Незабутні · “Перш ніж стати письменником, я прочитав тисячі книжок – і не тільки про індійців чи шпигунів, а й наукових”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
“Дай, Боже, нашій стражденній Україні волі і щастя!” До 100-річчя від дня народження Володимира Малика
Слово Просвіти, №07 за 2021 рік
Лідія ВІЦЕНЯ
“Моя літературна доля щаслива, мене читають” 21 лютого виповнюється сто років від дня народження відомого українського письменника Володимира Малика (справжнє прізвище – Сиченко). Ювілей видатного майстра історико-пригодницьких романів, лавреата літературних премій імені Лесі Українки, Григорія Сковороди та фонду Тараса Шевченка відзначається на державному рівні. У його рідних Лубнах на Полтавщині, як повідомив син письменника, засновник і очільник обласного благодійного фонду “Слово” імені Володимира Малика, лавреат літературно-мистецької премії імені І. П. Котляревського Олександр Сиченко, до ювілею також готуються. Відбудуться, зокрема, урочистості з нагоди вручення щорічної премії імені Володимира Малика, заснованої двадцять років тому – зазвичай нові лавреати одержують нагороди в день народження письменника, що збігається з Днем рідної мови. Створено яскравий, інформаційно наповнений плакат до ювілею, підготовлена низка цікавих нових видань, серед них – бібліографічний покажчик “Володимир Кирилович Малик (1921– 1998). До 100-річчя від дня народження” у серії “Письменники Полтавщини”, де представлені публікації письменника та наукові, публіцистичні, художні джерела про нього і його творчість. Олександр Володимирович надіслав мені також нову, нещодавно видану книгу в трьох частинах: Володимир Малик “Спогади. Листи до брата і друга” (листи письменника до Петра Сиченка). Упорядники – Олександр Сиченко та Ніна Іваницька (Сиченко). Книга охоплює значний період часу (1920–1990-ті роки). Петро Сиченко – далекий родич, брат у четвертих Володимира Кириловича, друг дитинства – зберіг і систематизував листи по роках (загалом 560 за період з 1950 по 1998 рік). Видано також бібліографічний покажчик “Імені письменника-патріота. Лауреати і дипломанти літературно-- мистецької премії імені Володимира Малика”. Олександр Володимирович дуже багато зробив для вшанування імені свого батька – уже по смерті письменника видав упорядковану автором книгу ранніх поезій “Червоні маки”, щоденник (записки для себе) під назвою “Синя книга”, недописаний роман “Чорнобривці” та героїчні казки-легенди “Журавлі-журавлики”. Вийшли дві книги дослідників-земляків Ігоря та Валерія Козюр: “Володимир Малик: життя і творчість” та “Незабутній Володимир Малик”, а також спогади сучасників про майстра слова “Уроки Володимира Малика”. Сам письменник в автобіографії підсумовував: “Життя було нелегке. Зробив небагато, міг значно більше. Та все ж моя літературна доля щаслива і мене читають. І це – головне...”. Так, читали й читають перевидані історичні романи Володимира Малика, і це справді головне для письменника, але важко погодитися, що він “зробив небагато”. Згадаймо принаймні основний літературний доробок земляка, його повісті й історичні романи, які сьогодні називаємо вітчизняною класикою: “Журавлі-журавлики” (1957), “Чарівний перстень” (1959), “Чорний екватор” (1960), “Месник із лісу” (1962), “Червона троянда”(1963), “Новачок” (1965) “Таємний посол”: “Посол Урус-шайтана” (1968), “Фірман султана” (1969), “Чорний вершник” (1976), “Шовковий шнурок” (1977); “Слід веде до моря” (1975), “Князь Кий” (1980), “Двоє над прірвою” (1983), “Черлені щити” (1985), “Горить свіча” (1992), “Чумацький шлях” (1993), “Князь Ігор” (1999).
Йшов у мандри сходинками віків Наприкінці червня 1998-го, коли ми з Володимиром Кириловичем домовилися про зустріч, я не могла знати, що в листі до друга від 5 квітня він уже написав пророчі рядки: “Мабуть, 1998-й рік – це мій останній рік. Кожного дня повторюю твого вірша – “Закривається книга життя…””. Але досі пам’ятаю те передчуття, що його описала як вступ до інтерв’ю: “…буяє літо, а в цьому дворі мене охопив осінній настрій. Галина Леонтіївна і Володимир Кирилович зустріли привітно – обоє пересуваються з костурами, обоє сиві, з осінньою мудрістю в очах. Мабуть, звідси той настрій у дворі, під старими деревами…”. Та розмова була особливою. “Я ввімкнула диктофон і слухала дивовижну розповідь, немов ішла поруч із письменником його важким шляхом – з дитинства у сьогодні. Раділа багатству його споминів і вже прикидала – скільки місця мені дадуть у газеті, щоб усе вмістити… І ось тут Володимир Кирилович сказав: “Це – не для газети, це для Вас”. Не для газети – але ж він говорив на диктофон! Гадаю, вже тоді розумів, що потім його розповідь стане і додатком до інтерв’ю, і повідає значно більше про його життя. Так і сталося. Він розповідав про те, що до письменства готувався змалку, вірші писав уже в другому класі. А в 34-му взявся за прозу. Ще в дитинстві написав оповідання про голод. Наприкінці 90-х років минулого століття це вже не була заборонена тема, хоч знали ми далеко не все. Ось і Володимир Кирилович лише диктофону довірив тоді історію, свідком якої став. І вона все життя ятрила його серце. “Ми гралися в піжмурки. Я побіг у сусідський город, де на межі ріс великий кущ бузини. Саме цвіла бузина, таке було пишне літо… Розгортаю я цей кущ і раптом бачу: на сухих паличках, зламаних, стримить голівка моєї подружки. Закривавлена, мух повно. Таке чорне волосся… Вона була на рік за мене молодшою. Бачу – Маня. Я так закричав… Все село збіглося. Побачили те і пішли до хати. І я з ними. У печі горить вогонь. Чавун. І – порубані ноги й руки з цього чавуна стирчать. За столом сидить мати з такими кривавими чорними очима… Сусідка, Уляна Григорівна, зразу в сільраду сповістила. Приїхала міліція, забрали матір. І ось я написав оповідання. Хоч ще малий був, але вже розумів, що не можна писати, що це було в моїх Новосілках, за радянської влади. І я написав, що це було в Стамбулі. І прочитав це оповідання в сільбуді, там була маса народу, всі плакали. За кілька днів викликають батька в сільраду. Приїхав начальник міліції – тоді було ГПУ, і каже батькові: “Ти йому вріж добре, щоб не писав. Бо й ти будеш біля білих ведмедів, і він буде там”. Від батькового паска хлопця порятувала мама, вигукнувши: “Він правду писав!”. За правду й карали – такі були перші уроки життя й творчості. “Я народився на межі Полісся і Лісостепу, поблизу Києва. Розкішні ліси та багаті поля сусідили з повноводим Ірпенем, що славився рибою та духмяними сіножатями, аж поки в 1947 році не прийшли меліоратори і не прокопали русло, осушили луги, зіпсували віковічну природу, – розповідав письменник. – В сім’ї панувала злагода, любов. Від матері, бабусі та діда Пилипа чув багато розповідей про минуле, перейняв сотні народних пісень. І вищої поезії, ніж та, що в народній пісні, поєднаній з божественним народним мелосом, не зустрічав і в найбільших поетів… У нашій хаті головною книжкою був “Кобзар”. Навчившись читати, читав його вголос неписьменній матері та малолітньому братові і не раз плакав над безталанною долею Катерини, наймички та інших героїв Тараса Шевченка. Це були головні емоційні витоки мого майбутнього захоплення літературною творчістю”. На запитання, чому обрав саме історичну тематику, відповів: “Історія – це застигле, давно відшуміле життя. Багатьом воно здається мертвим. А для мене – ні. Бо я знаю історію, і вона для мене мов жива. Я чую далекий тупіт кінських копит орд Батия, що йдуть на Київ, уловлюю гіркий запах татарських вогнищ на стоянках, бачу тисячі худих, темних, жилавих батирів зі шкіряними хурджунами – мішками для здобичі… Перш ніж стати письменником, я прочитав тисячі книжок – і не тільки про індійців чи шпигунів, а й наукових – і збагатив свою пам’ять знаннями про історію власного народу та історію людства… У моїй голові ще з учнівських літ почала вироблятися така схема, така хронологічна таблиця: як марші – йдуть століття. І на тих сходинках я бачу події. Там – рідко, за браком матеріалу, а чим далі, тим густіше. Найгустіше наше, двадцяте століття. Коли нема чого писати, я собі думаю: а помандрую по своїх поверхах… Піднімаюсь. Написав роман “Князь Ігор”. Піднімаюсь – Ярослав Мудрий. О… Такий князь – Ярослав, та ще й мудрий. Пішов далі мандрувати, вище. І доходжу до 1185 року. “Слово про Ігорів похід”. Ой, Боже… Так би яй не згадав. Вчив його – не знав, викладав учням – не знав: хто ж його написав, коли, що і як? Оце, кажу, моя тема…” У щоденнику, в “Синій книзі”, Володимир Кирилович розповів, як він шукав автора “Слова”, дивуючись “чому він до обох – до Ігоря та Святослава Київського – ставився приязно, хоч ці князі нерідко ворогували між собою? Чи жив насправді Боян і чому про нього немає жодного слова в літописах? І багато інших “чому” пояснюються в новому варіанті мого роману (йдеться про роман “Князь Ігор. Слово о пол+ ку Ігоревім”. – Авт).
“Слово” стає ясним і зрозумілим усім і кожному. Ось чому я не шкодую, що протягом сімнадцяти років спорадично працював над цим романом і над перекладом “Слова”. І ще наголошував: ““Слово” теж присвоїли наші “брати”, хоча це твір давньої української літератури. Це безсумнівно”.
Писати про історію України було небезпечно У трьох щойно виданих книгах спогадів і листів Володимира Малика – “цілий океан”, як він казав про історію, цікавих роздумів, знахідок, болючих зізнань, щирих відвертих сповідей великого ранимого серця, наповненого по вінця добротою і любов’ю до життя, до цілого світу. Справді до цілого – бо “Не було того острівця на карті, чи річки, міста, чи гірського кряжу, щоб я не знав їх. Я марив далекими куточками Землі й хотів стати мандрівником, мріяв вступити на географічний факультет”. Ще хлопчиком навіть розробив чіткий маршрут подорожі на човні і разом із другом утік із дому, залишивши батькам записку – подався в Африку, мріяв “досягти екватора”. У спогадах – навчання на філологічному факультеті Київського університету, у студії студентського літературного гуртка, яким керував поет Абрам Кацнельсон, поетичні дебюти в республіканських виданнях. Під час оборонних робіт студент Сиченко копав протитанкові рови під нальотами ворожих літаків, отримав поранення на Харківщині і пішки добирався додому. В липні 1942-го “був заарештований німецькою жандармерією, відправлений в Німеччину”. Пересильний табір, важка робота в різних містах на вагоноремонтному заводі, в депо, на ремонті колій. Зізнається: “коли б не пережив тих страхів, то не написав би “Таємного посла”. Німецька неволя, турецька неволя – один біс!”. Лише в жовтні 1945-го повернувся додому. Пощастило неймовірно – не посадили. Вчителював у Ясногородській середній школі. У 1950 році заочно закінчив перерване війною навчання в університеті. “Влітку 1953-го з сім’єю переїхав у Лубни на Полтавщину, де працював учителем до 1968 року. З того часу – на творчій роботі”. І найбільше у його спогадах – саме про творчу роботу, про її сенс, про час і його виклики. “Всі свої твори, найголовніші,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
