“Щоб мати майбутнє, слід пам’ятати і шанувати · своє минуле, хоч би яким гірким воно було”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗
Вшановуймо своїх генералів
Слово Просвіти, №07 за 2020 рік
Житомира і члени Центральної Ради, не надавши жодних розпоряджень чи наказів армійським частинам, які розташовувались на оборонних рубежах столиці.
9 лютого авто командувача І Українського корпусу Якова Гандзюка виїхало з міста Біла Церква, де розташовувався штаб корпусу, до Києва. Йому необхідно було терміново отримати роз’яснення оперативної ситуації від військового міністра Миколи Порша та членів Генерального Секретаріату УНР, які днем раніше покинули столицю. Разом із Гандзюком були начальник штабу корпусу, генерал Яків Сафонов та керівник оперативного відділу полковник Олександр Гаєвський. На під’їзді до столиці загін червоних балтійських моряків зупинив їхню машину. Так усі, зокрема і Яків Гандзюк, потрапили в полон.
Під час допиту від пропозиції М. Муравйова перейти на бік більшовиків Гандзюк, які його підлеглі, навідріз відмовився.
Лише влітку 1918 року, вже за гетьманату Скоропадського, дружини страчених генералів саме з допомогою Гаєвського розшукали й впізнали тіла чоловіків в одній із численних київських братських могил на Солом’янській площі. За активної участі Павла Скоропадського, який добре знав і Якова Гандзюка, і Якова Сафонова, обох було перепоховано з військовими почестями на території Свято-Михайлівського Видубицького монастиря. На могилі Гандзюка поставили дубовий хрест з написом: “Генерал-майор Яков Гандзюк. 1873—1918. Зверски убит большевиками”. Російські окупанти, захопивши вчергове Київ, звичайно ж, знищили могили українських військових і хрести на них…
Уже в наші дні на прохання сина генерала Якова Гандзюка з Каліфорнії могилу віднайшли історик київського некрополя Людмила Андріївна Проценко та киянка Антоніна Арсентьєва. Про це писали київські газети.
с. 5 · сторінка оригіналу ↗
На жаль, немало “виробників” книжкової продукції ходить у нас в “класиках”, хоча до цього статусу їм ще дуже далеко. Саме тому, що у словнику героїв їхніх “шедеврів” часто вживана солона матюкня (цікаво, що омбудсмен Т. Монахова великодушно дозволила письменникам “художньо” збагачувати нецензурщиною свою “творчість”, бо, виявляється, що вони художники (?!) і вони так бачать світ. То, може, й у навчальних закладах введемо уроки “міцних висловів” та брутальних лайок?
Що ж робити? Насамперед пам’ятати, що преса, радіо й телебачення — це унікальний спосіб психологічного впливу на суспільство. І якщо він використовується не для інтелектуального розвитку й утвердження національно свідомого громадянства, то створює викривлену реальність.
І насамкінець про найнаболіліше — плагіат Цей нахабний дикорос засмітив вже не одне з наших літературних полів. Найбільше сприяє його нестримному наступу ігнорування та незнання чинного законодавства, в конкретніше — авторського права.
Спритні нездари збирають найчастіше документальні видання, наприклад, біографістику, й наспіх роблять “свої” книжки, а потім пропонують їх невибагливим (чи байдужим до всього) видавцям, для яких головне — омріяний фінансовий прибуток.
Львівське “Видавництво Старого Лева” (головний редактор М. Савка, котра відома як нестримна саморекламниця своєї діяльності) “подарувало” читачам на перший погляд нібито цікаву книжку “НАШІ на карті світу” журналістки телеканалу “24” У. Скицької (власник телеканалу К. Кіт-Садова; попри звернення дот/к “24”, поширення й пропаганда присвоєної У. Скицькою інформації триває в передачах “Наші”, “Наші перші”. Залишається останній шанс — звернення до судових інстанцій).
Треба наголосити, що плагіатори, подібні У. Скицькій, добре розуміють, чим вони займаються, але нахабно продовжують своєю чорну справу. Названа вище плагіаторка лицемірно признається, що користувалася інтернетом та іншими джерелами. Але чому вона не вказала авторів, чию працю цинічно присвоїла?
Навіть назва поробки У. Скицької крадена — визначення “наші” давно вживають у публікаціях, присвячених нобеліантам — вихідцям з України — неукраїнцям за національністю.
Переглянув написане й запитав себе:
до чого ж ми дожили?
От удостояться (а раптом?) Нобелівської нагороди С. Жадан чи І. Карпа та О. Забужко і дехто буде вимушений опустити очі й пожаліти себе, що не був здатним захопитися їхніми “високохудожніми шедеврами”, наприклад, “Горілкою для воротаря” чи “Піца “Гімалаї” І. Карпи або “Польовими дослідженнями з українського сексу” О. Забужко (до речі, коли не так давно О. Забужко все ж була відзначена Шевченківською премією, то іронічні журналісти не могли зрозуміти, в якій іпостасі вона відзначена — як публіцистка чи письменниця).
У європейську добу Відродження жив італійський художник Л. Б. Альберті (1404—1472). Він прагнув пояснити прекрасне через його антипод — потворне і був переконаний, що завданням мистецтва є не наслідування потворного, не виправлення його, а приховування.
Якщо ми прислухаємось до слів Л. Б. Альберті, то занадто багато нам доведеться приховати. А чи врятує це вітчизняну літературу?
Закінчення. Початок на стор. 2
“Про пріоритетні заходи щодо сприяння зміцненню національної єдності та консолідації українського суспільства, підтримки ініціатив громадськості у цій сфері” від 01.12.2016 № 534; “Про увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки” від 16.05.05 р. № 793/2005; “Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті” від 28.01.10 р. № 75/2010; “Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917—1921 років” від 22.01.16 р. №17/2016; Закону України “Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті” від 09.04.2015 № 314, внести дату розстрілу генералів армії УНР Я. Гандзюка і Я. Сафонова до щорічного вшанування наших Героїв визвольних змагань.
Під час церемонії і вшанування героїв священник Свято-Михайлівської церкви Видубицького монастиря Київської єпархії Православної Церкви України о. Михайло провів літію за всіма загиблими за волю України.
Заступник голови Київського міського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів, дослідник героїчного чину героїв-генералів та ініціатор встановлення пам’ятної дошки на місці розстрілу московськими окупантами наших генералів Олесь Гриб поінформував присутніх про результати своєї роботи. Він запевнив учасників, що пам’ятну дошку цього року буде встановлено.
Ліцеїст військового ліцею імені Івана
Богуна Максим Стартанович, який прибув на вшанування Героїв разом із батьками та молодшою сестрою, сказав, що героїзм генералів Гандзюка і Сафонова є добрим прикладом для них, молодих ліцеїстів: “Вони є взірцем для нас, як служити українському народу”.
Дружина Героя Небесної Сотні Віктора
Швеця п. Тамара зауважила, що герої Небесної Сотні також ішли на вірну смерть заради свободи і незалежності України, за наше майбутнє.
Порівняно з боєм студентів під Крутами, цей епізод більшовицько-української війни 1917—1921 рр. досі залишається білою плямою в історії. Кілька публікацій істориків та відомих дослідників, які вивчають цю сторінку нашої історії, не дають загальної картини. Громадськості досі мало що про це відомо. Тож героїчний чин розстріляних і нині піддається незаслуженому забуттю.
Зі щирою вдячністю учасники віча пам’яті згадали істориків Тетяну Пархомчук та Ярослава Тинченка, які одними з перших виступили в пресі і розповіли про героїчну і водночас трагічну долю вищих військовиків І Українського корпусу. До цього долучився і нащадок Якова Гандзюка, вінничанин Степан Гандзюк, який ще до перебудови почав збирати відомості про розкиданий по світу рід. Це завдяки його зусиллям одна з сільських вулиць у Багринівцях нині носить ім’я генерала Гандзюка. Внучатий племінник генерала Іван Федорович Гандзюк доглядає за родинною хатою Гандзюків, яка дивом збереглася. Співробітник СБУ Олег Шевченко розшукав цікаві архівні документи про останній день генералів УНР. Київський колекціонер Олексій Шереметьєв надав для публікацій фотографії з сімейного альбому Я. В. Сафонова. Кияни Лідія Гандзюк- Логвиненко, Тамара та Микола Нікітчуки також надали фотоматеріали для дослідників про Я. Г. Гандзюка.
Ось так ми, громадськість (не влада!),
не лише вшановуємо своїх Героїв, а й відроджуємо правду про їхній подвиг. На прикладах їхнього життя і чину мусимо виховувати молодих захисників України.
Євген ЛУПАКОВ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
