Постать · “Я щасливий, що народився серед народу з такою багатою душею, що вміє виливати свої почуття в пісню”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Лицар українського фольклору
Слово Просвіти, №07 за 2023 рік
Михайло ШМАЛЬ, лавреат педагогічних конкурсів, відмінник освіти України, Олена ЧЕРНИШ, відмінник освіти України, сестра Миколи Буравського
Крутою стежиною до вершин Хто ж такий цей чоловік – Микола Буравський, чому саме йому вдалося створити те, що, здавалось, мало існувати вже сотні років та дарувати не тільки українцям, а й усьому світові, багате надбання нашої правічної культури, адже воно лежало буквально на поверхні життя – у народній гущі, у пам’яті людській, співмірне з такими явищами культури, як мистецтво опери чи драматургії. Хоча, зрозуміло, цінність його набагато вища, її важко навіть збагнути, адже це – першооснова усіх проявів культури, її коріння. Можливо, були митці, які й підступалися до організації такого театру, однак лише Миколі Олександровичу відкрились двері цього Храму Муз, який він наповнив любов’ю своєю та своїх однодумців і дбайливо оберігав до останніх днів свого життя. Особистості Миколи Буравського – корифея українського народного мистецтва – присвячена цікава і змістовна книга Валерія Кирилюка “Духовний батько “Берегині”, де висвітлені найяскравіші моменти із його життя та перипетії організації театру. Ця стаття написана у контексті цієї книги з опертям на факти, зібрані в ній, на спомини рідних Миколи Буравського, а також – колег-музикантів та друзів-артистів, які постійно були поряд з видатним митцем, що присвятив своє життя відкриттю і збереженню вітчизняного фольклору. Крок за крок ми здійматимемось крутою стежиною Миколи Олександровича на величну вершину його титанічної праці заради слави української фольклорної спадщини – театру “Берегиня”, з якої видно всю нашу прекрасну Україну, що нині у безкомпромісній боротьбі виборює законне право мати свою неповторну історію та культуру.
“Красо України, Подолля!” Малою батьківщиною нашого незабутнього митця є благословенне Поділля, край, багатий пишною природою, напоєний водами чистих джерел, настояних на полинах та чебрецях розкішних полів і мальовничих лісочків та перелісків, сповнених переспівами солов’їв та жайворонків, цих маленьких творців нашої музичної свідомості. Він населений людьми з незбагненно глибокими звичаями та традиціями, людьми, які зберегли в собі дух своїх поетичних предків-язичників, що ніби тільки й чекали, щоб прийшов такий чоловік, як Микола Буравський, відчув і вивільнив потужну енергію фольклору цього краю. Народився майбутній творець фольклорного театру 25 червня 1940 року на Житомирщині у селі Бровки Вчорайшанського району (нині – Бровки Перші Андрушівського р-ну) у співучій родині Ев-генії Сергіївни та Олександра Івановича. І тато, і мама любили пісню, та особливий вплив на хлопчика справляв мамин спів, який запам’ятався йому з найперших років життя, коли неня співала над його колибкою колискових. Завдяки маминій пісні в ньому змалечку пробудилась любов до всього українського. Як зазначає Валерій Кирилюк, “Материнські” пісні можна вважати першоджерелом духовності, моральності, чемності, чесності… Непомітне введення у світ мистецтва через колискову, поза сумнівом, формує у дітей любов до української культури, народного мистецтва”. 1942 року від рук загарбників та їх посіпак загинув тато Миколки, і виховання малого взяв на себе дід Сергій Оксентійович Тимченко, який мешкав у селі
В аудиторії Ніжинського педагогічного університету
Немиринці Ружинського району. Мати Миколки повернулася додому лише в 1946 році. Та саме у древніх Немиринцях, знаних з VІІІ століття, де й дотепер ще віє духом тих далеких часів, акумульованим в обрядах, традиціях та піснях українців, він уперше, ще чотирирічним, самотужки опанував гру на гармошці, добираючи на слух пісенні мелодії. Згодом, у молодших класах, це відкрило йому дорогу до оркестру народних інструментів, де підкорилися Миколці ще й баян та домра. Тоді ж шкільний учитель музики Петро Степанович Римар помітив у маленького музиканта і великий хист до вокалу та й взяв його до шкільного хору, довіряючи хлопцю бути заспівувачем. Про виняткові здібності юного Миколки яскраво свідчить старша сестра Галина: “Коли Микола підріс, у нього почав прокидатися талант до музики. На слух він міг зіграти будь-яку мелодію, для цього підходив будьякий музичний інструмент. У селі хлопці часто збиралися на вечорниці, і тут проявлявся його талант: який музичний інструмент хлопці приносили, на тому й грав”. Сам Микола Олександрович з усмішкою теж згадував, як дівчата умовляли його пограти: “Посадять на колоді біля тину, принесуть квасу, щоб пив квас та грав, а вони танцювали”. Сестра Галина засвідчила й Миколине успішне навчання: “Учився брат гарно, мав здібності до різних предметів”. Здавалося б, шлях йому змалечку стелився в музику, але сталося так, що після закінчення середньої школи начальник місцевого військкомату, знайомий їхньої сім?ї, дав йому направлення до льотного училища. Та, на щастя українського фольклору, згодом училище переформатували у вертолітне, що не сподобалось юнакові. Це стало остаточним, поворотним моментом у долі Миколи Буравського. Невдовзі він закінчив річні курси баяністів у Житомирському культосвітньому училищі, що й відкрило йому двері до музичного мистецтва. Наступною музичною сходинкою стало відділення народних інструментів Харківського інституту культури, де він досконало опанував гру на баяні.
Над усе вабила його народна пісня Микола Олександрович стверджував: “Я щасливий, що народився серед народу з такою багатою душею, що вміє виливати… свої почуття в пісню. Коли звучить українська пісня, то моє серце наповнюється почуттям любові до рідного краю, до свого народу, до України”. Українська народна пісня і покликала Миколу Буравського до заповітної Державної консер-
Творча родина ваторії України ім. П. І. Чайковського. 1967 року він закінчив цей заклад за спеціальністю “Хорове диригування”. Знаменно, що під час вступу творчий конкурс він склав на “відмінно” ректорові консерваторії, видатному українському композитору Андрію Штогаренку, який особисто зацікавився талановитим абітурієнтом. Юнак з головою поринув у навчання. Особливий вплив на нього мали репетиції та виступи з консерваторським хором, яким керував відомий український хоровий диригент і педагог Павло Муравський. Студентом Микола після зимових сесій відпочивав у рідному краї. На шляху до Києва заїжджав у село Білилівку, де мешкала тоді його тітка Павліна Іванівна Буравська з донькою Оленою. Цей період їхнього життя запам’ятався Олені впливом на неї двоюрідного брата, і вона згадує: “Дні, коли Коля залишався у нас ночувати, були для мене святом. Я готова була слухати його розповіді, затамувавши подих, усю ніч. Спокійний, мелодійний тембр голосу зачаровував. А моїй гордості не було меж, коли ми разом співали “Цвіте терен”. Після закінчення консерваторії розпочалася активна викладацька та хорова діяльність Миколи Олександровича. Першим на цьому шляху став Ніжинський педагогічний інститут ім. М. В. Гоголя, де він за направленням працював викладачем хорових дисциплін та завідувачем кафедри музики й співів, а також – художнім керівником хорової капели, учасниками якої були студенти і викладачі. Репертуар керівник добирав таким чином, аби в ньому, окрім творів світової класики, на чільному місті були й твори українських композиторів: М. Лисенка, М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового. І студенти, і колеги відзначали такі якості молодого педагога, як людська привабливість, енергійність, натхнення, які випромінював цей чоловік. А ще його вирізняли рідкісна толерантність та професіоналізм. Колишня студентка, а пізніше – концертмейстер у його класі Ольга Гроздовська згадує, яким педагогом був Микола
Олександрович: “…Ніколи не підвищував голосу, зауваження робив спокійно, а коли працював над характером твору, то відразу ж перевтілювався, і ми відчували ту необхідну енергію, крім слів, яка допомагала студентам осягнути художній образ твору…” Він мав ідеальний музичний слух, досконале відчуття усіх музичних тонкощів звучання хорових партій: метроритму, темпу, тембральності, що приводило, в кінцевому результаті, до високохудожнього співу ті колективи, якими керувала його диригентська паличка. Це помітили знані митці, і в 1972 році Олександр Міньківський, головний диригент Капели бандуристів УРСР, запросив його взяти участь у конкурсі на заміщення вакантної посади диригента-хормейстера Державної заслуженої Капели бандуристів України. Одинадцять років віддав цій справі Микола Олександрович, займаючись одночасно й композиторською діяльністю. Його обробки українських народних пісень увійшли до золотого фонду капели бандуристів та до фондів українського радіо. Зпоміж них такі улюблені українцями пісні, як “Чом, чом, земле моя”, “Та туман яром котиться”, “Гей, я козак з України” та інші. Любов до української народної пісні, педагогічна майстерність М. Буравського привернули до себе увагу і керівництва Укрконцерту. А 1983 року на запрошення цієї організації він очолив фольклорний ансамбль “Золоте перевесло”, який пізніше перейменували в ансамбль “Калина”. Невдовзі ансамбль став дуже популярним в Україні. Цей колектив подарував своєму керівнику дружину, артистку-красуню Надію Корогоду, яка стала вірним другом і відданою соратницею у його творчих діяннях.
“Нашій радості не було меж” Про початок роботи Миколи Олександровича в колективі Надія Федорівна згадує: “Нашій радості не було меж, коли він погодився. Розпочалися трудові будні. Він вніс новизну у звуковидобуванні – так звану “відкриту манеру співу”… Це був наш тренд, новація… На творчій ниві ми поєдналися, я його підтримувала у всьому, в усіх його починаннях…” Одруження, новий колектив піднесли духовні і творчі сили
Першого березня культурна спільнота України вшанує невтомного організатора і духовного батька першого в Україні і в Європі Київського академічного театру українського фольклору “Берегиня” Миколу Олександровича Буравського. Ознайомившись з його біографією, розумієш, чому саме йому судилася така висока і почесна місія у справі створення культурного закладу, де б можна було зібрати усе духовне багатство української нації, який би своєю діяльністю випромінював нашу багатотисячолітню душу, розкривав витоки та надбання національної культурної самобутності, джерела її збагачення, правічну і вічно юну її основу та історію, що сягають глибин неповторного, і досі безмежно манливого язичництва, та, увібравши в себе струмки й потічки різних її віянь пізніших часів, широкою рікою виходив на сучасні обшири українського культурного життя.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
