Національна еліта · “Їхня весільна подорож пролягла до Праги, куди Русови 1875 р. поїхали видавати “Кобзар” Тараса Шевченка”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
“Я маю нещастя любити Малоросію як місце моєї батьківщини…” До 175-річчя від дня народження Олександра Русова
Слово Просвіти, №07 за 2022 рік
Галина ДАЦЮК, журналістка З оприявленням нових архівних документів, праць, щоденників, листів, спогадів усвідомлюєш, що жодна культурно-освітня і громадсько-політична подія в Україні кінця ХІХ — початку ХХ ст. ст. не обходилась без участі подружжя Русових. Олександр – видатний статистик, історик, етнограф, фольклорист. Софія – педагогиня, просвітниця, громадська діячка, членкиня уряду УНР. Обоє – державники, чиїм девізом життя був: “Обов’язок понад усе!” Олександр Русов народився в Києві 7 лютого 1847 р. і став четвертою дитиною в сім’ї ординатора Київського військового шпиталю Олександра Захаровича Русова і Олени Антонівни фон- Фогель. Батьки познайомилися і одружилися на Кавказі, де Русов був військовим лікарем. У 6 років хлопчик осиротів, бо батько заразився в Київському шпиталі від пацієнтів холерою і помер у 44- річному віці. Пізніше Сашко пригадував, що від баби-костромчанки він почув пісні і дуже рано почав відрізняти їх від інших – українських. Чутливий до слова, видатний філолог Олександр Русов стане одним з яскравих борців за українську мову, за її право звучати в школах, книжках, театрі, науці. Русов був лагідної вдачі, скромною, водночас цілеспрямованою і дієвою людиною. Із срібною медаллю він закінчив ІІ Київську гімназію. Вступив на історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира. Як одного з найкращих студентів, його було звільнено від плати за навчання. Одержував стипендію св. Кирила і Мефодія. 1868 року Русов захистив кандидатську дисертацію і став учителем латинської та грецької мову Києво-Подільській прогімназії, де викладав до 1872 р. Допитливість, працелюбність і здібності Русова помітили, і його було обрано на посаду секретаря педагогічної ради гімназії. А вже 1871 р. Олександра Русова як перспективного вчителя було відряджено до Австро-Угорщини та Німеччини за досвідом викладання у європейських гімназіях. Свою подорож він здійснив разом з Михайлом Драгомановим. Про це Русов згадає у “Споминах про Михайла Драгоманова”, надрукованих у журналі “Україна”, 1926 р. На жаль, він не закінчить їх, але навіть уривок цікавий для нас невигаданими деталями очевидця бурхливого освітнього процесу в Києві другої половини позаминулого століття. 19 листопада 1871 р. Рада Київської духовної академії, де Русов захистив дисертацію, схвалила його програму лекцій з курсу слов’янознавства, а 24 листопада 1871 р. Київський митрополит Арсеній затвердив О. Русова у званні приват-доцента Академії і допустив читати лекції. З відкриттям вакансії в І Київській гімназії Русова призначають вчителем грецької мови. Він здобуває тут незаперечний авторитет і повагу як освічений і діяльний педагог з феноменальною пам’яттю, і його знову відправляють у закордонне відрядження. Вже 1873 р. Олександра Русова оберуть секретарем педагогічної ради, а Указом Сенату від 31 жовтня 1873 р. затвердять в чині колезького асесора зі старшинством. Це підвищувало його статус і надавало особисте дворянство. Якщо простежити події в житті молодого Русова за ці роки, проаналізувати його наукове і педагогічне зростання, то складеться враження, що найбільшого значення він надавав кар’єрі. Однак, це хибна думка. Найголовніші принципи, які рухали цією людиною, – повага до особистості, почуття справедливості і свободи. Тим то 28 січня 1874 р. Русов, не думаючи про посаду, сміливо вступився за студента, ввійшовши в конфлікт з керівництвом гімназії, за що був звільнений з посади вчителя. Саме в цей час тими ж київськими вулицями ходила юна Софійка Ліндфорс, дворянка, француженка по материнській лінії і шведка – за батьком. Залишивши у 9 років (1865 р.) рідну Олешню на Чернігівщині, Софійка вступила до Фундуклеївської гімназії, закінчила її з золотою медаллю і стала перед дилемою: чому присвятити своє життя – музиці чи педагогіці? Вибрала просвітництво, заявивши, що не повинна егоїстично будувати своє життя, продовжую чи музичну кар’єру, хоч би як не любила музику. Народ потребу вав освіти, “очі дітей мене захоплювали”. І 1871 р. Софійка Ліндфорс разом з сестрою Марією відкривають у Києві перший приватний дитячий садок, який відвідуватимуть діти Лисенка, і де буде поставлена перша українська дитяча п’єса “Коза-дереза”. На той час Олександр Русов був не лише успішним викладачем І Київської гімназії, а також одним з керівників Старої Київської громади. Саме у Старій Громаді, у Лисенків, Софія вперше побачила Русова. “Головним завданням української культурної праці, – на думку Гната Житецького, – була народна освіта. Звільнений від кріпацтва темний неписьменний люд мав якнайскорше стати письменним”. Цій справі Русови присвятили свою енергію і любов. Олександр Русов стає одним із ініціаторів створення та керівників Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Водночас статистик захопився етнографічними студіями, багатством української пісні, народного мистецтва, одягу, орнаментики. Певний часу у родині Русових жив кобзар Остап Вересай, спеціально привезений до Києва Чубинським. Русов записав від нього багато пісень. За реферат “Остап Вересай, один із останніх кобзарів малоруських” він був нагороджений Російським географічним товариством великою срібною медаллю. Разом з М. Лисенком, М. Старицьким, П. Чубинським Русов відроджував український театр. Сам мав пречудовий голос і слух, і, стверджують, що за цей божественний голос його називали Сашко-ангел. На українському ґрунті розгорталися взаємини Софії та Олександра, який залучив юну дворянку до старогромадівської праці. Влітку 1873 р. сестри Софія і Марія Ліндфорс на пропозицію Русова укладуть збірник пісень, прислів’їв, дум, записаних в с. Олешні. Восени вони відзвітують про свою роботу на засіданні Південно-Західного відділення Російського географічного товариства. А на зборах від 18 листопада 1873 р. Русов виступить з доповіддю про пожертву Відділу поміщицями С. і М. Ліндфорс 6-ти аркушів з 23-ма малюнками узорів, які використовуються в Олешні та Олександрівці Чернігівської області на рушниках, хустках, сорочках. 1874 р. Олександр Русов переїжджає до Петербурга, продовжуючи займатися слов’янознавством. Працює в Імператорській публічній бібліотеці, активно підтримує зв’язки з українськими діячами та Географічним товариством. Софійка, як наречена, їде з ним. Тут вони знаходять спільну справу і створюють сім’ю, повінчавшись у храмі св. Симеона. Шлюб був непишним, але яскравим. Як пише у “Споминах” Русова, салопниці перешіптувалися, що, скоріш за все, вінчаються “убєгом”, тобто, як втікачі, бо наречена навіть без вельона. Проте їхній шлюб, почуття, повага, відданість одне одному були міцними усі 40 років подружнього життя. Він називав її Ноночка, вона – Ол. Ол. У 18 років вона стала Русовою. Хоча імперська жандармерія, а згодом більшовицькі органи безпеки, не раз нагадуватимуть, що вона “Ліндфорс, із дворян…”, ніби дорікаючи цим статусом. Найбільшим весільним подарунком Русовим стала рапсодія на “Золоті ключі” Лисенка. А весільна подорож пролягла до Праги, куди Русови 1875 р. поїхали видавати “Кобзар” Тараса Шевченка. “Зиму 1874-1875 рр. учителював я у Петербурзі у дівочих гімназії та інституті, а думками своїми жив у Київі. Там земляки заходилися тоді і коло географії, і коло статистики, і коло фольклору рідного краю. Молодий живий настрій думок, розворушений реформами 60-х років, не був ще приголомшений реформами 80-х рр.”. Ще 1873 р. Олександр Русов їздив у Кирилівку, щоб домовитися з братами Тараса Шевченка про придбання права на видання творів Кобзаря. Тепер право у братів – Осипа і Микити – було викуплено, в тому числі, на видання не друкованих раніше творів, що “лежали на схованці у вірних людей”. Підготовлений до друку “Кобзар” на приватне прохання Ф. Вовка був ретельно перечитаний “за невелику плату (руб. 50-70)” цензором Пузиревськом, який “поробив нотатки на кожному творі Шевченка – чи можна його подавати до цензури, чи й зовсім не слід, щоб не викликати й не цензурних, а другого сорта наслідків”.
Прийняли мудре конспіративне рішення: друкувати твори Шевченка у двох томах – один для цензури, інший позацензурний, тобто, слово в слово, як писав поет, без жодної купюри. “Упоравшися з ділами своїми, у маї 1875 р. поїхав я з жінкою у Прагу”. Тут О. Русов звернувся до найкращого і найнадійнішого видавця Едварда Грегра, що мав найбільшу типографію і очолював прогресивну газету “Narodni Listy”, “мав при типографії й словолитню (slevaru), значить, міг сам і літери до українського тексту зробити”. Русов попросив, щоб Грегр назвав видання своїм, аби не наражати на підозру росіянина, що “втікши од домашньої цензури, видає заграницею щось нецензурне”. Спочатку видали 5 тисяч “цензурного” “Кобзаря”. Ще будучи в Петербурзі, Олександр звернувся до багатьох людей, які знали Шевченка, з проханням написати про нього спогади. Але багато відмовилися, бо вважали, що “не візьмуть на себе право критикувати твори великого поета”, а якісь дрібні смішні історії з життя Кобзаря не варті уваги. “Найлюб’язніше до мого прохання однісся Тургенєв… Коли накінець він прислав свої спомини про Шевченка, ми дуже зраділи…” Коли перший – “цензурний” – том накладом 5 тисяч примірників був готовий, Грегр звернувся в Головне управління у справах друкування за дозволом продавати “Кобзар” в Росії і “одвоював пропуск І тому через границю”. Весь же наклад ІІ тому – “нецензурного” “Кобзаря” – був залишений для продажу в Чехії. Щоб зацікавити читачів празьким виданням Шевченка, Софія Русова переклала французькою багато його віршів, скорочено – великі поеми, французькою написала біографію поета, примітки і передала до редакції “Revue des deux mondes”. Тургенєв допоміг знайти співробітника, що знав російську, і той зробив публікацію про Шевченка за матеріалами Софії Русової, “через що французи почали знайомитися з українським поетом”. У “Споминах про празьке видання “Кобзаря”” Олександр Русов пояснює, чому він обрав саме Прагу, а не Львів чи Париж, наприклад. “Я хотів хоч один семестр послухати лекції звісного празького лінгвіста словака Гаттали”, який викладав порівняльну граматику слов’янських мов. Крім того, “що ще важніше, мені доручено було у родини П. І. Шафарика розшукати кінець поеми Шевченка “Іван Гус”… Надія на те, що у сина П. І. Шафарика найдеться оригінал цього Шевченкового посланія до його батька, примусили мене зостатися у Празі”. Мене завжди охоплює живий, не пафосний трепет, коли натрапляю на подібні сполучні лінії Русових, що ведуть вглибину України, аж до Шевченка, аж до Ша-
У 1991 р. в часописі “Україна” (ч. 3) я надрукувала статтю про Софію Русову “І ясним світом освітить розум…”, проілюструвавши публікацію уривком з її праці “Націоналізація дошкільного виховання”. До того ця стаття ніколи не друкувалася в Україні, як, зрештою, вся спадщина Софії Русової, затаврованої званням “буржуазної націоналістки”. Затим ми видрукували уривки її “Українського дитячого садка”, “Букваря” (1906 р.), “Національної школи”. Відкривалося незнане досі явище під іменем Ліндфорси-Русови.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
