Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Коли мова йшла про українську справу, то ніщо не могло спинити її завзяття: ні родина, ні діти, ні переслідування”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Обов’язок – понад усе! Кілька спогадів про Софію Русову

Слово Просвіти, №07 за 2021 рік

Юрій РУСОВ Звичайно, тяжко цілком безсторонньо і об’єктивно писати про громадську діяльність своїх батьків, але, з другого боку, ніхто так, як близькі кревні, не може освітлити деяких подробиць життя людей, які так чи інак прислужилися для української справи. Я був останній син Софії Русової і тому починаю пам’ятати мою матір більшменш свідомо лише з 1900 року. Це була моя перша подорож (пасивна!) за кордон. Моя старша сестра (Любов. – Г.Д.) вступи- Софія Русова ла на медичний факультет університету в Монпельє у Франції і моя мати поїхала, щоб туди її відпровадити. При цій нагоді С. Русова мала виступити в українській справі з відчитами у Парижі й на півдні Франції на з’їзді провансальських патріотів. Тоді цей рух регіонального сепаратизму йшов під впливом провансальського поета Містраля. Не була це перша і остання подорож С. Русової за кордон з метою сказати слово за Україну на міжнародних конгресах чи з’їздах. Очевидно, що мої власні спогади не можуть охопити всієї діяльности цієї української патріотки, бо вона вже провадила завзяту боротьбу разом із своїм чоловіком – моїм батьком – Олександром Русовим проти Росії задовго до мого народження. Навіть за пару місяців до мого народження моя мати сиділа в Харківській тюрмі, бо під час чергового розшуку в неї було знайдено перепачковані з Галичини українські книжки (і між ними, – страшно сказати! – Дон Кіхота українською мовою). Правда, для того, щоб народити мене на світ Божий, маму було звільнено “на поруки” з тюрми на два тижні додому завдяки клопотам харківського громадянства; розуміється, що під пильним доглядом поліції. Мені пізніше оповідали, що навіть воду для моєї першої купелі носили “городові”, які жили в нас і наглядали, щоб така небезпечна для цілости Росії українка не втекла. З моїх документів також знаю, що я був охрищений у Петро-Веригінській церкві при харківській тюрмі. В цих фрагментах моїх спогадів про життя С. Русової користуюся головним чином “Спогадами” моєї матері (друкованих у Києві десь у 1926 (1927. – Г.Д.) році у журналі “За сто літ” і перевиданих пізніше в Празі, листами, оповіданнями старшої сестри і мемуарами батька, які знайдено в архівах жандармського управління і теж друковані у журналі “За сто літ”. Ми переживаємо нині дуже цікаву, але і страшну епоху, коли зійшлися в смертельній боротьбі два світогляди, два принципи, два протилежні поняття про добро і зло, коли матеріялізм призвів людство до страшних катастроф, які ще не скінчилися і лише досягнуть свого вершка в другій половині ХХ століття. Матеріялістична засада, яка бачить у людях лише “маси” або “роботів”, себто, в ліпшім випадку, лише механізми або високоудосконалених звірів, виявляється в холоднім, часто масовім, нищенні людей чи то в організованих Москвою штучних голодах, чи-то в сибірських концентраційних таборах смерти, чи то в німецьких Аушвіцах і Дахавах, чи то у бомбардуванні незахищених міст як Гірошіма. Війни ведуться між антихристиянами, нехристиянами і псевдо-християнами, і тому ми бачимо в останніх війнах повний брак будь-яких моральних засад, які ще були помітні в теж кривавих війнах ХІХ-го віку. Недаром поет Бурґгардт-Клен у своїй поемі “Попіл Імперій” зве наші часи апокаліптичними, коли “гніву Божого вина плеснув на землю ангел п’ятий…” Отже, в ці часи нам корисно і повчаюче згадати про постаті тих, хто все своє життя прислужив не служінню “Мамоні”, а вищим ідеалам. Постать Софії Русової – це зразок однієї з тих героїнь українського відродження, що “просто йшли”, в яких не було “неправди за собою”, які не лукавили і не дбали “про панство нещасне і лакомство лукаве”, не дбали про матеріяльні прибутки і здобутки, але все своє життя, всі сили і все своє майно віддавали на те, щоб Україна здобула добробут, незалежність, (ясно, що без незалежності від чужого панування не може бути добробуту!) і щоб здійснилося пророцтво Андрія Первозванного: “благодать Божа засіяє на горах Київських”. Софія Федорівна Русова дає нам приклад української жінки-патріотки, яка понад півстоліття свого свідомого і активного життя незламно несла на собі тягар боротьби світлої України з темними силами царської і червоної Росії. Про неї – цю невеличку, зграбну і худеньку жінку, можна дійсно сказати: “тіло нічтоже – дух животворить”. Коли мова йшла про українську справу, то ніщо не могло спинити її завзяття: ні ро+ дина, ні діти, ні переслідування царських жандармів чи большевицьких чекістів, ні тюрми, ні арешти, ні тяжкі умови емігра+ ції, ні персональні втрати майна, ні події приватного життя, ні горе чи втрати близь+ ких. Ніщо не спиняло її енергії в боротьбі за український ідеал, і навпаки, часто “щось” додавало їй якоїсь нової сили для громадської і політичної праці. Я хочу якраз підкреслити якраз кілька таких моментів з життя світлої пам’яти С. Русової, які показують, як вона вміла перемагати своє персональне горе і цілком підкорити себе гордій девізі своїх предків: “Le Devoir аvant tout!” (“Обов’язок понад усе!”). А цей свій обов’язок вона завжди бачила у праці й боротьбі на користь України. *** Народилася Софія Русова 18 лютого 1856 року в родині дідича Федора Ліндфорса в селі Олешня на Чернігівщині. Батько її Федір Ліндфорс був швед з походження, з тих, певне, шведів, що колись клали свої голови під Полтавою разом з Юрій Русов, Роман Русов і Софія Русова козаками гетьмана Мазепи в боротьбі проти Москви за Україну. Згідно з традицією свого роду, батько її був військовим-полковником. Мати була французького походження з родини Жерве. Велика сила притягання благородних душ є в Україні! І ми бачимо на протязі нашої історії стільки прикладів, коли чужинці з походження все своє життя віддавали на службу Україні. Згадаємо лише варягів (шведів) наших князів, згадаємо славного Перебийноса, шкота з походження, що “рубає мечем голови з плечей” під прапорами Хмельницького, славного оборонця Батурина Кеніґсена і багатьох-багатьох інших військових, учених, політичних діячів. Тому не дивно, що С. Русова, чужинка по крові, стала однією з найдіяльніших дочок України. Для нас не важне походження з крови, але цінимо українських патріотів за їх діла. І, очевидно, ціннішими є ті, що робили добро для нашої Батьківщини, ніж “чисті з крови і походження” українці, які несли свій хист і свої сили на службу чужинцям або навіть ішли виразно проти українських ідеалів під ворожими прапорами. Це не раз бачимо в наші часи. Шев- Олександр Русов ченко добре картав тих українців “прадідів великих нащадків поганих”, які за “шмат гнилої ковбаси” і за “хоч півдулі” від “старшого брата” готові були нехтувати всім українським, нашою мовою, піснею, духовністю і уважали співи про “Парашу радость нашу” за найвище досягнення “культури” і “панськости”. Не раз і тепер малосвідомі елементи нашого громадянства уважають чад джазів і еквілібристику малярів-футуристів за щось недосяжно вище, ніж наші думи козацькі або наше мистецтво, яке вже випереджує мистецтво багатьох інших націй. Кожній здоровомислячій людині йде не про те, хто (чужинець чи свій) працює для України, а про те, як він працює: на користь чи на шкоду. Вже батько Софії, Федір Ліндфорс, зробив багато для піднесення культури і добробуту своїх селян: збудував церкву, школу (це була одна з того десятка шкіл на Чернігівщині, де після упадку Гетьманщини, коли було всюди сотки шкіл, Росія штучно обнизила культурний рівень українського населення, пам’ятаючи слова Петра І: “Народ малоросійскій зело умен, от чего ми в неавантаже оказаться можем”). Збудував також гончарську майстерню, бо олешнянські селяни були переважно гончарі і сливе кожний мав своє горно для випалу горшків. Коли прийшла воля, то, як казали усі на селі, Федір Ліндфорс був справжнім “благодітелем”, наділивши селян землею і лісом, не дбаючи за свої власні інтереси. Цю подію – звільнення селян від кріпацтва – прекрасно описує С. Русова у своїх спогадах, як одне зі своїх перших вражень з дитинства. “Коли я увійшла якось перед вечором в нашу залю, вона була ясно освіт-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин