Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спеціально для “СП” · “Суспільна людина дедалі менше згоджується терпіти насильство, і тому перемога насильства й зла не буває довговічною”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

“Після найтемнішої ночі зійде сонце”

Слово Просвіти, №07 за 2023 рік

Ігор ЗОЦ, журналіст Здавалося б, представляти Дзюбу особливо не потрібно – академік НАН України, письменник, автор понад 30 книжок, громадський діяч, Герой України (2001), але для покоління, яке виросло вже в незалежній країні, варто бодай стисло розповісти про його шлях. Власне, знаменитим Іван Дзюба став, коли, досягнувши віку Ісуса Христа, написав працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?” і надіслав керівництву УРСР в надії, що нагорі дослухаються і “виправляться”. Не почули. Натомість рукопис поширився в “самвидаві” і побачив світ за кордоном українською, англійською, французькою та іншими мовами. Працю молодого вченого радянська влада розцінила як загрозу системі, адже автор виступив на захист права українців на рідну мову, використання її в усіх сферах і проти русифікації. А це суперечило позиції Кремля. Навіть у сучасних реаліях останні 30 років звідти постійно вказували незалежній державі, якою мовою розмовляти. Так “Інтернаціоналізм чи русифікація?” стала актуальною книгою для України двох століть – двадцятого і нинішнього. Але за свої погляди талановитий науковець і публіцист поплатився спочатку кар’єрою, а згодом і свободою. Так сталося і, певно, невипадково, що поява “антирадянської” праці збіглася в часі з першим в СРСР публічним протестом проти політики влади. У вересні 1965 року він разом із Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом під час прем’єри фільму “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” висловили обурення з приводу таємних арештів у середовищі української творчої інтелігенції. Дзюба втратив роботу у видавництві і опинився під “ковпаком” репресивної системи. У січні 1972 року, під час проведення за наказом з Москви провокаційної операції КДБ “Блок”, Івана Дзюбу було затримано, виключено зі Спілки письменників у квітні 1972 р. і заарештовано. За вказівкою з Кремля засуджений на 5 років позбавлення волі за “антирадянську діяльність”. У листопаді 1973 р. помилуваний. Робота коректором у заводській газеті була приниженням, але і порятунком від нестатків. Лише у 1984 р. він був поновлений у Спілці письменників, а реабілітований у рік проголошення Незалежності України. Того ж 1991 року йому присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка. У 1989-му він став одним із співзасновників Народного Руху України. На відміну від багатьох сподвижників, не став обиратися до парламенту, але не відмовився очолити в 1992 р. Міністерство культури України, в якому працював по серпень 1994 р. У 1999–2005 рр. – голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Проти нагнітання мороку Його публіцистичні статті й виступи на великих зібраннях завжди були своєчасними, суспільно значущими. Без перебільшення, стали програмними доповіді І. Дзюби на Всесвітніх форумах українців “Спільними зу- Марта Володимирівна та Іван Михайлович Дзюби зи, які передбачав вчений в 2011 році, чинна влада не визнавала аж до моменту російського вторгнення 24 лютого 2022 р. На жаль… силлями створимо новий образ України” (1992) і “Відродити гідність української людини” (2001). За два десятиліття після виходу в світ зберігає актуальність його стаття “Україна в пошуках нової ідентичності”, де автор робить висновок, що створення широкої і соціокультурної структури з енергетично потужним центром в образі української національної культури є, на його погляд, головною проблемою пошуку нової ідентичності України. Академік Дзюба був одним із небагатьох потужних опонентів таким русифікаторам у владі, як міністр освіти і науки в уряді В. Януковича Д. Табачник, до слова, на днях позбавлений українського громадянства. “Прокислі “щі” від Табачника” – під такою назвою виходить збірка статей, де автор таврує міністра-русофоба. Згодом статті “Любов Табачника до царської імперії та царів”, “Табачник погрожує і провокує” та інші виходять у книзі “Нагнітання мороку” (Дзюба І. М. Нагнітання мороку: Від чорносотенців початку 20 століття до українофобів початку століття 21. – К.: Вид. дім. “Києво-Могилянська академія”, 2011. – 503 с.). У підсумковому розділі “Русифікація в сучасній Україні” І. Дзюба розмірковує над причинами непослідовності української влади у мовній сфері і намагається дати відповідь на питання що робити. У період посиленого тиску на українство з боку Росії і підлеглої їй тодішньої влади, Іван Дзюба пише про великий резерв спротиву деукраїнізації України. “Джерела українського культурного життя, як професійного, такі самодіяльного, вкоріненість у ньому, або потяг до нього великої активної маси нашої людності ще далеко не вичерпані і дають енергію багатьом новим і новаторським ідеям і починанням у різних регіонах і на різних рівнях”, – зазначає автор. При цьому він застерігає, що імперії критично потрібна Україна, і вона “за ценой не постоит”. Системні загро- Земляків не забував Познайомитися з Іваном Дзюбою мені пощастило в 2001 році. Трапилося це після відвідин Держкомтелерадіо, де просив про підтримку газети “Донеччина”, яку редагував у Донецьку. Зустрічався з тодішнім головою Іваном Драчем і його заступником Віталієм Абліцовим. З паном Віталієм і зайшли до кабінету голови Шевченківського комітету. – А я уявляв вас людиною зі старшого покоління, – зізнався за кілька хвилин розмови Іван Михайлович, і ми почали згадувати незабутніх земляків з Донеччини, які не лише для мене, а й самого Дзюби вже стали історичними постатями в літературі: Павло Байдебура, Григорій Кривда, Андрій Клоччя… Я був у ситуації обізнаний, адже сучасні письменники краю активно співпрацювали з газетою. Своєю чергою Дзюба в 90-тих стежив за газетою “Донеччина”, знав, як ми потерпаємо через свою патріотичну позицію, і намагався підсобити хоч якось. Клопотав листом в облдержадміністрацію – безрезультатно. Але заступництво відомого вченого і державного діяча допомагало нам вистояти. Співпраця з академіком стала системною. Через обласну газету Дзюба немов наживо спілкувався із земляками, згадуючи своє дитинство в селі Миколаївка Волноваського району, де народився 26 липня 1931 р.; роки навчання в школі села Оленівські Кар’єри (тепер Докучаєвськ), Сталінському педінституті (тепер Донецький національний університет імені Василя Стуса у Вінниці). Судячи з листів до редакції, спогади про пережите Дзюбою і донеччанами в трагічні 1940–50-ті роки, читачі сприймали з помітним зацікавленням. У своїй книзі “Спогади на фінішній прямій” він писав, як радянська влада русифікувала Донбас і загалом всю країну. Влітку 2005-го року в Донецьку відбувся форум україністів світу – одним із ініціаторів його проведення на своїй малій Батьківщині був Дзюба, а інформаційну підтримку взяла на себе наша редакція. Ми підготували спецвипуск, і кожен з делегатів отримав змістовну “Донеччину”. Матеріал Дзюби теж був там, а текст доповіді про Донецьку складову української культури ми згодом друкували уривками. “Це був останній конгрес Міжнародної асоціації україністів, проведений не в Києві”, – нагадав якось один із активних його учасників, професор Донецького національного університету Анатолій Загнітко. Під час форуму Іван Михайлович встиг навідати свою малу батьківщину, пам’ятні з дитинства Оленівські кар’єри. Все змінилося, стало іншим… “Перемога зла не буває довговічною” З обранням у 2010 р. проросійського президента наступ на міцніючі паростки українського духу посилився по всій країні, зокрема і в Донецьку. Так несподівано позбувся посади ректора Донецького національного університету Володимир Шевченко, який підтримував Почесного доктора ДонНУ Івана Дзюбу і дуже пишався, що випускниками вишу є три Герої України – Василь Стус, Іван Дзюба та Віктор Смирнов (плавець-паралімпієць). І сам ректор, до речі, на той час голова Донецької обласної організації ВУТ “Просвіта”, теж є Героєм України. З його відстороненням втратила актуальність ідея Дзюби передати свою власну бібліотеку рідному вишу. У той тривожний час виникла ідея поспілкуватися з інтелектуальним опонентом чинної влади Іваном Дзюбою про те, чому опинилися в такій ситуації, коли рівно через 20 років країну намагаються повернути в ув’язнення, з якого вона вирвалася. Не зволікаючи, підготував запитання і відправив їх електронною поштою, знаючи, що Івану Михайловичу ліпше самому написати, ніж спілкуватися наживо. Сподівався, що за місяць отримаю відповідь, однак помилився – днів за десять інтерв’ю було в редакції і вийшло під заголовком “Академік Іван Дзюба: Хай кожен іде своїм шляхом. Але бажано, щоб цей шлях вів до України, а не від неї…”. Дозволю собі зупинитися тільки на одному, але дуже характерному фрагменті. Відповідаючи на запитання про те, чи є якась логіка в розвитку українського суспільства, Дзюба написав: “Колись класик говорив, що результат людських дій завжди виходить не таким, на який люди сподіваються (мав на увазі суспільний результат суспільних дій). Зрештою, це відома істина, підтверджена всіма революціями в світі. І все-таки якась логіка мабуть є. Вона в тому, що суспільна людина дедалі менше згоджується терпіти насильство, і тому перемога насильства й зла не буває довговічною. Навіть після найтемнішої ночі зійде сонце, хай і захмарене”. Ну хіба не пророчі слова менш як за два роки до Революції Гідності?! Крім “Донеччини”, вийшло те інтерв’ю в “Кримській світлиці”, а згодом у книзі спогадів Івана Дзюби “Не окремо взяте життя” (2013) під символічною назвою “Донеччиною” починав – “Донеччиною” завершую”, адже саме в “Радянській Донеччині” в 1950-му з’явилися перші студентські замітки майбутнього всесвітньовідомого вченого. Але життя триває попри випробування, які випали на долю України і від яких застерігав літературознавець в своїх працях, починаючи від класичної “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Про найтяжчу спадщину Вже в статусі викинутого з окупованого Донецька українця мені вдалося побачитися з ученим у Києві. Зустріч його помітно схвилювала, бо я ще примудрився з нагородою прийти: краєзнавці області на чолі з Валерієм Романьком відзначили легендарного земляка знаком “Почесний краєзнавець Донеччини”. Згадали спільних знайомих: хто виїхав з буремного краю, а хто залишив- Він залишив цей розтривожений російським агресором світ за кільканадцять годин до широкомасштабного вторгнення. Прощання відбулося, як і призначили, – 24 лютого 2022 року на Байковому цвинтарі. Людей було небагато: одні пішли боронити країну, інші втікали подалі від біди. Хтось потім шукатиме якісь символи в датах, мовляв, добре, що вчасно пішов, інакше б не витримав варварства сусідів. А мені здається, що не стала б несподіваною для нього ця війна, оскільки всією своєю діяльністю Іван Михайлович Дзюба застерігав від загрозливого впливу “русского міра”, протистояв йому, як міг, і закликав українську владу зміцнювати освітній і культурний фронт. Згадаймо одного з велетів нашої сучасної історії, проти якого московський Кремль воював ледь не пів віку. Іван Дзюба (другий ліворуч) у колі учасників Міжнародного конгресу украї2 ністів у Донецьку (2005 р.). Поруч – академік, лавреат Шевченківської пре2 мії Микола Жулинський та Ігор Зоц

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин