“Слово народжує рішучий спротив української Нації московитам-ординцям, місце котрих на лавках “нового Нюрнбергу”. · 5 Суспільство · с. 5сторінка оригіналу ↗
Україна – в Рідному Слові
Слово Просвіти, №07 за 2022 рік
У повітрі запахло великою війною. Хоча ні, вона триває вже 8 ро-
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України ещодавно, відповідаючи на суспільну затребуваність тривожного сьогодення, вийшла книга з промовистою назвою – “Я – українець! Я – українка! Ми – українці!”, корисна для шкіл, бібліотек, університетів, академічних інституцій. Майстри слова науково-популярного видання висловлюються про найдорожче: рідний народ та українську мову. Автори (укладачі) – науковці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Богдан Мельничук та Ольга Меленчук, про яких також можна писати життєтвір, повноправно прирівнюючи їх до того визнаного ряду інтелігенції, що боронить та зрощує рідне слово.
Пів століття знаю пана Богдана, великого майстра вишуканої української мови, невтомного просвітянина з часів народження на Буковині наприкінці 1980-х років Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Пам’ятаю його палкі, здобрені шляхетною літературною вимовою, виступи та промови на різних святошних (і не дуже) оказіях. Він був (і є) активним ініціатором й поборником українознавчих процесів, що здійснювалися тоді на тектонічному зламі радянщини, яка за понад чотири десятиліття встигла витолочити русифікацією національно-культурне поле, особливо в Чернівцях. Словом, порадою, справою всіляко сприяв у часи національного відродження процесам переходу дошкільних закладів, шкіл, освітніх установ на українську мову навчання, підтримуючи своїми україноцентричними публікаціями журнали “Ластівка”, “Буковинський журнал”, газети “Буковина”, “Час”, “Молодий буковинець”, “Буковинське Віче”…
Знаковими для краю та всієї української літератури в 90-х роках стало видання другої частини хрестоматії “Письменники Буковини другої половини ХХ століття”, головними упорядниками якої були Б. Мельничук та професор кафедри української літератури М. Юрійчук, репрезентувавши 30 майстрів українського художнього слова. Цей доробок продовжив важкий шлях становлення українського письменства на Буковині, зважаючи на те, що після першого хрестоматійного видання, залишивши поза рамками збірника чимало видатних (заборонених!) постатей, друга частина з’явилася лише через сорок років. Надзвичайно популярна в культурноосвітньому середовищі, праця водночас була своєрідним нагадуванням про етичний борг сучасників (творців, митців та владців) щодо необхідності ґрунтовних наукових розвідок та публічного висвітлення життєтворчості видатних постатей літературного, національнокультурного процесу ХІХ століття. Адже саме письменники й просвітники того періоду розгнітили ледь жевріючий вогонь живого Рідного Слова, розбудивши денаціоналізоване українство Буковини.
О. Маковей у життєписі про
Ю. Федьковича згадує оцінку тих часів, описану громадським діячем Є. Пігуляком: “Не було на Буковині української нації. Німецький дух здавив всяке народне житє в краю. Ми засуджені на моральну смерть. По цивільних урядах панує німота, а на полі церковнім – румунізатори. Свідомих дітей завмираючого українського народу можна було почислити на пальцях одної руки”. А в газеті “Буковина” зазначалося, що в цілій Буковині ледве знайдеться 10 учителів, котрі уміють правильно по руски писати.
Щоправда, існували й інші причини, про які свого часу писав В. Сімович: “Прокинулися до життя буковинські українці ще з кінцем шістдесятих років ХІХ століття. Але розбіжність у поглядах на національну справу, брак віри у власні сили та москвофільство не давали тому життю розвинутися”.
І ось посеред цього витолоченого й знекоріненого національного поля на весь голос тоді зазвучав Сидір Воробкевич, закликаючи українців у знаменному творі “Рідна мова” до згуртування навколо материнського рідного Слова, що відкриє нам нашу “минувшість”, правду й будучину. Дзвоном розлетівся цей духовний заповіт, який і сьогодні чутно в кожному українському серці: “Мово рідна, слово рідне, / Хто ся вас стидає, / Хто горнеться до чужого, / Того Бог карає; / Свої його цураються, / В хату не пускають, / А чужії, як заразу, / Чуму обминають”.
Тому в цьому репрезентаційному виданні серед когорти славних українських просвітників саме Ю. Федькович і С. Воробкевич достойно вплетені у вінок загальноукраїнської літературної родини. Оскільки завдяки своїй безбережній вірі, таланту, жертовній праці задля свого народу ці найславніші у нашім буковинськім письменстві стали гідним прикладом для інших на віки, щоби вчитися як потрібно працювати для свого краю і для свого народу (за О. Маковеєм). Іван Франко, оцінюючи збірку С. Воробкевича “Над Прутом” (1901 р.), напише про нього, що він “один з перших жайворонків нової весни нашого народного відродження”.
По обидві сторони від них розміщені друки визначних світочів українського народу, спраглого свободи й справедливості, відображаючи його ідеали, почуття, помисли: Сакович, Мазепа, Сковорода, Котляревський, Квітка-Основ’яненко,
Шевченко, Франко, Леся Українка, Грінченко, Галицько-Волинський літопис… Не перелічити імен славетних українців, котрі своїми Словом, Чином, Вірою в нездоланність і силу Народу створили справжнє Євангеліє виховання духу української Нації.
Рефреном звучать слова великих синів землі нашої про найдорожчі національні цінності – єдність, рідномовність, єдиновірність, гідність, історичну пам’ять, українську державність. Богдані пані Ольга, укладаючи цю книгу, витворили блискучу світоглядну вступну прелюдію, показавши себе справжніми науковцями-інтелігентами, чутливо відгукуючись на сучасні реалії, тривоги та злети свого народу. Закладені в книзі посили (“Слово 1-е часу войни” А. Радивиловського, окресливши (за Цицероном) значущість для громадянина рідної Батьківщини: “Над отчизну нічого сладшого, нічого мильшого бити не має”; “Дума” І. Мазепи, котрий звертався до провідників народу задля порозуміння: “Жалься, Боже, України, / Що не вкупі має сини!”; Шевченкове “розкуйтеся, братайтеся!”), є дуже суголосними сьогоденним викликам.
Ця високоетична й патріотична праця, адекватно реагуючи на ординську агресію Московії проти України, пронизана цінністю єдності, тяглістю українськості від славних часів держави Київської Русі до вершинних національних постатей, до творців і борців в образі О. Ольжича, В. Симоненка, В. Стуса, О. Тихого, включно з сучасними просвітянами А. Погрібним, О. Пономарівом, І. Ющуком та багатьма іншими. Оця безупинна стихія передачі від покоління до покоління української ідеї пронизує роки, історичні епохи, набуваючи доступності, стаючи резонансною та запам’ятовуючою, збереженою як дорогоцінний спадок для нащадків. Саме в цьому сенсі описується значима подія початку травня 1913 року, коли І. Франко виступав в Українському народному домі Чернівців, читаючи (дві години) в переповненій залі свого знаменитого “Мойсея”. Свідчення-спомин, які належать перу колишнього студента Чернівецького університету, педагога й письменника В. Сімовича, передають атмосферу незбагненної магії впливу Франкового слова на молодь, інтелігенцію, простих людей, його притягальної сили, народжуваної духом Борця за Україну, оборонця Народу та його Рідної Мови. І ця найвища цінність ідеалів Шевченкового, Франкового слова вшановувалася всіма наступними поколіннями українців, була завжди визначальною в найвідповідальніші часи національних змагань.
Написане спонукало мене згадати,
що навесні 1917 року один із засновників Української Центральної ради, поет Микола Вороний (розстріляний 1938 року комуністичним режимом за вироком трійки при УНКВС по Одеській області) оприлюднить проникливий вірш “За Україну”, в якому ця ніким і нічим незборима ідея служіння Україні зазвучала пристрасним, закличним словом: “За Україну, за її долю, / За честь і волю, за народ”. Сьогодні дещо видозмінений оригінальний текст під назвою “О Україно, люба ненько” звучить повсюдно: За Україну, за її волю, / За честь, за славу, за народ!
Вдумуючись у силу талановито-благородного Слова, сотвореного українцем, народженим у Центральній Україні, сучасником і побратимом Франка, усвідомлюєш, чому воно стало надзвичайно популярним по обидва боки Дніпра, серед військових з’єднань галичан та наддніпрянців.
А нині, доводячи свою відвагу і відданість Батьківщині, підрозділи Збройних Сил України несуть це звитяжне гасло на військових знаменах: “За Україну! За її волю!”. Здається, що й народжувалося воно під впливом соборницької ідеї, сповідуваної великими Будителями Нації. Бо коли вникати в сутність спілкування Франка і Вороного, що вийшло далеко за межі приватного, набуваючи суспільно значущого характеру, то зрозумілою стає роль поета в доленосні часи буття рідного народу.
Бо, вільно обираючи предмет творчості (“хто Поезію – царицю / Посміє кинуть у в’язницю?”), поет-громадянин ніколи не вправі ставати збайдужілим до злободенності часу, долі, надій і мрій свого народу. Відповідаючи великому Каменяру віршем “Іванові Франкові” (як відповідь на його “Вступ” до поеми “Лісова ідилія”, присвяченої М. Вороному), він, звертаючись до Франка не інакше, як “мій учителю і друже”, виголошує власне кредо: “Моя девіза: йти за віком / І бути цілим чоловіком!”.
Оце знаменне правило, як обов’язок та поклик совісті, вміщене в життєвому дороговказі поета “іти за віком”, зберігаючи свою цілість, гармонію, гідність, є стрижневим принципом поведінкової норми кожної творчої особистості, наділеної здатністю виховувати Націю – Словом, Чином, Прагненням.
Однак ніхто з поетів, зазначають згадувані науковці, не осягнув так найтонших глибин національної душі українця, свободолюбність нації, як Тарас Шевченко. Саме в його Кобзарі зазвучали на повний голос національна ідея, сила української мови, спрага правди й справедливості. Заклик добувати “І славу, і волю” охопив усі уярмлені українські землі, дібрався до найпотаємніших закутків приневоленої національної душі.
Народ, розділений чужинським гнітом, саме завдяки Шевченковому Слову народжував нову українську ідею державності (В своїй хаті своя й правда), яка торкнулася всіх верств населення. Ю. Федькович, пізнавши творчість Шевченка лише 1862 року, під впливом його ідей навіть змінить римо-католицьку віру на православну, стане світоглядно переписувати власні твори (“Мазепа”, “Богдан Хмельницький”). Цей “австроруський Шевченко” (за Драгомановим) на весь голос заявив, що “нема в нас сонця, як Тарас”, а в листі до Д. Танячкевича зазначить: “Караскайтеся, браття, чужоземщини та набувайте рідного духа, – найчистіш він в Україні віє...”.
Згодом інший бунтівник національного духу Д. Загул скаже про ідеали Шевченка так: “І слово праведне твоє, / Стоїть одвіку на сторожі”. Шевченковим Словом він безперестану, до останнього подиху боронив українську волю від поневолювачів, загинувши 1944 року в сибірських концтаборах.
Видання “Я – українець! Я – українка! Ми – українці!” є книгою совісті, зітканої любов’ю до рідної Мови, України, уквітчаної золотими переливами Слова великих Українців. Вона закохує в Рідне Слово, українськість, народжує рішучий спротив української Нації московитамординцям, місце котрих на лавках “нового Нюрнбергу”.
У Міжнародний день рідної мови, вшановуючи гідних Просвітників нашого Роду, вкотре згадуємо Буковинського Соловія – Юрія Федьковича, який, як сказав професор Смаль-Стоцький, перший поклав до великого відродження нашого народу могучу, сильну, віковічну підвалину – Рідне слово. Саме воно надихало Федьковича святою вірою і силою, спонукало закарбувати вічне: “Я люблю мою Русь-Україну; / Я вірую в єї будучину…”. І житиме Україна вічно в Українському Слові!
ків. Орда визнала “незалежність л/днр” – окупованих українських територій. Урешті-решт агресія проти України продовжується з часів, коли забовванів обрис Московії. Це екзистенційне зло, немов привид, переслідує українство впродовж тисячоліття. Маємо поборювати його мілітарно, економічно, соціально, інформаційно, духовно, сповідуючи ціннісну парадигму української ідеї з її аксіоматичним сприйняттям світу, що “Нема на світі України, / Немає другого Дніпра”. Ця місія – для кожного з нас.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
