Погляд · “Люди поважали і поважають переконання інших людей, у тому числі релігійні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Вулиця церков
Слово Просвіти, №07 за 2023 рік
Василь КУЗАН, Закарпаття
У своїх публікаціях я із захопленням розповідав про вулицю церков у Довгому. У нас по вулиці Січових Стрільців побудовано три храми, відстань між якими 100-200 метрів. Найстарша церква (греко-католицька, яку в роки Незалежності пересвятили на православну і поміняли хрести на банях) будувалася в 1909–1912 роках. Люди називають її Великою Церквою. Нова римо-католицька (1999 р.) та греко-католицька (2002 р.) церкви побудовані за оригінальними проєктами і прикрашають центр села. Через дорогу від римо-католицької церкви є ще стара римо-католицька, споруджена із дерева без єдиного цвяха. А через площу П’яц від великої церкви була ще й синагога. Але російсько-радянські окупанти євреїв із села витіснили і у їхній будівлі зробили клуб. Та про вулицю церков варто говорити не тільки як про унікальний архітектурний комплекс. Довге можна брати за зразок толерантності та поваги до релігійних, політичних та інших переконань людей, які живуть поруч. В один і той самий час у всіх культових спорудах проводять богослужіння. Люди йдуть туди, куди хочуть, і ніхто нікому нічого не вказує. Жодних конфліктів на релігійному ґрунті тут ніколи не було. На масових заходах, зокрема на освяченні двох каплиць та хреста при в’їзді в село, були присутні три священники і це тільки додавало нам єдності. Адже Бог один і для Бога зовсім не має значення у якому храмі, чи біля якої каплиці, чи біля якого хреста, чи у себе вдома, чи посеред поля ти звертаєшся до нього у молитві. Головне, щоб твоя молитва була щирою. У Довгому сприймається цілком нормально ситуація, коли православні переходять до грекокатолицької церкви. Якщо людині там більше подобається, якщо вона має інші вагомі причини – хай іде туди, куди велять їй душа, розум, віра. Але хто такі грекокатолики? Це ті самі православні, які підпорядковуються Риму. Тобто, за великим рахунком, православні залишаються православними, тільки ходять до іншого храму. Символічно, що греко-католицький храм Святого Іллі побудований у нас між старою, теперішньою православною, і римо-католицькою церквами. Також у Довгому цілком нормально сприймається перехід православних до римо-католицької церкви. Адже, якщо православна жінка вийшла заміж за римо-католика, то вона починає відвідувати католицьку церкву. Це природньо, так і має бути. Чи гріх це перед Богом? Ні! Бо Бог один і для Бога не має значення, де ви йому воздаєте хвалу. Чи гріх це з точки зору священників? Так! Можливо, у них на таку оцінку є вагомі підстави, але не будемо на цьому акцентувати вашу увагу. Сьогодні назріла потреба переходу православних із московського підпорядкування до Православної Церкви України. І тут починаються різні спекуляції та маніпуляції, які продукують московські пропагандисти, а окремі священники вкладають їх в уста прихожан. Наприклад: “Ми, православні, ніколи нікуди не переходили!”, “Церква – не шкарпетки, щоб її міняти!”, “Ми єдина канонічна церква, а всі інші підуть у пекло!”, “Тільки ми віруємо правильно!”, “Ніхто нам не буде вказувати, куди переходити!” тощо. Із різних джерел я назбирав трохи фактів і поділюся з вами. Читайте, аналізуйте, перевіряйте, думайте. Почну здалеку. Розкол християнської церкви стався у 1054 році (“Велика схизма”) – остаточний розкол християнської церкви на католицьку під проводом Папи Римського та православну, де рішення приймаються соборно, помісними Церквами на чолі з патріархами. При цьому, з погляду католиків, від Єдиної Вселенської Апостольської Церкви відкололись православні (“схизматики”), а з погляду православних – відкололися католики (“латиняни”, “папісти”). Розкол протягом віків свого існування супроводжувався численними богословськими суперечками, а також військовими й політичними конфліктами, насамперед на сході Європи, де історично пролягала межа впливу церковних структур Сходу й Заходу. Початки християнства на території Закарпаття сягають кирило-мефодіївських часів (друга половина IX ст.). За переказами, Кирило й Мефодій, прямуючи до Моравії, декілька місяців жили на Закарпатті, від них закарпатці й отримали християнську віру й церковнослов’янське богослужіння. Настоятель Ужгородського Хрестовоздвиженського собору, про якого я писав окремо, стверджує, що у цей період у Києві було “дикарство”, а історія стверджує, що перший храм (Іллінський) у столиці було побудовано у 945 році. У період розквіту Київської Руси (IX–Х ст.) закарпатська православна єпархія була підпорядкована Київській митрополії. В
XI–XII ст. з Русі-України (Києва та Галичини) на Закарпаття завозилися церковні книги, які потім переписувалися в Мукачівському, Грушівському (Тячівський район Хустської єпархії) та інших монастирях. Після розпаду Київської Русі й утворення Королівства Руського, Закарпатська єпархія деякий час входила до складу Галицької митрополії. У 16 столітті тут існувала своя єпархія, яка підпорядковувалася сербському патріарху. 1646 року була укладена Ужгородська унія. Проте тут Унія не мала таких успіхів, як в Галичині. У східній частині Закарпаття унія прийшла не відразу, бо ця територія вважалася належною молдовським єпископам. Лише у 1720 році всі православні монастирі та
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
