. М. І. Костомаров зустрівся з Шевченком, той не впізнав його: “Я знайшов його в Академії мистецтв, де йому дали майстерню. Тарас Григорович не пізнав мене і, оглядаючи мене з голови до ніг, знизував плечима і рішуче сказав, що не може здогадатись і назвати на ім’я того, кого перед собою бачить. Коли ж я назвав своє прізвище, він кинувся мені на шию і довго плакав”2. Та повернемося до Шевченкового Щоденника: “Переконавшись же, що це справді я, а не хто інший, вона привітала, як рідного сина, радісним поцілунком і щирими сльозами”. Костомарова Тетяна Петрівна (1798— 1875), мати М. І. Костомарова. Вперше поет бачив її в 1846 р., а потім — у квітні 1847 р., наступного після арешту дня, коли його вже везли з Києва до Петербурга. На першій поштовій станції в Броварах Шевченко випадково зустрівся не тільки з Тетяною Петрівною, а й з А. Л. Крагельською — нареченою М. І. Костомарова та її матір’ю, які також їхали до столиці. Аліна Леонтіївна згадувала: “…Тарас підійшов до нашого екіпажа із сльозою, що блиснула в його сірих очах, підупалим голосом промовив: “Оце ж бідна Миколина мати, а це, мабуть, його молоденька дружинонька. Ой, лихо, лихо тяжке, горенько матерям і дівчині”. Вимовивши ці скорбні слова, Тарас Григорович перецілувався з нами… Устиг тільки сказати нам, що особисто за себе він не журиться, тому що він одинокий, “бурлака”, а “Миколи мені жаль, бо в його є мати й дружинонька, і він ні в чому не винен, хіба в тому, що зо мною побратався. Прости ж мене, матінко, і не кляни!” Він знову перецілувався з нами, сів з жандармами у візок…”3. Душу запалює й серце розриває ця драматично-зворушлива картина… Дев’ятнадцятого травня 1847 р., перебуваючи у казематі ІІІ відділу власної його імператорської величності канцелярії, Шевченко побачив крізь ґрати у дворі матір М. І. Костомарова, яка прийшла до керуючого ІІІ відділом Л. В. Дубельта довідатися про долю сина. Це підштовхнуло його до написання пронизливого вірша “Н. Костомарову” (“Веселе сонечко ховалось…”), в якому болісно й самозречено прозвучала тема Шевченкового одиноцтва у біді. І я згадав своє село. Кого я там, коли покинув? І батько й мати в домовині… І жалем серце запеклось, Що нікому мене згадати! Дивлюсь — твоя, мій брате, мати Чорніше чорної землі, Іде, з хреста неначе знята… Молюся! Господи, молюсь! Хвалить тебе не перестану! Що я ні з ким не поділю Мою тюрму, мої кайдани! Як відомо, М. І. Костомарова поїхала за сином у Саратов, куди його було заслано. Вже в жовтні 1857 р. у листі до М. М. Лазаревського Шевченко не забув повідомити: “В Саратові бачився я з старою Костомарихою, вона ждала його (сина. — В. М.) из заграницы к 15 сентября”. Під час зустрічі з Т. П. Костомаровою Шевченко на окремому аркуші записав процитований вірш (з деякими відмінностями від “Малої книжки”) і подарував його Тетяні Петрівні. У цьому автографі назва — “Николаю Ивановичу Костомарову”, дата — “1847 мая 19”, що вказує на день побачення Т. П. Костомарової з М. І. Костомаровим, ув’язненим у казематі ІІІ відділу, і підпис “Т. Шевченко”. Згодом у листі до М. І. Семевського, редактора — видавця журналу “Русская старина” — М. І. Костомаров писав про це: “Після повернення на батьківщину я довідався, що Шевченко, звільнений з Петровського укріплення на березі Каспійського моря, де перебував на військовій службі, плив на пароплаві по Волзі, зупинявся в Саратові, заїздив до моєї матері, яка жила тоді в цьому місті, і пробув у неї кілька годин. Тут він передав їй присвячений мені вірш, написаний ним під час перебування під слідством, з того приводу, що він несподівано побачив з вікна кімнати, в якій сидів арештованим, мою матір, що проходила мимо”. У Щоденнику Тарас Григорович записав: “І, Боже мій, чого ми з нею не згадали, про що ми з нею не переговорили”. Мати М. І. Костомарова показувала йому листи свого сина з-за кордону і пелюстки фіалок, прислані ним в одному з листів із Сток' гольма від 30 травня. “Це число нагадало нам фатальне 30 травня 1847 року, і ми, як діти, заридали”. Того дня було оголошено вирок арештованим учасникам Кирило- Мефодіївського братства, а Шевченка пе' редано з ІІІ відділу до військового мініс' терства для зарахування рядовим в Окре' мий Оренбурзький корпус. Тарас Григорович прийшов до Т. П. Костомарової в полудень, а розійшлися вони… “О першій годині ночі я розстався з найщасливішою і найблагороднішою матір’ю найпрекраснішого сина”. Тут найдоречніше навести слова І. М. Дзюби, що стосуються Шевченкової зустрічі з Т. П. Костомаровою: “Читаючи цей запис, думаєш, наскільки Шевченко жив почуттям дружби, як любив своїх друзів, як радів за них і як міг бути щасливий їхнім щастям… Це та висока міра душевної причетності до людей, яка виявилася і в щемливому ліризмі його поезії, в його “вболіванні” за своїх героїв та постійному чуттєвому “контакті” з ними”4. “…Я набрав маленький букет…” У поезіях Шевченка лексеми квітка, квіти й похідні від них зустрічаються понад 40 разів, але в переважній більшості метафорично — стосовно дітей і жінок, а ще поетових дум… Скажімо: “Думи мої, думи мої, / Квіти мої, діти!” Або “Мої любі дівчаточка, / Рожевії квіти”. У “Розритій могилі” (1843) поет говорив від імені України: “Малих діток доглядала, Звичаю навчала. Виростали мої квіти, Мої добрі діти…” Втім, у Шевченковому Щоденнику є малопомічений запис, зроблений 12 вересня 1857 р. у пристані Спаський затон: “Місцевість прекрасна, оточена молоди' ми дубовими рощами, і, незважаючи на хо' лодну погоду, в рощах збереглася свіжа зе' лень і деякі квіти, з яких я набрав маленький букет і... підніс його наймилішій баронесі Медем, одній з пасажирок “Князя Пожар' ського” і дружині одного з капітанів Мерку' рієвської компанії5. Мила, приваблива жін' ка”. Який пристрасний порух Шевченкового серця! Колишній засланець, поет і художник уже півтора місяця почувався вільним, і це був красивий вчинок галантного чоловіка… У цьому контексті згадалося мені, як у 1843 р. молодий і завзятий Шевченко сам випрошував квітку у жінки, котра йому сподобалася, про що розповів у своїх спогадах О. С. Афанасьєв-Чужбинський: “Давно, ще в перші часи нашого знайомства, він довго сидів біля неї на балу і все просив у неї на пам’ять хоч одну голубу квітку, якими була оздоблена сукня. Молода жінка жартувала і жартома відмовляла. Тарас Григорович одначе приловчився і відірвав квітку. Так це й закінчилось. Років через два я випадково побачив у нього цю реліквію. Тарас Григорович зніяковів трохи. — Славна молодичка, — сказав він мені, — і така приємна, що, здається ж, і забудеш, а побачиш, то знов так тебе й тягне…”6. Йшлося про Г. І. Закревську (1822— 1857), якій Шевченко через п’ять років, у 1848-му, на засланні присвятив вірш “Г.З.” (“Немає гірше, як в неволі”): Немає гірше, як в неволі Про волю згадувать. А я Про тебе, воленько моя, Оце нагадую. Ніколи Ти не здавалася мені Такою гарно'молодою [І] прехорошою такою, Так, як тепер на чужині, Та ще й в неволі. Чи згадав тоді Шевченко про квітку, яку зірвав із сукні цієї жінки? Втім, аби ми не забули її, справді гарно-молоду й прехорошу, митець залишив нам дивовижний портрет Г. І. Закревської, виконаний у грудні 1843 р. у селі Березовій Рудці. Тож і хочеться запитати, що взагалі мо- “Я купив їм солодких пиріжків…” Тридцятого вересня 1857 р., перебуваючи у Нижньому Новгороді, Шевченко зробив такий запис у Щоденнику: “Погода прекрасна. Я вийшов на бульвар. Між іншою публікою зустрів на бульварі ді' тей — три дівчинки та хлопчик. Прегар' ненькі і жваві діти… Взагалі здалися мені вони схожими на трупу малят'комедіантів. Я дійшов з ними до кондитерської, купив їм солодких пиріжків на полтину й познайо' мився. Звати їх: Катя (найжвавіша), Надя і Дуня, а хлопчика Санею... Прощаючись, вони просили мене до себе в гості…” Несподівано виразний, невимушений і зворушливий штрих від самого Шевченка до численних спогадів про те, як він любив дітей. О. С. Афанасьєв-Чужбинський згадував, що в Україні велику втіху мав Шевченко від селянських дітей, які цілими днями перебували на вулицях. Тарас Григорович не раз приєднувався до їхнього гурту і, підбадьоривши полохливе товариство, розповідав їм казки, співав дитячих пісень, яких знав безліч, серйозно робив пискавки і невдовзі завойовував прихильність усіх дітлахів. У М. К. Чалого є подібний сюжет про те, як у серпні 1859 р. на київській околиці Пріорці, де знімав квартиру, Шевченко влаштував свято для дітей: “Їх набігло з півсотні. Тарас Григорович тим часом пішов на базар і накупив стільки ласощів, що насилу доніс до квартири. Подвір’я притрусили свіжонакошеною травою, діти качалися і перекидались, сповнюючи околиці дзвінкими веселими голосами. Та на цьому ще не закінчилось: після обіду перекупка привезла повний віз яблук, груш, пряників, бубликів і т. ін., і т. ін. Це друге частування було влаштовано вже за містом, на вигоні недалеко від Пріорки, куди хазяйка, побоюючись за цілість свого садка, випровадила галасливу ватагу разом із своїм квартирантом. А Тарас Григорович був сам не свій: бігав, метушився, реготався, пустував”. У спогадах О. С. Афанасьєва-Чужбинського є цікава розповідь про те, як у 1846 р. у Києві біля Золотих воріт, руїни яких Шевченко малював, він відгукнувся на плач дівчинки, котру залишила без догляду няня: “Підходжу до Золотих воріт і що ж бачу? Тарас Григорович розстелив свою квітчасту хустку, на неї посадив трирічну дівчинку і з клаптиків паперу майструє їй якусь іграшку”7. Переконливі й хвилюючі мемуарні свідчення, що проймають душу! Втім, для мене найзворушливішим є лапідарний Шевченків запис у Щоденнику на засланні 11 липня 1857 р. про те, що він натрапив на мокру стежку з відбитками мініатюрних дитячих ніжок: “Я любувався і стежив за цим крихітним дитячим слідом, поки він не

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин