Суспільство · “Вектор національного поступу визначається якісно іншими постатями, ідеалами, цінностями, національною пам’яттю”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Не вір, не служи, не дружи з москвином
Слово Просвіти, №07 за 2023 рік
355-й день війни. Запеклі бої з рашистами. Україна вкотре пережила масовану терористичну атаку ворога (71 пуск крилатих ракет Х-101, Х-555, “Калібр”), окремі з яких пролетіли над Молдовою та Румунією. Поїздка Президента України в Лондон, Париж, Брюссель з метою зміцнення антипутінської (антирашистської) коаліції та збільшення допомоги Україні в боротьбі з московськими окупантами.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
У цей же час кремль нахраписто здійснює кампанію вербування шпигунів у європейських країнах, зокрема Великій Британії, намагається (небезпідставно) влаштувати в Міжнародний кримінальний суд в Гаазі агента ГРУ, спішно готує військову операцію в Косово за “кримським сценарієм” і навіть “планує” державний переворот у Молдові. Нескінченна вервечка злочинних дій, тому дискусія, починаючи з ООН, про те, чи є росія державою-терористом, має досить кумедний вигляд. А на тлі цього варварства кояться інші неймовірно дикі злочини проти людяності – вбивство, викрадення, вивезення, “усиновлення” українських дітей. Лише в Маріуполі, де вбито понад 25 тисяч мирних людей, викрадено (узаконено ерефією!) близько 1300 дітей. Можливо, їх уже ніколи не знайдуть, адже багатьом дітям – до 3 років, вони можуть не знати батьків, своє ім’я та прізвище. Курокради, конокради, людоїди. Лише так варто називати цей жорстокий і жалюгідний “глубінний народець”, який з часів своєї деформованої появи на світ тільки й вправлявся у крадіжках, грабунках та насильстві. Тому й дивно, коли нещодавно держимордна дума ерефії ухвалила на очах всього світу “законопроєкт”, що передбачає покарання за розповсюдження мап, які “заперечують територіальну цілісність росії”. Це означає, що на мапах злодійської недоімперії мусять бути позначені Донецька, Луганська, Запорізька та Херсонська області України. У противному разі – штраф для орків від 3 тисяч рублів до одного мільйона або арешт. Щоправда, любителі “нової” картографії виринають і в Україні, навіть у владних коридорах. Так, нещодавно депутатка Закарпатської обласної ради опублікувала в соціальній мережі карту українського регіону вже в кольорах угорського прапора. Подібне видається не просто фактом колаборації чи угодовства, а прямою зрадою, зазіханням на суверенність і національну безпеку. Але, дякувати Богу, таких політичних нікчем, якщо не брати до уваги злочинців-опезежистів та гундяєво-попівців, залишилося не так вже й багато. А тому не їм вершити українську справу. Вектор національного поступу визначається якісно іншими постатями, ідеалами, цінностями, національною пам’яттю. Кілька днів тому на адресу редакції “Слова Просвіти” прийшов лист з Центрального Державного Архіву Громадських Об’єднань та Україніки щодо популяризації історії України, значущих подій, визначних українських громадсько-політичних і культурних діячів. Справді, 2023 рік містить чимало видатних дат, які ми маємо знати і вшановувати. А ще – засвоювати уроки наших звитяг, невдач і трагедій, життєтворчості видатних українців. Бо такі дати, як: 100 років від заснування в Празі Українського високого педагогічного інституту імені М. Драгоманова, Українського історико-філологічного товариства; 100 років початку політики “українізації”; 105-та річниця “Листопадового чину”; 90-ті роковини Голодомору-Геноциду (1932–1933); 85-ті роковини Великого терору; 130 років з часу виходу першої в США україномовної газети “Свобода”, а також ювілейні дати О. Кобилянської, О. Олеся, М. Міхновського, Є. Петрушевича, П. Скоропадського, М. Хвильового, К. Мацієвича, Л. Лук’яненка та інших – є важливою світоглядною базою для сучасних процесів державотворення, виховання нації. Адже ці факти, явища, ідеї несуть у собі значимі етичні, ідеологічні, політичні посили для днів нинішніх і майбутнього України. Наприклад, цьогоріч у березні виповнюється не лише 150-річчя від дня народження Миколи Міхновського, а й минає 130 років, як на Тарасові роковини (1893) у львівській “Правді” був надрукований його достатньо сміливий і прогностичний програмний виступ “Символ віри для молодих українців”. Неймовірно злободенна річ, висловлена 20-річним юнаком, одержимим національною ідеєю. Її значущість полягала ще й у тому, що публічно озвучувалася нова платформа світоглядних цінностей у час, коли Україна була упокорена двома імперіями – московською та австро-угорською. Затиснутий лещатами гніту, роз’єднаний народ був спраглий на кожне слово і чин, які бодай якось пробивали світлом темні мури цієї велетенської панщини. І хоча стара українська громада, представляючи нечисельну національну інтелігенцію, вже не одне десятиліття намагалася через культурне просвітництво вивести українство з “єгипетського полону” на шлях істинний, однак перед ним непохитно бовванів вічний непрохідний тунель рабства, через який не проникало проміння надії і волі. Очевидно, що ця інтелігентська категорія “лоялістів”, які робили ставку на досягнення цілей економічної та національної свободи для українців через “законопослушність”, не в силі була запропонувати ні конструктивних ідей, ні продуктивних дій. І ось цю визвольну ідею під впливом Тараса Шевченка проголошує освічений слобожанський юнак у своїй праці “Справа української інтелігенції”, стверджуючи, що “поки український народ буде рабом, безправним економічно й політично, як усякий раб взагалі, доти він не може бути багатим.., бо що раб сьогодні надбає, то пан завтра візьме”. А тому наполягає на єдиному й безальтернативному принципі життєдіяльності нації – здобути Свободу. Поза нею – упокорення, рабство, розкладі розчинення народу. Саме в цьому етичному й політичному вимірі був сформований тодішній виступ молодого Міхновського, ідея самостійництва України якого значно випереджала суспільно-політичну думку українства тих часів. “Читане в університетському місті на Україні” (Львові), – як говорив сам Міхновський, де більш лояльна конституційна база дозволяла тоді бути почутим і за сказане одразу ж не бути ув’язненим. Але головне – видруковане слово закладало нову сторінку визвольних змагань за волю і самостійність України, коли абсолютно більша частина української “передньої” інтелігенції безнадійно хворіла автономізмом, федералізмом та “демократичним” соціалізмом. І це був той перший урок національного ідеалізму, яким Україна живе донині. Другим важливим аспектом (після Свободи) була Соборність. Це означало, що той вектор світобачення, запропонований українською молоддю на зламі століть, торкався всіх (а не якоїсь частки) підневільних українських земель і був суголосний свободолюбивим словам П. Чубинського (1862) – майбутнього Гімну України. Цінність цього короткого маніфесту якраз полягала в його загальнонаціональному соборному звучанні єдиного народу. “Для нас, свідомих українців, єсть один українсько-руський народ, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу… Ідеї моральної міці, духа розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії”, – зазначав Міхновський. Ця ідея, попри все, не вмирала, а залишалася найвищою цінністю для наступних поколінь українців, зберігаючи історичну тяглість, визволяючи Україну. Бо вже Січова версія Гімну (Чубинського – Вербицького) періоду національно-визвольних змагань (1917–1921) звучала ще більш промовисто: Та як станем разом, браття, від Сяну до Дону, В своїм краю панувати не дамо нікому. Чорне море ще всміхнеться, Дніпро ще зрадіє, Ще над Галич, Буковину доленька наспіє. Здавалося б, що сьогодні такі часті погляди, звернуті в минувшину, не є найбільш затребуваними і раціональними в умовах жорстокої реальності. Адже продовжується страшна за своїми масштабами і звірствами війна проти клятого загарбника-москвина. Увага передусім прикута до боїв на фронтах, важливих політичних (міжнародних) подій. Безперечно, Україні як ковток свіжого повітря потрібна діяльнісна антирашистська коаліція. Не лише танкова чи авіаційна, а, насамперед, політична, світоглядна, цивілізаційна, що здатна усвідомити (як єдиний організм) всезагальну загрозу людству. Однак не менш важливим чинником для нашої перемоги (окрім багатьох сприятливих зовнішніх факторів) є згуртованість, консолідація, єдність українства – в Україні та за її межами. Тому й звернуті наші погляди до цих невисихаючих джерел та витоків націєтворчости, державности, що завжди живилися ідеями, думками, ідеалами, цінностями, звитягами великих просвітників, воїнів, будителів народного духу. Бо те, як вони бачили світ, передовсім український, як і чим його треба захищати, розвивати, не тільки викликає захоплення, а й потребує актуалізації щодо нинішніх обставин і майбутніх перспектив. Тому й варто нині опиратися на ті ідеї, що зміцнювали українську справу, орієнтуватися саме на тих мислителів, діячів, народних поводирів, які обстоювали (-ють) не угодовство чи “автономістські свободи”, а “вільний розвій, цілковите вдовольнення моральних, просвітніх, соціальних і політичних потреб українського народу”. Так мислив автор “Символу віри” і “Самостійної України”, вважаючи, що в такому дусі слід виховувати народ, націю, яка почала відроджуватися. Бо “виховання найголовніше виробляє людей”, – писав Міхновський. А для цього слід “узяти до своїх рук виховання й освіту в Україні, повертаючи їх на вкраїнський ґрунт”. Отже, третій урок, який перебуває в позачассі, – виховання української нації. Це завдання тоді й нині тільки на позір може виглядати не надто значущим. Одначе це зовсім не так. Адже вагомою причиною, що завжди унеможливлювало український поступ, є наявність тривалої хвороби “москалефільства української інтелігенції, ідеалізація нею ліберальних і демократичних течій московського суспільства”, ігнорування політичних, національних, економічних справ свого власного народу та запопадливе служіння московиту. Бо чого вартують (за Міхновським) доморощені “попки, давиденки, кибальчичі, малинки, стефановичі, лизогуби, їм же ність числа, що полягли головами за справу московського суспільства”. Оця національна антитеза ревного служіння є четвертим повчальним уроком для сьогодення. Бо як тоді зрозуміти інакше, коли за всі 30 років відновленої Незалежности значна частина “переднього ряду” української політичної, творчої, наукової “еліти” дбайливо обслуговувала ту ворожу державу, націю, її “ідеали”, які, за висловом Міхновського, “заїдала і зараз заїдає націю українську”. Перед очима й досі ганебно-глумливі образи тих “національних” лідерів та хероїв, котрі, як “ходоки до лєніна”, вчергове по-холуйському припрошували паханапутлєра “асвабаждать” Україну. А в цей же час промосковські (і не тільки) телеканали з їхніми штатними брехунцями-ведунцями цілими днями розпиналися про “історичність” цих кремлівських облудливих та зрадливих забав. Можна було б і надалі вести безплідну полеміку, різномасті токшоу, терпіти (допоки?!) рики “колорадських” політиків з трибуни Верховної Ради, обклеювати всю Україну мураєвськими білбордами штибу “Це – наша земля”, однак зупинила (сподіваємось, остаточно) цей нестерпний сморід у суспільному просторі повномасштабна російська війна, яка розпочалася 2014-го. Такі нечувано страшні випробування та жертви, які несе Україна, Український народ, вимагають лише єдиного чину – справедливої помсти-кари всім і вся за скоєне зло, людське горе. Для всіх, хто роками прямо й завуальовано служив у “команді москаля”. Чимало з них втекли, окремих “відпустили” на зелене світло, інші перевзулися й переодягнулися (ніби на Маланку), щоби, не дай Боже, не зійти з комфортного паркетного трикутника “грушевського-банкова-хрещатик”. І цього сміття та московської грязі завжди було вдосталь. Зраджуючи наліво й направо, вони переслідували і сповідували “принцип” іудиного поцілунку – зрадити Україну під омофором “благих діл”. Саме таких мав на увазі Микола Міхновський, коли творячи національний всеукраїнський ідеал, він у “Десяти заповідях УНП” наголосить: “Не зробись ренегатом-відступником; Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України”. П’ятий урок нашої історії, яку час від часу неможливо читати “без брому”. Адже цього року виповнюється 10-ліття однієї з ганебних сторінок в історії українського парламентаризму. Тоді 148 “народних” депутатів (партія регіонів, кпу, позафракційні) звернулися (на замовлення москви) до польського Сейму із закликом визнати Волинську трагедію геноцидом проти поляків. Звернення викликало чималий резонанс в українському та польському суспільствах, оскільки вперше у світовій історії державні та політичні діячі “своєї” країни звернулися до іншої з проханням засудити та принизити власну націю та її героїв. Навіть достатньо компромісний і поміркований (міжкрапельний) Президент України Леонід Кравчук назвав такий політиканський крок “антигромадським, антинаціональним, що прирівнюється до національної зради”. Однак у ті часи, як і пізніше, відповідні служби зреагували “традиційно” – все “ок”, зради не виявлено. Зло лише зрощувалося, бо й перед цим відбулася не менш зрадницька подія, коли в квітні 2010-го тодішні можновладці поставили під загрозу суверенітет України, підписавши “Харківські угоди”. Воістину класична зрада без строку давності, яка метастазами швидко розповзалася по найвищих владних коридорах. І вже через якихось два тижні 236 депутатів Верховної Ради “успішно” ратифікували ці продажні “харківські догоди” на користь зажерливої мокви. Доказів для притягнення до кримінальної відповідальності всіх причетних до цієї свідомої авантюри більш ніж достатньо. Адже відтоді відбувся кривавий Майдан, 2014-го – війна московщини проти України, ось уже спливає рік повномасштабного вторгнення рашистів. 13-й рік цьому злочину, але майже все без змін. Кволий осуд, формально-заочні покарання, відкриті “гучні” справи по тих, хто з давно “нагостреними лижами” відбув за кордон. Суспільного спротиву тут замало, оскільки для успіху треба долучення держави, її інституцій. Бо це саме ті випадки, коли тривалий час державні органи чомусь (?!) толерували ці гнійні суспільні виразки.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
