Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Тільки в “СП” · “Коли сталінська росія організувала в Україні Голодомор, Софія кинулася рятувати голодуючих і долучалася до будь-якої допомоги Батьківщині”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Софія РУСОВА: “Не честолюбіє керує мною, а бажання прикласти мої сили на маленьку користь Україні”

Слово Просвіти, №07 за 2023 рік

Я не знаю жінки більш діяльної, аніж Софія Русова, коли йдеться про українську справу. Це стосується будь-якої сфери, до якої вона долучалася найактивніше, – освіти, науки, громадської роботи, утвердження національної ідеї, видавництва, редагування, організації бібліотек, журналістики. Культурна дипломатія Софії Русової під час вимушеної еміграції – ще одна сторінка її подвижництва, результати якого працюють і через сто років. Те, що вдалося здійснити Софії Русовій у Чехословаччині, рівнозначне роботі цілого Міністерства закордонних справ. Галина ДАЦЮК, журналістка Цікавий факт. Вперше з публічною доповіддю про Україну за кордоном Софія Русова виступила у французькому Монпельє 1897 р., де перебувала, супроводжуючи юну доньку Любу на навчання на медичному факультеті університету. Поєднувати – особисте і громадське – Софія примудрялась все життя. Тодішній Софіїн виступ на святі на честь провансальського поета Містраля Мірейо справив неймовірне враження на французів. “Що це за Україна, який це народ, хіба це не все одно що московський?” – розпитували здивовані провансальці. Софія, на прохання Містраля, продекламувала вірш Тараса Шевченка “Садок вишневий коло хати”, і “ритм цього вірша всім сподобався”. Цю історію разом із Софіїним виступом оприлюднили французькі часописи. І вона надіслала публікації Олександру Русову як “найкращий трофей… першої спроби ширити знання про Україну в Європі”. Ширити знання про Україну за кордоном, захищати її інтереси і права в умовах бездержавності стане найбільшою потребою Софії Русової у вимушеній еміграції. Підкреслюю: вимушеній, бо майже до кінця 1921 року Софія Русова залишалася в Кам’янці, плекаючи надію працювати в Україні. У статті “Чому я опинилася на еміграції” вона напише: “Через те, що не могла підлягати постійно якимось диким вимогам… Не давали вільно дихати, примушували перетворитися в дикуна… Бачити все жахливе, що творилося навкруги, й мовчати – для мене було не можливим… З большевиками я органічно не могла працювати”. “Залізна дійсність, що якимось непоборним кільцем” стала стискати все дужче, примушує Софію “вирватися з того пекла” і залишити “країну неволі, смутку, неправди і руїни”. Пізньої осені 1921 року Софія разом з одинадцятилітньою онучкою Олею перейде річку Збруч і скаже: “Прощай, рідна, дорога Україно! Кидаю Тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення твого народу…” 1923. Після Львова, Бадена, Падебрад Софія зупинилася у Празі, де прожила до кінця життя (1940 р.). Вирвавшись з більшовицької неволі, 67-літня Софія з кипучою енергією взялася до праці. Радо прийняла запрошення викладати у новоствореній Українській господарській академії, де зібрався елітний викладацький склад української інтелігенції. Миттєво відгукнулася на пропозицію Микити Шаповала організувати навчальний заклад з підготовки вчителів. “Ця думка глибоко запала мені в серце”, – зізнавалася Софія, працюючи над програмою майбутнього закладу. І коли 7 липня 1923 року у Празі був відкритий Український високий педагогічний інститут імені М. Драгоманова, Русова стала його професоркою. Ні на мить Софія не полишала громадської роботи. Взяла найактивнішу участь у роботі Українського Жіночого Союзу, який об’єднав зусилля жіноцтва задля збереження культурної ідентичності в умовах еміграції. Особливу увагу вже на початку 20-х років організація приділяла допомозі поневоленій більшовиками голодуючій Україні. Цей напрямок діяльності жіноцтва, очолюваного Софією Русовою, стане найголовнішим на початку голодних і страшних 30-х. У 1924 році Софію Русову було обрано головою новоствореної в Празі Української національної жіночої ради, яка мала на меті налагодження зв’язків з міжнародними жіночими організаціями. У травні того ж року Русову делегували до Копенгагена на засідання виконавчого конгресу, де мало розглядатися питання про членство Української жіночої ради у МЖР. Право мати представництво в міжнародній організації в умовах бездержавності України пробивалося тяжко. “Залежність від милості чужого уряду каменем давила душу”, – обурювалася Русова, проте не здавалася і за найменшої можливості намагалася бути корисною Україні. На конференціях, з’їздах, у пресі вона закликала громадськість, уряди, країни зрозуміти, у якому безправ’ї перебувають українці в срср. Як делегатка від українок С. Русова виступила на Міжнародному з’їзді Жіночої ради в Гаазі, і внаслідок її полум’яної промови голландський Червоний Хрест вислав харчі на допомогу “щасливій і вільній” та голодуючій Україні”. А ось що напише Софія Русова сину Юрію про свій намір їхати до Женеви для виступу в Лізі Націй: “Коли громадянство усіх відтінків мені доручає найзначнішу сучасну справу на інтернаціональнім форумі, то мій обов’язок виконати її якнайкраще… Не честолюбіє, не легкодухість керують мною, а бажання завше прикласти мої сили на маленьку користь Україні”. “Де б не був якийсь міжнародний з’їзд, де можна було б сказати хоч слово про Україну – чи то в Римі, чи Гаазі, чи Женеві, чи Брюсселю, чи деінде, – там з’являлася постать старої вже сивої, але зграбної жінки, яка, як докір совісти, кидала у вічі байдужим до долі останнього европейського форпосту на сході – України, всім цим европейським зборам слово про недолю нашої Батьківщини”, – скаже про матір Юрій Русов. 1932. Коли сталінська росія організувала в Україні геноцид-Голодомор, Софія кинулася рятувати голодуючих і долучалася до будь-якої акції на допомогу Батьківщині. Тим часом у Чехословаччині з найпотужнішою українською діаспорою (близько 20 тисяч осіб) було створено Празький Громадський Комітет Рятунку України на чолі з визначним культурним і політичним діячем Ольгердом Бочковським. Його полум’яне звернення до міжнародної спільноти про допомогу Україні й сьогодні пропікає болем. “В кайданах страшної неволі Україна мовчить. Але не сміємо мовчать ми, що на волі. Ми б’ємо в великий дзвін на алярм перед усім культурним світом! Ми протестуємо й тавруємо перед ним нечувані злочини большевицької диктатури, заподіяні нашому народові! Ми апелюємо до сумління Европи! Европа багато винна перед Україною. Морально вона несе велику відповідальність за те, що діється тепер там. Бо Европа мовчала, коли Москва всупереч усім засадам про самовизначення народів вогнем і мечем окупувала Україну; коли большевицький наїзник нелюдським терором, в потоках крови душив визвольні змагання українського народу, зовсім осаміченого в своїй боротьбі за самостійність. Европа забула про великі накази своєї політичної минувшини. Забула найбільший з них гасло “воля, братерство й рівність” Україна гинула в страшній, повній героїзму боротьбі з ненажерною Москвою. Европа мовчала... Тепер її обов’язок спокутувати цю свою провину. Прийти з допомогою го лодуючій Україні. Ми апелюємо до її сумління”. Сильна емоційна відозва О. Бочковського екстраполюється на нинішні волання України до Європи про допомогу зброєю, щоб подолати російського окупанта, який, як сто років тому, намагається знищити Україну. “До всіх народів культурного світу з голосним правним протестом проти нелюдських намагань совітського уряду знищити український народ на його історично власній території” звернулася від імені жіноцтва і Софія Русова – найвідважніша жінка в еміграції” (“Діло”, ч. 316, 1933 р.). Як голова Національної української жіночої ради вона надрукувала в часописі “Жіночий світ” (США) відозву “До жінок”, у якій закликала світ рятувати від голоду Україну, зокрема, дітей, що часто ставали жертвами канібалізму. Ще на один аспект звертає увагу Софія Русова – моральний. Вона побачила, як в умовах сталінізму дітей примушують доносити на своїх батьків, виховуючи їх стукачами, сексотами і шпигунами… У журналі “Трудова Україна” (Прага) було видрукувано гостру статтю Софії Русової “Голод на Україні”. Русова зробила огляд тогочасної радянської преси, додала свої коментарі і за фактами публікацій переконливо довела, що великий голод в Україні – спланований. “Голод на Україні”.* На Східній Україні Голод, справжній голод з усіма його фізичними й моральними страховищами. Його можна було чекати ще за 2-3 роки, поки він опанував би майже усю територію України, але він виявився вже тепер, і большевицька преса сама мусить визнати його грізне панування. Це нещастя цілої країни, міліонів людей не викликано якимись фізичними причинами чи недородом, чи кліматичними умовами ні, він утворений штучно тими політичними умовами, в яких перебуває український народ під владою московських большевиків. Ми приведемо тут тільки відомости з самої радянської преси, починаючи з 1931 року. Так, “Молодий большевик” (9/Х 1931, ч. 109) пише, що до осіннього засіву ніхто не підготовлений, і що Наркомзем бачить в перебігу осіннього засіву на Україні серйозну небезпеку. План осіннього засіву (по п’ятилітці) виконано лише на 65,3 %; усі терміни для засіву вже минули. В половині жовтня найгірше стоїть справа на Правобережній Україні. Ті колгоспи, шо їх обслуговують машини та трактори, виконали річний план лише на 61,3 %. Населення вже голодне і краде хліб, де тільки може, й переховує, щоб не забрала його влада, яка з свого боку вимагає від своїх партійних і комсомольських робітників завзятої боротьби з населенням і тими “куркулями”, що здаються большевицькому урядові головними його ворогами. (“Пролетарська правда”, ч. 220 від 27/1Х 1931). Те саме чули ми від утікачів дністрянських. Люде ховають хліб в полову, в солому, вперто не здають його, бо самім нема чого їсти, і влада знову вимагає суворої кари для тих, хто потурає “куркулю” (“Радянське село”, 26/1Х 1931, ч. 832). В листопаді ті самі нарікання, що Україна не виконує плану п’ятилітки, усього виконано на 65,6 %. Колгоспні господарства – на 75,7 %, “куркульські” – 77,2 %, одноосібні – 63,3 %. (Роб. газета “Пролетар”, ч. 249, 30/Х 1931). В той саме час, коли вже голодне населення під страхом смерти ховає й краде хліб, на його очах цей дорогий хліб вивозять до Москви, до Ленінграду, бо “пролетарські центри чекають на хліб, на городину з України”. Примітка в документі: “Слово “куркуль” далеко не означає того селянина, кулака або павука, який мав колись велике майно і використовував на свою вигоду селянську бідноту. Це звичайний селянин середняк в економічному відношенню, але досить досвідчений хлібороб і досить свідомий, щоб розбіратися в шкідливих для селянства виступах большевицької влади. Крім того, найменший опір селянина, випадкова сварка з комсомольцем або другим партійним діячем вже накладають на звичайного селянина страшну кличку “куркуля”, яка ставить людину поза законом, ставить її першою на чергу до розстрілу, до конфіскації останнього добра, чию жінку і дітей виганяють з хати без одежи, без шматка хліба”. (“Роб. Пролетар”, ч. 266, 1931). В Синельниковому районі пролетарям Москви вислано 30 вагонів хліба, 15 вагонів городини. (“Комуніст”, ч. 307, 6/ХІ 1931). І легко можна зрозуміти, як катастрофально лунає це повідомлення, шо в листопаді 1931 р. залишилось незасіяними 682 200 га. І в грудні вже стає відомим, що Україна не виконала плану хлібозаготівлі: Лівобережна лише на 69,8%, Полісся на 54,3 %, Правобережна 38,1%, Степ 38,7 %. І в розпачу большевицька влада, цілком несвідома в агрономії, ви дає наказ орати на зяб по снігу! (“Радянське село”, ч. 851, 29/Х1 1931). І дивується, що “куркулі” цілком відмовились орати по снігу холодну замерзлу землю. Влада засилає скрізь пе С. Русова (в центрі) на Міжнародному жіночому конгресі в Римі, 1929 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин