Суспільство · “Міхновський мріяв про той час, коли разом з генієм і апостолом слова Тарасом з’явиться у нас геній в політиці”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
“Слава Богу, Слава Йсу, Слава нашим ЗСУ!” У Києві вшанували Героїв Холодного Яру
Слово Просвіти, №07 за 2023 рік
Але тоді мала б вступити в “бій” найголовніша зброя громадянського суспільства – інтелігенція, свідома своєї місії служіння народу. Звісно, не та, що вічно “обслуговує” будь-яку владу, особливо чужинську, оскільки вона не є “інтелігенцією”. Щоби відчути всю ницість такого рвійного служіння, достатньо ознайомитися з листом “української інтелігенції” до президента януковича від 3 серпня 2011 року, і стає очевидним рівень морального падіння тих, хто мав би вести народ, а так її (таку офіціантну “інтелігенцію”) ведуть, як на забій. Бо такі, випрошуючи чайові, посади, звання та титули (категорія нібито освічених людей), здатні вважати “на радість москалям і на свою і народу погибель” також і національну свободу упокореної нації дурницею, адже (за Винниченком) “ідеал усіх народів лежить у з’єднанні” (з москалем). Оця частина подуреної та запомороченої московськими теоріями “передньої” верстви українців, позбавлена національної свідомості, проповідуючи національний індиферентизм, була найбільш “здібною” саме в служінні московству. У кращому випадку вони були спроможні хіба що дійти до “верховин” українського автономізму, як це зробив М. Драгоманов, поборюючи всіма засобами український націоналізм (стихійний) та ідею “самостійництва”. Недарма цей без перебільшення видатний український культурний діяч в своїй “Автобіографії” розмірковував так: “В рамках автономії я покладаю розрішення національного питання в росії, висловлюючися проти всякого сепаратизму”. Справді, українська самостійність, свобода, “сепаратизм” були тими реперними знаками, які ніколи не змогла перейти навіть “найдемократичніша” частка російської “інтелігенції”. Пригадую дискусію майже двадцятирічної давнини з віцепрезидентом (РАО) Борисенковим, який казав “так” Гоголю, Драгоманову і Костомарову, одначе майже “анафемно” не терпів, ненавидів Івана Мазепу. Чому? Винятково за його державницькі, самостійницькі ідеали, як і за те, що той остаточно розпізнав підле нутро ворога-московита, стверджуючи свою мрію словами В. Сосюри (поема “Мазепа”): Ми візьмем ворога в клинки І на кістках його проклятих Знов зацвіте Вкраїна-мати! Отож шостий урок (хоча міг би бути й найпершим!): не вір, не служи, не дружи з москалем! Новітній заповіт для Українця на віки. Ця річ не є звичайною побутовою порадою чи побажанням для вільного вибору. Принцип “не вірити” давно мав би стати для нас визначальним політичним, світоглядним, екзистенційним началом національного і державницького буття. Оскіль-
Історичний клуб “Холодний Яр” спільно з Музеєм Революції Гідності провели вечір з нагоди 100-ліття повстання холодноярських отаманів. Колишні вояки Армії УНР – провідні діячі Холодноярської республіки та підрозділів петлюрівського підпілля Київщини виступили проти карателів у Лук’янівській в’язниці в Києві. 9 лютого 1923 року під час цього повстання загинули, як Герої, отамани Холодного Яру і Чорного лісу Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Юрій Дроки історія завжди переконливо доводила, що не тільки діяти, а навіть уві сні думати українцям про “дружбу” з москалем є непоправною згубою. І коли відшукуємо часто відповіді на причинність невдач українського народу в боротьбі за своє визволення, то на поверхню спливає саме цей орієнтир лету на фальшиве світло московщини. Ця “хвороба” обмосковленості не покидала українську політику й національні ідеали впродовж тривалого багатосотлітнього періоду. І навіть у вирішальний час національно-визвольних змагань (1917–1921) “передній” ряд, очільники українства не спромоглися вилікуватися від “автономізму” москвофільства. Бо зрадлива соціалістично-демократична інтелігенція в особі центрально-радівців (есдеки, есери, есефи, кадети) навіть у Третьому Універсалі зуміли нав’язати народу й проголошеній Українській Народній Республіці ворожу їм тезу – “не відділяючися від Росії й зберігаючи єдність її”. Оце зловісне “не відділяючись” мусить нині навічно “канути в лету”, піти в небуття для кожного совісного українця, залишивши “в друзях” для раші хіба що диявола, “північнокорейського” диктатора, “іранського” шахеда та “орбан-мироносця”. Щодо останнього – найбільш відкритого путініста в ЄС, то українці мають перестати мовчазно сприймати безпідставні обвинувачення на свою адресу. Бо підстав у нас для жорсткої оцінки угорської політики впродовж ХХ століття у ставленні до українців більше, аніж достатньо. Згадаймо хоча б реакційний освітній закон графа Аппоньї (1907), за яким на Закарпатті були закриті всі українські школи. Із 571 української школи (1874) в 1915-му залишилося тільки 18 змішаних. Заборонено говорити українською, навчатися і навіть думати. Закон жорстокої мадяризації стосовно українців наголошував: “кожен повинен відчувати себе угорцем та дихати угорським повітрям, бо угорський їсть хліб”. Чеський педагог О. Каднер писав про українську школу початку ХХ століття так: “Дуже бідне було в Уграх завжди русинське шкільництво. Там не було жодної рідної або середньої школи. З першого року навчання вживалася тільки угорська” (Аржевітін С. Шкільництво: Історія верховинського села Колочава). Тому претензії не до України, у якій практично функціонує найбільш ліберальна культурно-мовна модель у світі, а до власної реваншистської парадигми, яка ось уже двічі зазнає фіаско за результатами двох світових війн. Невже і цього разу існує зговір орбаністів з нацистською рашею, що їм щось таки вдасться “відкусити”? Але ця карта давно бита, як і вся орбан-путінська “стратегія”. Тим паче, що в Європі не можна відшукати таку освітню ботковський, Денис Гупало, Сергій Захаров, отаман Київщини Гайовий (Іван Грисюк), його помічник Михайло Куценко і “найвідданіший козак” Григорій Олійник із с. Княжичів, полковник Армії Україн-систему (як в Україні), в якій діти нацменшин здобувають у 1-11 класах повну середню освіту рідною (угорською) мовою. Правда, на жаль, незадовільно володіючи державною?! Тому Україні треба про цю ситуацію сміливо заявляти скрізь – в ООН, ЄС, НАТО, ЮНЕСКО… І роль дипломатії, політики “м’якої сили”, Українського інституту, депутатів, центральних відомств, ЗМІ є особливо відповідальною. Адже прогалина навіть на цій “мирній” ділянці фронту лиє воду на млини рашистської політики, для якої нищення українськості в будь-якій формі є альфою і омегою існування імперської ерефії. Бо впродовж кількох століть сформувалося імперативне правило, яке описував ще на початку ХХ століття М. Міхновський: “чим лучше для великоросів – тим гірше для українців”. Тому українська нація не може йти на уступки ні “на півсантиметра”. Їхня школа, фабрика, газета на московській мові чи ліберальний політик, то все працює проти українців. Невже, наприклад, у когось ще збереглися хоча б якісь мізерні ілюзії, що енергетична інфраструктура, облгази та обленерго, які належали (-ать) кремлівським олігархам та промосковським доморощенцям, не становлять загрозу національній безпеці? Наші інтереси – полярні, протилежні, нічого не мають спільного з росією! Зоологічна ненависть до українців, яка фокусувалася в її здичавілих поведінкових нормах, окреслена вандалізмом – брехати, обкрадати, грабувати, катувати, вбивати. Єдиний народ на планеті, якого не торкнулася еволюція людськості. Якщо і мають московити власну історію (а не вкрадену в Русі-України), то це “історія опричників московії”. Брехливих, лютих і зрадливих. Згадаймо обдуреного “переяславською зрадою” Богдана, або як москалі шляхом підступного обману, запросивши на банкет, розправилися з народними героями Коліївщини, України – Гонтою і Залізняком, коли першого віддали для 14- денного катування і смерті польським магнатам, а другого знищили самі. Чи договір про “дружбу, співробітництво і партнер$ ство” між Україною та ерефією, в якому зафіксовано (ст. 2) про недоторканість кордонів. Або цинічна політика “нас там нет” щодо загарбання Криму й частини українського Донбасу. Зрозумів це й демократичний світ, хоча й з великим запізненням. Нещодавно Європейська служба зовнішніх дій провела у Брюсселі важливу конференцію з інформаційних маніпуляцій. ) підкреслив важливість боротьби проти путінської “індустрії брехні” для майбутнього світу… Цю несусвітню брехню вже не здатні витримати навіть “їхні”, зокрема суто пропагандистське видання “Комсомольская ської Держави Кость Здобудь-Воля з Кубані, козаки-холодноярці Олексій Добровольський і Корній Черкас, підпільник Іван Ляшенко з Піщаного Броду, хлопці з Галичини – сотники корпусу СС Армії
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
