Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про!читання · “Митець2художник, письменник, поет, композитор, повинен мати Батьківщину, яку любить серцем, думами, кров’ю”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Вростання в сакральний простір слова Читацькі експресії

Слово Просвіти, №07 за 2023 рік

Євген БАРАН “Я ще ніколи не мав такої великої попу$ лярності” (Степан Пушик. 19.01.90). “Не спиться. Благовіщення. Бог побла$ гословив землю, лиш мені не вистачає благо$ вісту. Чого я такий? Мучуся. Взяв на свої плечі забагато. Господи, візьми з моїх грудей муку! Я гадав, що письменник може об’єдна$ ти правих і лівих, і вони підуть разом бо найстрашніше розкол нації. Я, немов Пилип із конопель, як Дон Кіхот, пробую перекону$ вати і одних, і других, що потрібна єдність, а на мене бурчать. Мені вчора кричали “Ганьба!” (Степан Пушик. 07.04.90). Від народної любови до народної ненависти – навіть не мент, а блискавиця. Це й пояснює поширене явище популізму, демагогії в сучасному політичному житті. “Хліба і видовищ” тут і зараз. Стають на одні й ті самі граблі. І голова не болить. Твердолобі з’їдачі хліба. Вони – причина перманентних воєн, наслідком яких є втрата державности. Ситий і розбещений раб сидить у підніжжі всіх імперій. “Мені буває важко порозумітися зі свої$ ми сучасниками, але я твердо вірю в те, що з майбутніми поколіннями мені буде легше. Зрозуміють, збагнуть ту нелегку атмосфе$ ру, в якій я жив, боровся, творив задля зав$ трашнього. Жаль, що мене не буде, але бу$ дуть мої твори, які переживуть і мене, і мо$ їх ворогів, і моїх друзів, і буде Україна!” (Степан Пушик. 14.08.92). “Не знаю, який я письменник, але зате я – великий читач. І думаю, що читача треба поважати, чого не розуміють сучасні авто$ ри” (Степан Пушик. 24.10.92). “Є два способи, як стати геніальним. Перше – народитися ним. Друге – каторж$ но працювати при наявності таланту. Віршарі, що називають себе авангардис$ тами, нині зустрічаються повсюдно. Їх тво$ ри нагадують голі дерева: без цвіту, без лис$ тя, без плодів. Є гра слів, нема почуття. Кожна епоха має своє джерело натхнення – більше чи менше. Це джерело спільне, як криниця в саду, до якої ходять воду брати. Бог дихає в серце поетові” (Степан Пушик. 25.10.92). “Була “Руська трійця”, “Покутська трійця”, які залишили глибокий слід в літе$ ратурі. Нині з’явилося багато нових “трійць”: “Бу-Ба-Бу”, “Пропала грамо$ та”... і аж до “Нової дегенерації”. Дегенера$ ція – рух назад. То виходить, що хочуть дої$ хати до “трійць” минулого. Але чи може з мавпи вийти русалка? “Руська трійця” ви$ дала “Русалку Дністрову”, яку Іван Франко назвав явищем наскрізь революційним. А що створили нинішні “трійці”?” (Степан Пу$ шик. 04.11.92). Прочитав Перший том “Щоденників” Степана Пушика, упорядкований Ольгою Слоньовською (З останніх десятиліть: Щоденники Степана Пушика у трьох томах. Том I. 1988–1992. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2021. 876 с.). Так, тут відсутні шкандальні, а моментами й образливі записи, які друкувалися на одному з місцевих сайтів. Можливо, вийшов дещо пригладженим образ самого Пушика, людини контрастної, характер і поведінка якого зазнавали крайнощів людських оцінок: від геніяльного і людяного до хама і злої людини. Правда десь, як звикле, посередині. Але такий образ письменника мені більше імпонує. Гадаю, таким хотів би залишитися в пам’яті нащадків сам Пушик. Він був великий у задумах. Навчання в Москві, народне депутатство додали його міркуванням простору. Він завжди мислив категоріями глобальними. І дріб’язок, якщо й зачіпав його, то він умів через нього переступити. Якщо вдасться витримати наступні томи “Щоденників” Пушика в такій тональності змістовій та ідейно-естетичній, – матимемо прецендент постаті велично-трагічної. Майже шекспірівської – у пристрастях, поведінці й думках. “А щоб мати дух вибирати вільно – тре$ ба мати досвід перепливати моря і палити за собою кораблі” (Євген Сверстюк. Вічна туга за справжнім. Щоденникові записи. 25 грудня 1995 р.). Останні роки у нас справжній вибух щоденникової літератури. Коли Петро Сорока починав пропагувати цей жанр, здавалося, минуть десятиріччя, поки ситуація зрухається з місця. Нині маємо щоденники Романа Іваничука, Олеся Гончара, Олекси Ізарського, Юрія Луцького, Леся Танюка (найбільший в обсязі на нинішній день, кільканадцять томів), Осипа Зінкевича, Євгена Сверстюка, Івана Лисяка-Рудницького, Василя Габора, Степана Пушика, Івана Чендея, а ще Олександра Довженка, Сергія Єфремова, Євгена Чикаленка, Аркадія Любченка, Євгена Маланюка та ін. Бракує осмислення щоденникової літератури. Навіть не так академічного, як світоглядного. Повернуся до однієї тези Сверстюка. З неї починається характер людини. З неї починається характер держави. Я це усвідомив занадто пізно. Не хотів би, аби держава повторила помилку: “Я почався там, де побачив ворога і посмів на$ звати його ворогом” (Євген Сверстюк. До 18.ІІІ.1999 р.). “Не знаю, на скільки вистачить духу вести його? Не знаю, як часто буду братись за перо, щоб саме в ньому викласти свої думки. (...). Записуватиму те, що народжуватиме, будитеме думки, нехай на перший погляд, і зовсім дрібне, незначиме. Якщо дневник зас$ тавлятиме мене частіше братися за перо і в писаному слові викладати думки – уже ме$ та вести його буде виправданою. І так! Будемо ділитись з тобою тим, що накипає на серці, будемо, мабуть, скидати з себе підчас крихту тої важкої ноші, яку під$ німаємо на свої кволі плечі. Будь моїм дру$ гом, щирим і сердечним, незрадливим і надій$ ним. Розповім тобі все!” (Іван Чендей. Що$ денники. Том 1. 31 жовтня 1953 р.). Надіслала пані Марія Чендей перші два томи “Щоденників” батька, за що дякую. Заявка молодого письменника, з якої починаються записи, наївно-щира. Бо розповісти все неможливо навіть собі. Але без такої молодечої відвертости і віри не було би Чендея-прозаїка. Це вже не перше моє знайомство із щоденниковими записами письменника, ко- Назву “рубрики” запропонувала головна редакторка журналу “Київ” Теодозія Зарівна. У 2022 році, в числах 7-8, 9-10 були опубліковані мої читацькі експресії, які впродовж тривалого часу подаю на своїй сторінці у Фейсбуці. Можливо, з цих шкіців вийде книжка. Або ж ніц не вийде і нічого не втратиться. Бо коли людське життя є нічим, тоді закінчується цивілізаційна історія. Але є бажання у сей мент сказати, що вона, цивілізація, не винна. То хтось инчий. Лише не ми… Автор лись пані Марія упорядкувала і видрукувала таку “захалявну книжечку” батька, яку випадково придбав. “Після нас залишаються діти і книжки”, – сказав один мій добрий знайомий. Але щоб книжка мала продовження, дуже важливо, аби її промоцією ще якийсь час займалися діти письменника. Закарпатському “королю Ліру” пощастило з донькою. Талант письменника і вдячність доньки дають свій позитивний результат у часи збайдужіння потенційно читацької спільноти до літератури спогадово-щоденникового характеру. “Чим нижчий талант, тим він чванливі$ ший... Повинна ж людина, зі всіма її слабостя$ ми, чимось надолужити свою слабість, без$ дарність, недостатність хисту. Талановиті люди завжди спокійніші і впевнені у своїх силах. Бездари, що приплели$ ся силоміць різними правдами і неправдами до мистецтва, суєтливі, метушливі, без$ пардонні і безцеремонні у виборі засобів, щоб показати себе. Вони уміють виставити се$ бе, відстояти себе, видатися, організувати рецензію... Їм всюди добре... Митець-художник, письменник, поет, композитор, повинен мати Батьківщину, яку любить серцем, думами, кров’ю. Він не може бути космополітом, громадянином всесвіту. Його Батьківщина повинна бути у його творах” (Іван Чендей. Щоденниковий запис від 17 листопада 1961 р.). Читаю щоденники Чендея. Різняться від щоденників Пушика тональністю, настроєм, темпераментом, колоритом. Звичайно, тут багато залежить від самих письменників і від упорядників. Але в багатьох моментах літератори близькі між собою: пристрастю, відданістю, закоханістю в рідний край, людей, мову. Мислячі, талановиті автори. У мистецтві, мистецтві слова зокрема, є давно прописані істини, які або забуваються наступними поколіннями, або крикливо заперечуються, з тим, аби до них вкотре повертатися. Одна з них проговорена Чендеєм, яку нагадую: “письменник ...повинен мати Батьківщину”. Як покоління 90-х ламало списи навколо цієї прописної істини. Перемогли ліберали й космополіти, або ж ті, які себе так називали і підлаштовувалися під західну кон’юнктуру. Зараз вони великі патрійоти, які боряться за модерну українську літературу. Вони боротимуться за неї й післязавтра, коли постане питання вибо- “Віриш – лишилося тільки очі тримати сухими – Ґрунт у степу: родючий, якщо $ волога. Бачиш – не обіцяю ні слів, ні схими. Я просто буду. Над безвістю. Між нічого” (Марина Брацило. Шовкова держава. Київ. 2014). Марина Брацило (1976–2013), з душею вічної дівчинки, народилася запізно і з дуже крихкою душею. Я знаю, хто їй дав “піштолєт”, сиріч розкрив піддоння мистецького опуску. Не думаю, що він планував. Він нічого не планував. Це була стихія, яка викидала і відкидала тих, хто вірив, і хто любив. Хоча без цього піштолєта, не було би Брацило-хортицької Сивілли. Юрій Нога – теж жертва зінкевичівської молодіжної тусівки. Те, що вони зустрілися і зійшлися, – випадок, який додав обом років. Не додав щастя. Я зустрів їх на якомусь із писательських з’їздів у будинку художників, вони торгували літературою “Смолоскипу”, говорив зними десь з півгодини. І після розмови знав, що їхній вік – метеликовий, але нічого зарадити не міг. У кожного своя планида і своя ЗОРЯ Переходу. “Я часто чую сміх. Ми живемо в голодній і холодній країні, яку нещодавно розривали на частини. Але... у нас є великий запас сили, бо сміх є ознакою сили. Сміх не тільки ознака сили, але сам $ сила. І якщо вона у нас є, тре$ ба її правильно скерувати. ... Сміх є знаком перемоги. ................................................................ ... Сміх – великий санітар. Аби щось зро$

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин