Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Тут завше молитва “Борімось... Поборем?..” · 8 З майбутньої книги · с. 8сторінка оригіналу ↗

Богдан ТОМЕНЧУК: З нами Бог, Україна і Час...

Слово Просвіти, №07 за 2022 рік

І бійтеся гніву народу мого... Небеса надсилали долю Й дивувалися, що живі... Ми писали слова про волю, Та все вилами по кровІ... Ні могили про це, ні крипти – Черепи одні й черепки. Й нерозбірливі манускрипти, Переписані від руки... Не до істини – лиш до титли Вигризали граніт різці, Тільки й мали – від свічки світла І синицю в чужій руці... І рілля виглядала крепом, І тасьма жалів на чолі, І кудись очужілим небом Розліталися журавлі... Як писати – бігмЕ чи бІгме – Коли заповідь – не божись?.. І криваві щезали стигми... Сонце колесом... Але ж вісь – То чужого пророка палиця... Зеленіє соборна мідь... Плуг, здається, ось-ось розвалиться, Понад мощами нам скрипить... Позлітались ворОни й вОрони, Там, де ще не зійшла любов, Бо оралося, та не зорано... Меч у руки нам?.. Сієм знов... *** Цвинтарі, цвинтарі. І чорнезні хрести... Сни такі, що ні правди, ні тями... Мене судді судили... Я мав довести Безневинність отих, під хрестами... Я старався, я рився у когось в душі, Бо в самого ні гривень, ні центів – Ніби ґрати, нависли понурі дощі, Суд від мене чекав аргументів ... Я в архівах шукав – де ж вона, ота суть?.. Мій Великдень, Різдво і Покрова? Щось питає мене кимось куплений суд – Я ж не вмію сказати ні слова... І піднявся суддя, щоб читати вердикт, У світів вимагаючи тиші, І озвались до мене чорнезні хрести, І кивнули мені найчорніші... І здалось, що на порвані дрОти тюрми Впало сонце дитям голомозим: Вирок буде... Його оголосимо ми... Але свідками виступлять сльози – (Ні, не наші. Бо ми лиш хрести, Може, навіть дарма перетліли) – Сльози тих, що нас мали нести Понад їхні розтерзані сили... Ні проклять, ані пафосних фраз... Смерть, як ніч? В небі місяць – косою? Ніби в тім’я, затято вистукував час По краплині – сльоза за сльозою... І горіло довкола – вогнів і вогнів.. То світало, неначе востаннє... І молився до неба розгніваний гнів, Голосним булО Боже мовчання... І тремтів боязливо продажний закон, Судді знали, що їм та воздасться... І торкнувся мене, Хто придумав цей сон: Чоловіче, пора... Прокидайся... *** І заплакав останній звіздар, Прочитавши забуті санскрити... Ми оті, що скурили „Кобзар“, Бо в сільпо не було що курити... То кінець чи початок доріг? Зорі там чи похилені свічі?.. Хто відпустить нам скоєний гріх, Бо терпіння у Бога невічні... Проминання гнучка ковила, Як воно, проминати Вітчизні? Ще не п’яні йдемо з-за стола... Тверезіючі... Скликані... Грізні... *** То питання, хлопці, не до мене. Хоч мені іще не все одно... Чом хоснІв розплодились знамена, Там, де мало бути знаменО Те, котре справдешнє і єдине, Вище від обставин і рамен? Україно... Чуєш, Україно, Треба щЕ розстріляних імен? Блиски ілюзорних перламутрів, Небо, як свічки на вівтарі... Де вони, обітованно мудрі, Завтрашні твої проводирі? Ісаї 20:22 Ти кликав живих – озивалися мертві, Котрі вже покинули гірші світи... Так порожньо в ними намоленій церкві, Оплакане військо – хрести і хрести... Тут завше молитва „Борімось... Поборем?..“ Тут митарі вічні і вічний оброк, Тут світ, у котрому собори й побори, І вічна неправда – щопоступ, щокрок... Явися над нами Творителем чуда, Між наших торговищ, соборів, могил, Хай мудрість розсудливих буде почута І силою стане намолених сил... Помилуй від Книги з новими хрестами... Бо стільки походів і знову похід... Вогні і мечі... Ми йдемО зі щитами, На вОдах кривавий лишаючи слід... Тримай і від себе нас не відокремлюй. Пропала Почайна, та є ще Дніпро... Ми будем любити жінок і цю землю. Вони нам народять дітей і добро... *** Що за доля така, у котрій ні Вітчизни, ні битви... Що за бог, як зникає зі світу любов? В повен ріст постаєш, ніби істина з тої молитви, Де Вітчизну нарешті здобудеш, або... *** Не скіфи ви. І ви не азіати. Ви – сім’я злого духа на землі. Котра й коли вас породила мати, Зачавши в злобі, виносивши в злі? Жорстокий жереб предків мого роду. Ознаки лиха на чужих гербах, Не скіфи ви, а кочові заброди І п’яні танцюристи на гробах. Плюєте всім і Господові в очі, Світи ридають – небеса мовчать… …Благословіть, пороги наші отчі, І сонце наше, як свята печать, У нашім небі і на манускриптах. Цілуєм руки наших матерів – Пора мечів. А з неба – голос скрипки. Скрипаль з пречистим хрестиком зорі На грудях ранку. Чуєш чисті ноти? То голос честі піднімає нас. Не скіфи ви, а світова босота І наші вічні письмена образ, Щербата креш освяченої злості. Гуляй, іржавий гайдамацький ніж, – В крові й пилюці наших роздоріж… Не скіфи ви. І ви не азіати. Ви – сім’я злого духа на землі. Котра й коли вас породила мати, Зачавши в злобі, виносивши в злі? “Сезон ненаписаних віршів” Ще не булО – а щезла би! – Москви. Ще ви не стали ордами Батия, А ми по-княжому уже ішли на ви, І вчили жити світ і Візантію... Жінки носили долю під грудьми, Ходили наші доньки в королевах. Бо ми уже тоді булИ людьми, Коли ви ще сиділи на деревах... Такі ви є... Топчи... Вбивай... Дави... Із лона ми... А ви – з якоїсь вирви. Князівське наше: „ІдемО на ви...“ Вам розтлумачим: „А чи не пішли б ви?“ *** Все, що нажив, – клади на бочку. І вже ні може, ні ачей. І наче вишиту сорочку, Знімаєш небо із плечей. Дощами прану-перепрАну, Але втомилися й дощі. І оголило небо рану На мускулистому плечі. Такі часи.Комусь так треба. Тебе пече – нехай пече. Але кому віддати небо, Пошите на твоє плече?.. *** „Не плач... Не бійся... Не проси...“ – Озвався той, хто одесную... На двох нас пригорща роси – Ми так веснуєм. „Ридайте. Бійтеся. Просіть“, Але ніщо вам не поможе. Ні срібняків зелена мідь, Ні... Словом, відвернися, Боже. Зі мною будь, та не дивись. І сили дай моїй правиці. Я весь немов Небесна вись. Ти тут був... Ти вмирав за ці прОкляті п’яді... Твоїм потом кривавим до корІнь просякали поля. Навіть бруствером був... І зарубки робив на прикладі. І приймала тіла, як роз ‘ятрена вирва, земля... Ці нізвідки прийшли... Кажуть жінку віддати для дяді... А самому податись давно вже відомо куди, Почалися торги, і Вітчизна, як бонус, на ляді, Холоди... Холоди... Через душу такі холоди... То не їхня війна... І Вітчизна, напевне, не їхня. Їхня тільки земля... Та ще запах тугих гаманців, Може, правда таки, що згоріла у Бога робітня, І цей місяць – сльоза, що застигла йому на щоці...

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин