Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Серце плаче, просить Святої правди на землі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: “Довелось запить з московської чаші московську отруту!”

Слово Просвіти, №07 за 2022 рік

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Нагадаю, що Кобзар закликав українців, і то кожне покоління, прочитати знову історію своєї країни… Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть… та й спитайте Тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. Для новітнього прочитання-осмислення історії України відразу кличте на допомогу самого Поета – Державотворця та Пророка Тараса Шевченка, і він обов’язково найперше приверне вашу увагу до слова, котре минути ніяк не можна… Слово “Москва” поет вжив у поезіях усього п’ять разів, а ще сім – “Москви”, “Москві”, “Москву”, п’ять разів зустрічаємо слова “московські”, “московської”, “московському”. Небагато, але досить для того, аби Шевченко залишив українцям віщі знаки щодо Москви. Як їх правильно читати й розуміти? Питання для кращих умів нації. Тим більше, що в нашому пізнанні й осягненні Шевченка була, є і завжди буде, говорячи точними словами Івана Дзюби, “велика спокуса шукати ідейну або емоційну домінанту незводимого ні до яких домінант Шевченка”. Нагадаю лише, що всі Шевченкові інвективи на адресу Москви містяться в його поетичних творах, написаних у 1844–1845 роках, тобто після першого відвідання міста й написання там у лютому 1844 року “Чигрине, Чигрине...” з його “московськими ребрами”, а за кілька місяців, у липні, уже в Петербурзі, — поеми “Сон” (Комедія), та після другого проїзду через Москву в Україну навесні 1845 року й створення там містерії “Великий льох”, поеми “Кавказ”, твору “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє”. Згадані поетичні шедеври, що стали осердними у творчості Кобзаря, він вніс до рукописної збірки “Три літа”, яку відкриває “Чигрине, Чигрине...”, а завершує “Заповіт” (25 грудня 1845).... Утім у “Заповіті”, як відомо, Москву не згадано, і перш ніж по-новому прочитати його, абстрагуючись від звичної радянської традиції, розгляньмо докладно доленосний для України вірш “Чигрине, Чигрине…” Саме в Москві у Шевченковій свідомості спалахнули гіркі запитання, на які ми й досі не відповіли вповні: За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра??... Як же довго українському народу не давали почути саме ці слова свого пророка! Царські чиновники III відділу, тільки-но вірш потрапив до їхніх рук, відкреслили цитовані рядки, позначивши – “нотабене”. Далі – більше. У Шевченковому “Кобзарі”, виданому 1867 року, у поетовому тексті було зроблено грубезну підміну – замість “московські ребра” з’явилися... “татарські ребра”1. Робить честь тогорічному виданню “Поезій Тараса Шевченка” у Львові те, що цього в ньому не сталося. Проте навіть Михайло Грушевський, виступаючи 1896 року на Шевченковому святі у Львові, вимушений був цитувати саме підправлений текст... Безжалісне спотворення Шевченкової поезії стало справді “модним” за радянських часів, і “татарські ребра”, за словами Івана Дзюби і Миколи Жулинського, “на радість ідеологічним фальсифікаторам “поселилися” в наступних масових і навіть багатотомних зібраннях творів Т. Шевченка”. Це робилося, “аби не образити Москву”. До того ж, і слово “ляхами” замінили на “панами”. Саме Москва, яка через три десятиліття після наполеонівського нашестя постала перед очима Шевченка воскреслою як Фенікс із попелу, нагадала про бідний, занедбаний повітовий Чигирин. Адже він був гідний іншої, високої долі – Чигирин пам’ятав себе за Богдана Хмельницького сотенним містом, а потім – гетьманською резиденцією, фактично столицею України! Чигрине, Чигрине, Все на світі гине, І святая твоя слава, Як пилина, лине За вітрами холодними, В хмарі пропадає, Над землею летять літа, Дніпро висихає, Розсипаються могили, Високі могили – Твоя слава... Поет зупинився на мить, згадавши, як болісно милувався “старим красенем Кремлем”, котрий віками здавався велично-непорушним й уже тим принижував Чигирин, який стояв убогою руїною колишньої козацької слави: …і про тебе, Старче малосилий, Ніхто й слова не промовить, Ніхто й не покаже, Де ти стояв? Чого стояв? І на сміх не скаже!! Здається, у цілому світі не було ще вип- Т. Шевченко. Автопортрет. 1845 р. леснуто в одній поезії стільки гіркого національно-патріотичного болю. Шевченко ніколи не вивищував свій народ над іншими, але його страждання вважав історично несправедливими, надлюдськими. Невгамовні душевні муки ставали ще пекельнішими в імперській Москві. Так, так! Якраз присутність поета в Москві надала “Чигрине, Чигрине...” рідкісної пронизливості й скорботи за національною справою. До вірша “Осія. Глава XIV. Подражаніє” (25 грудня 1859 року) залишалося ще більш як півтора десятиліття, але саме в “Чигрине, Чигрине…”, саме в московській атмосфері було кинуто Шевченком зерно майбутньої найзастрашливішої застороги: “Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане знаку на землі…” В атмосфері бундючно-ситого, самодостатньо-байдужого й заворожливо-красивого міста поет особливо гостро й болюче, ніби вперше, пережив той очевидний факт, що саме Москва (в тандемі з Варшавою) є провинницею бездержавності України, насаджування в українцях історичного безпам’ятства, яке паралізує волю до боротьби за незалежність: Що ж на ниві уродилось???! Уродила рута... рута... Волі нашої отрута. Вірш, народжений у Москві, досі пече національну свідомість Шевченковою жертовною любов’ю до України: Чигрине, Чигрине, Мій друже єдиний, Проспав єси степи, ліси, І всю Україну. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Помолившись, і я б заснув... Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати. Характерно, що в “Чигрине, Чигрине…” поет висловив грізне сподівання на те, що його слово таки послужить пригнобленій Україні, а з його сліз, посіяних на виораному ним перелозі, виростуть... Та послухайте самі... Не рвіть, думи, не паліте, Може, верну знову Мою правду безталанну, Моє тихе слово. Може, викую я з його До старого плуга Новий леміш і чересло. І в тяжкі упруги... Може, зорю переліг той, А на перелозі... Я посію мої сльози, Мої щирі сльози. Може, зійдуть, і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане, Гниле серце, трудне... І вицідять сукровату, І наллють живої Козацької тії крові, Чистої, святої!!! Зверніть увагу, наскільки точно передали політичний зміст вірша в ІІІ відділі власної його імператорської величності канцелярії в квітні 1847 року: “…Он [Шевченко] говорит: “Для чего боролись мы с ляхами, для чего резались с татарами, для чего из пушек коробили ребра московские, засевали поля и кровью поливали, и саблями боронили? Что ж на ниве уродилось? Трава, трава, воли нашей утрата!” Далее, описывая запустение Украины, он выражает надежду, что “подрастут гетьманы и может быть взойдут (на ниве) и вырастут ножи обоюдоострые””. Цікаво коментує в наш час Іван Дзюба: “Дивні трансформації уявних об’єктів думки, що не мають жодного логічного зв’язку: тихий голос, з якого викують леміш; сльози, з яких виростуть ножі; ножі, що розкрають погане серце і ввіллють доброї козацької крові (до речі, ножі можуть пустити кров, а влити — як?). Але є в цих “довільних” фантастичних перетвореннях вища поетична переконливість: вони позначають моменти переходу духовної енергії поета-пророка в якість буття його народу”2. Справді читачеві здається, що разом із Шевченковим його “серце плаче, просить / Святої правди на землі”. Захоплений енергетикою поетової Правди, він своїм схвильованим серцем дійсно починає відчувати найголовніше, – вицідивши сукровицю з ураженого серця, наллємо в нього живої, чистої, святої козацької крові. На мій погляд, у поетових рядках незримо присутні козаки війська гетьмана Петра Сагайдачного, які восени 1618 року могли здобути Москву штурмом, але відступили від неї. Ішлося про сильну, справді державну й благородну козацьку кров. Якщо вдуматися, то відроджувальне для нації переливання крові – ще попереду... Кажучи словами Миколи Жулинського, “Чигрине, Чигрине...” має “національно-рятівничий сенс”. І не менше! В останній строфі “Чигрине, Чигрине...” молодий поет висловив притлумлену, але невигубну надію, що була вилучена, з огляду на цензуру, в петербурзькому “Кобзарі” 1867 року та невідворотно проросла через півтора століття в Державному гімні України: Спи, Чигрине, нехай гинуть У ворога діти, Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі. Затим навічно зафіксував: “19 февраля 1844. Москва”. “Чигрине, Чигрине…” незаперечно свідчить, що Москва викликала в Шевченка тяжкі емоції та рефлексії, але вона й висталила його поетичний голос і почуття національної гідності та людської незалежності. Тепер про московську тему в концептуальній містерії “Великий льох”, створеній за два місяці до Шевченкового “Заповіту”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин