Театр “Любов — це найцінніше, що дарує людині доля”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
П Прроо ллю юддеейй,, яяккиихх ннааччееббттоо ннеее ііссннууєє
Слово Просвіти, №07 за 2020 рік
Хто вже бачив “Сталкерів”, знає, як складно підібрати до них слова. Ніколи не забуде, де таємна гілка метро і де час біжить по колу, а не лінією. Хто бачив цю виставу, знає, що в сірій зоні, на своїй землі, живуть люди. І що в людей стріляти не можна. Ця історія про забутих, нікому не потрібних чудернацьку бабу Прісю, хворобливу матір і придуркуватого сина. Це специфічна комедія, де міф та реальність мають однакову силу, де радіоактивний гумор межує з правдою нашого життя. — Пишу про те, що болить, турбує, не дає спокою. Тоді пишеш без прикрас про те, що точно знаєш, а якщо не знаєш, виникає необхідність дізнатися, — зізнався Павло Ар’є. — Обрав писати про ліквідаторів аварії. Але як писати, якщо я там не був? Відтак вирішив поїхати в Чорнобиль, тоді це можна було зробити лише нелегально. Там познайомився зі стакерами, побачив місцевих, зрозумів їхні проблеми. Через маму, яка поїхала туди і там втратила здоров’я, осягнути це все було легше. Більшість загону, з яким вона тоді їздила, уже не живе. І вона б не жила, якби ми з братом не докладали багато зусиль до її лікування. Спершу не було жодної фінансової допомоги від державних органів — це теж викликало внутрішній процес, нерозуміння, де ж правда. Тих людей, ліквідаторів, залишилося дуже мало. Це була маленька проблема маленьких людей. Але маленьких проблем немає, діяти треба через проблему кожної людини. Я так і пишу: не про катастрофу, а про людей — бабу Прісю, її онука, їхні проблеми. І через свою маму, через її біль я побачив цих людей. Забутих, здичавілих, водночас у тисячі разів чистіших, моральніших, адже в нелюдяних умовах вони все одно залишаються людьми. У Чорнобильській зоні виживають лише дуже сильні. Жінка,
яка може на собі цілий світ втримати. Це ті бабусі, які, попри все, йдуть уперед, борються, вони оптимістичні і вважають, що бездіяльність — найбільший гріх. Ось такий збірний образ жінки, яка вже навіть не жінка, а така собі матір-земля, у якій проявляються і чоловічі риси. Баба Пріся каже: “В зоні круглий час, коло, ау них там — лінія. Ми встаємо з сонцем, лягаємо з місяцем. Працюємо весною й влітку, а восени і взимку відпочиваємо. У нас Різдво зимою, а полуниця — літом, ау них там навпаки. Вони спішать, нікуди не встигають…” Це все про нас. А там по-іншому плине час. Вони працюють за циклом природи, а людство уже вийшло за межі цього циклу, воно створює іншу природу — людську. І таке порівняння мене дуже вразило. За кілька років після цього я потрапив на лекцію австрійського науковця, вона була про лінійний час. І професор, який все життя присвятив вивченню цього питання, і бабуся, яка закінчила чотири класи, дійшли до однакових висновків, щоправда, різними шляхами. “Сталкери” — це вистава про дивну сім’ю, яка мешкає в 30-кілометровій зоні відчужен-
Репертуар Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра поповнила вистава “Сталкери” за п’єсою сучасного українського драматурга Павла Ар’є “На початку та наприкінці часів”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
