“Що б не сталося, ми побачимо врешті перемогу добра і правди. Інакше світ би вже давно зник”. 3 Лист читача до друку · с. 3сторінка оригіналу ↗
Петля з власного мотузка
Слово Просвіти, №07 за 2022 рік
Віктор ТЮТЮН, м. Херсон
Історії ще немає. Події відбуваються, наче затяжний дощ. Однак саме слово “історія”, випущене, мов поштовий голуб Павлом Клімкіним, осідає на губах усіх балакунів у телевізорах, забираючи з нього суть, витісняючи липке “дивіться”.
Майже вісім років триває кривава частина історії України, знову спричинена московськими загарбниками. Кремлівські гноми пропонують світові варіанти свого панування у формі імперії чингизидів, царської, совєтів, або хоч якоїсь, але “вєлікой”.
З мемуарів Лі Кван Ю мені відкрилося кілька висновків. Згадаю найважливіший: дипломатична школа минулого непридатна для XXI століття. Для постколоніального світу вона ще й шкідлива, бо не вирішує проблему, а заганяє хворобу всередину. Коротенький приклад. Коли стали очевидними потреби деколонізації Індії та наступної й неминучої незалежності мусульманського Пакистану, основним завданням світові лідери вважали уникнути можливого кровопролитного конфлікту між цими країнами. Сутички тривають до сьогодні. Але це не війна.
Вчорашня дипломатія умиротворення змінилася політикою санкцій та локальних військових операцій. Можна точно визначити дату народження цієї міжнародної стратегії. Вона почалася з “Петлі Примакова”. У березні 1999 року прем’єр-міністр РФ Євгеній Примаков, дізнавшись, що НАТО атакуватиме Бєлград, наказав розвернути літак над Атлантикою і повернувся на Москву. Назавтра почалося сходження муніципального клерка Путіна (хоч і зі Смольного) до кремлівських палат. Старий чекіст нутром відчув імперського фанатика.
1 березня 2014 року я написав: “...треба не обирати “вождів”, а виступати на Крим! Спостерігаю паніку серед знайомих. Їх не заспокоюють мої слова: відбувається легалізація неформального російського панування в Криму, якому ви потурали 20 років з гаком. Окупанти на цьому не зупиняться – їм потрібна історіческая родіна, кажу. Знов хвилюються, мовляв, а ми? А ви, як сиділи, так і сидіть”.
Тоді на допис відгукнулися аж вісім осіб.
Оце вже ІСТОРІЯ. Її затяжний епізод.
І керівництво країни його жує – не ковтає, бо вдавиться. Зеленський не бачить загроз від Путіна, тому зволікає з рішеннями, потрібними державі, котра реформується, воюючи. Є крилатий вислів: зволікання – найгірший спосіб зради. Ми маємо справу з таким випадком.
Наша історія складеться літ через триста. Тоді козак вийде з неволі, адже в народних думах він ще в кайданах. І ми їх не розбиваємо щоденним зусиллям. Кремлівське Пуйло знов заявляє про “адінарод”, “наші зємлі” і “корєнних рускіх” в Україні і не одержує аперкот в щелепу.
Знаєте, що агресори робили 8 років тому? Вимагали, щоб “партньори” в Європі та світі не озброювали “мятєжніков” (добробатів) проти “апалченцев” (терористичних угрупувань). І нас вмовляли іншими словами, але близько за змістом до путінських “нравіцца – нє нравіцца”. Погана прикмета – кримінальні “частушкі”.
Пацан із пітерського підворіття, розвідник, офіцер із дивним прізвиськом
“Окурок” і під кремлівськими зорями залишився босяком. У 2011 році він пообіцяв “ловіть і мочіть в сортірє”, як він висловився, “тєрорістов”, хоча йшлося про захисників законних прав чеченського народу. Через деякий час Путін кинувся вибачатися за емоційний спалах.
Кілька вузликів на пам’ять. У 2003 році ерефія зазіхнула на острів Тузла. Вони доводили, що острів – не острів, а коса, що примикає до Таманського півострова. З цього Пуйло почав ліквідацію України, однак обпікся. Тоді народний депутат Борис Тарасюк попередив світ, що такі дії загрожують європейській безпеці.
Що ж таке – європейська безпека? Це
– мир і добробут народів, які населяють континент від Уральських гір до Англійської протоки (Ла Манш, у французів). Три нації бралися гарантувати процвітання на цих землях в новій історії: римляни, німці та “рускіє”.
Нинішні італійці принесли світові дороги й римське право. Німці розвинули класичну філософію та прикладне людиноненависництво. З “рускіми” у мене термінологічна й сутнісна проблема. Немає такого народу! Пошкреби будь-якого “руского” і другим шаром побачиш українця, мордвина, татарина, чуваша...
Ні Вольтер, ні Бісмарк, ні Енгельс, ні
Черчилль не змогли встановити походження і передбачити майбутнє “рускіх”.
Канцлер Горчаков писав у циркулярній депеші всім європейським урядам: “Сохранение мира в Европе является условием наших внутренних преобразований”. Хоча жодних прогресивних змін до кращого життя в “тюрмі народів” не планувалося. З однієї простої причини: у них не було “своїх”, не було єдинокровного народу. Верхівка – татарського, німецького, французького походження, а знизу – мовчазні племена “від молдаванина до фіна”.
Наскрізь брехлива депеша Горчакова і для путіноїдів залишається формулою обману цивілізованого світу. (Згадайте нещодавній “ультиматум про гарантії безпеки” для РФ). Уся їхня історія підтверджує, що будь-яка згадка про мир приховує загарбницькі наміри.
Показова з огляду на це чергова байка від Пуйла про державу Ізраїль. На його бачення, там “єсть бєлєнькіє”, “ну, і... другіє”, одні розмовляють на ідиш, інші на івриті, але ставляться до всіх однаково шанобливо – моралізує чекіст, навіюючи слухачеві думку про “адінарод”.
Так, “бандерлогами” не називають!
Лише відкинувши оману, розуміємо, що йдеться про релігійну спільність, а не національну ідентичність.
Вперше за весь час правління “Окурок” вжив словосполучення “історічєская росія”. Плутано пояснюючи, що це таке, бовкнув, ніби весь світ не знав, що “СССР – ето росія”. Таким чином він спростував усілякі претензії на гегемонію в Європі, правонаступництво від Союзу та підтвердив історичну відмінність від України.
У нас лише один президент міг сказати народові правду. Це Ющенко. Його вистачило тільки на вступну частину критичної оцінки стосунків нації з ордою.
Кравчук уникав неминучої війни. Кучма сам здивувався і злякався, прочитавши заголовок своєї книги “Україна – не Росія”, але саме з цієї формули почалося нове освоєння вітчизняного історичного спадку. Янукович був московським прихвоснем. Порошенко – діловаром.
Де береться, звідки виникає наша верховна влада? Я часто писав, що наш “відділ кадрів” на Москві. (Саме цю тезу не коментують ніколи!). Цікаво прослідкувати це явище в часі.
Колективна безпека в сучасному вигляді з’явилася у відповідь на... Велику Французьку революцію, яка під демократичними гаслами народила тирана. Коли Наполеона Бонапарта ув’язнили й отруїли, сильні того світу провели у 1815 році Віденський конгрес. Раді перемозі та кончині самозваного “імператора” вони хотіли ліквідувати Францію, розділивши її поміж тріумфаторів.
(Любі друзі, ця ідея вам нікого й нічого не нагадує? Щоб алюзії пожвавішали, скажу: до такої думки схиляв божих помазаників російський цар Олександр І, який боявся бунтів, повстань і революцій – тобто Майданів – більше від інших вінценосних).
Історична пам’ять – не красиві слова, а жива реальність. Ось тому Пуйло використовує і транслює світові боротьбу українців за демократію як бунт і прояв державного тероризму.
Шпигун Олександра І під псевдо “Жозефіна” Шарль Моріс Талейран на згаданому Конгресі представляв... Францію. (Асоціації посилюються!) Саме він врятував державу для французів, висунувши принцип “ монархічної легітимності” єдиним правом на владу, а територіальні претензії зробив “яблуком розбрату” для переможців.
Вже наступний Конгрес 1848 року фактично скасував цей принцип, проголосивши основою державотворення “право націй на самовизначення”. Саме тоді (після “Весни народів”) російський (!) канцлер Горчаков запропонував створити щось на зразок Ліги націй.
Сусідам завжди цікаво, що у вас варили?
Це стосується державних кухонь також. Особливо політичних. Для цього з доісторичних часів існує шпигунство. Щоб закріпити інформацію, використовують дипломатів, двой багатосторонні угоди, понад два століття працюють міжнародні організації.
Половина українців взагалі не розуміє,
що таке міжнародна політика?
В совєцький час населенню дозволялося організовано мітингувати лише за мир. В Незалежній Україні ця проблема утаємничилася ще глибше.
Ніхто й ніколи не говорив “пересічним”, що українська проблематика з’явилася на міжнародній сцені ще на початку ХХ століття. Вчитайтеся в абзац з Вікіпедії:
“До завдань Ліги Націй входила оборона прав національних меншин, гарантованих міжнародними договорами, які підписали країни, що окупували українські землі. Еміграційні уряди УНР і ЗУНР, українські парламентарі неодноразово зверталися до Ліги Націй зі скаргами на порушення прав і свобод на окупованих українських землях місцевими урядами Польської республіки, Королівства Румунія і СРСР”.
Серед інструментів умиротворення порушників міжнародного права немає покарань адекватних злочинові. Єдиний приклад – практика Міжнародного Трибуналу ООН в Гаазі. Зрідка виконуються Постанови й Резолюції ООН чи її Ради безпеки.
Слабкістю скористалися реваншисти в Заліссі. За принципом “Дєржитє вора!”, вони безчинствують у світі. Під муркотіння Путіна на вушко Меркель, Саркозі й Берлусконі, спокусливих пропозицій румунам, полякам, угорцям, військові анексували Крим і створили ворожий плацдарм на Сході нашої країни. Посланці світових лідерів висловили “глибоку стурбованість” і роздавали на Майдані пиріжки та булочки.
Тоді слово взяла українська молодь.
Юні футбольні фанати у Харкові сказали: “Путін – ...уйло!” – і це почули, зрозуміли люди й комп’ютери в усьому світі.
Під ковпаком заліських спецслужб українські можновладці руйнували економіку держави і її Збройні Сили, поширювати думку про “тимчасовість проєкту
Україна”, потурали корупції та беззаконню, перешкоджали вивченню справжньої історії та розвитку мови й культури.
Україну знищували удавкою зі сталінських ниток. Та петля виявилася на шиї самого вбивці. Так поволі ступає історія, що “старий світ” колоніалізму трухлявіє і падає. Монарші права перейшли народам. Їх намагаються перехопити тирани-самозванці. Однак їм чужа доля нації та народу, тому вони здатні тільки на “розворот Примакова” – у минуле. Ми бачимо його агонію. Сумна історія: літописці не пам’ятають веселих. У цій зазначать, що ерефія покінчила життя самогубством.
Наслідки цієї війни вплинуть на міжнародні оцінки ролі України та українців у Європі та світі. В середині країни виростатиме національна політична еліта, зміняться електоральні настрої. Населення з набутою хворобою “рускоязична шелепа” заговорить з галицьким акцентом і, освоюючи культурний простір, вивчить літературну мову.
Минуле цікаве. У ньому сховані ключі від майбутнього. Історичний час насичений особистостями, на долі яких викарбувано ціннісну високу пробу і людцями, на яких проби ніде ставити.
Північні ординці не нападуть ширшим фронтом. “Русскую вєсну” ніхто не воскресить. Ще має бути символічний дзвінок їхнього Рібентроппа. Ще в пакетах документів військовим командиром з легендою навчань немає конверта з картами і цілями на українській території. Триватиме “безконтактний бій” і “гібридна війна” з “Воєнної доктрини РФ”. Єдине, чого досягне Пуйло, – не омріяної “Ялти-45”, а справедливої Гааги-22.
P. S. Фігуральний вислів “рано чи пізно” в історії має лише одне значення: це станеться! Вірю, що світ згадає вигук прем’єр-міністра Австралії Стівена Харпера, адресований Путіну ще в листопаді 2014 року: “Забирайтеся з України!” Повториться й оцінка “Путін-вбивця!”
У ці дні з обнадійливою інтонацією цитують виступ на Раді Безпеки ООН посла КНР на підтримку територіальної цілісності України. І поряд згадують про Тайвань. А даремно! Тут зовсім інша ситуація, не пов’язана з наслідками колоніалізму чи післявоєнного переділу світу клубом переможців. До них, до речі, увійшов і Китай, але не континентальний, а острівний Тайвань.
Розкол нації стався внаслідок ідеологічного конфлікту націонал-комуністів (КПК) та національної партії (Гоміньдан). Коли знайдеться основа для замирення, народ об’єднається. Якщо... Якщо Китай не спокушатиметься імперським прикладом ерефії захоплення територій силою, хоч і “м’якою”.
Україна з усіх драматичних обставин російської агресії – воєнних, правових, соціально-економічних, культурних – зробить необхідні для життя держави висновки. Не має бути серед загроз національній безпеці “п’ятої колони”, олігархічного пулу, правової сваволі силовиків та чиновників і корупції.
Міжнародна безпека також потребує невідкладних змін. Їй загрожує тиранія, релігійний фанатизм, неподолані економіко-соціальні наслідки колоніалізму. Як змінилися принципи “законних монархій” чи прав національних меншин і народів, диктат переможців, так стануть визначальними загальнолюдські цінності, притаманні історичним націям. Культура народів продовжить їх оберігати і в майбутньому.
Що б не сталося, ми побачимо врешті перемогу добра і правди. Інакше світ би вже давно зник. Але ми чекаємо нового дня і світлого теплого сонця.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
