Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Тільки в “СП” · “Безпаспортний колгоспник, ніби кріпак, не мав права залишити село без дозволу сільради і голови колгоспу”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Засмучені терикони Донбасу – свідки Голодомору та злочинів рашизму

Слово Просвіти, №07 за 2024 рік

24 лютого 2022 р. українці прокинулись від вибухів російських ракет і бомб. Розпоча" лася агресивна війна Росії проти України, яку кремлівський фюрер назвав “спеціальною військовою операцією”. Її брехлива мета – захист людей Донбасу від “геноциду з боку київського режиму”. Десять років поспіль він захищає їх від Заходу, від євроінтеграції і цивілізованого життя, брехнею і силоміць заганяючи у минуле. Саме Європа прийняла кілька мільйонів українських біженців, надала притулок жінкам і дітям. Восени 1933 р. Ліга Націй не підтримала її спікера Й. Мовінкеля, який закликав міжнародну інституцію надати допомогу голодуючим селянам України. Кілька тисяч біженців голоду перетнули тоді Дністер, Збруч і сухопутний кордон УСРР, уникли трагічної долі жертв Голодомору. Два типи геноциду зустрілися через 90 років: Голодомор і злочини російських нелюдів проти людяності. У вересні 1923 р. уряд України подав позов до Міжнародного суду ООН в Гаазі проти Росії абсурдного обґрун" тування Росією своєї агресивної “спецопе" рації”, тобто вигаданого Кремлем геноциду на Донбасі. 2 лютого 2024 р. високий суд прийняв позов України до розгляду. Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук, професор Український народ, як і 90 років тому, знемагає від московської тиранії. Зруйновані міста, села, щодня гинуть люди, особливо діти, поля засипані мінами. Агресор, прикриваючись ядерною дубинкою, насміхається над цивілізованим світом, не приховує свого наміру і надалі вбивати українців, навіть хизується власними злочинами перед софітами телевізійних камер. Частина світу засудила агресивну війну, надає фінансову і військову підтримку українському народові, який виборює право на життя. Але у світі є політики, які відмовляються від підтримки України, обравши роль дозаторів української крові. Вони спостерігають за виснаженням і знекровленням України, ставши на шлях свідомих співучасників злочину геноциду. Мовчазні терикони Донбасу, ніби знедолені вдовиці, сумно спостерігають за долиною смерті, усіяну трупами полеглих героїв. Монументальні обеліски трудової звитяги донецьких вуглекопів виявилися не лише свідками сталінських злочинів у 30-х рр., але й сучасних спадкоємців теорії і практики сталінізму. Путін, як свідчить його зізнання американському журналісту Такеру Карлсону 9 лютого 2024 р., заздрить Гітлеру і Сталіну, хоче затесатися між ними. Він перевершив двох диктаторів, позаяк визнаний міжнародним злочинцем за крадіжку українських дітей. У червні 2016 р., презентуючи у Краматорську свою книгу “Голодомор на Донбасі”, я вперше побачив на міському асфальті “полум’яні” (від полум’я) вітання росіян для російськомовних жителів міста. Уже тоді помітив чимало спільного між злочином Голодомору і повзучою окупацією українського Донбасу: наявність єдиного центру ухвалення рішень – Москва. Ми продовжуємо сперечатися про кількість жертв Голодомору-геноциду, наша совість і національна гідність затиснуті у діапазоні 3,9–10,5 млн його жертв. Недорахувавшись у першому випадку, матимемо порожні могили, а в іншому перетворимо соціум на суцільний цвинтар. Абстрактно зафіксована пам’ять – небезпечне явище, яке руйнує душу нації. Щодня в українських селах і містах хоронять полеглих героїв, майорять синьо-жовтими стягами кладовища. Скільки їх загинуло? Чому боїмося визнати, ніби чогось соромимось? Терикони Донбасу, ніби застиглі сфінкси єгипетських пірамід, оберігають спокій і пам’ять українських воїнів. З безіменних висот видно велич їхнього подвигу. У роки Голодомору терикони вказували голодним селянам шлях до порятунку. Хлібороби Луганщини, перетнувши річку Сіверський Донець, власне опинялися у Донбасі (за Донцем). Напередодні сталінської соціалістичної реконструкції (примусова колективізація), тобто революції “згори”, в усіх п’яти округах краю переважали українці: у Старобільській – 89,4%, Артемівській – 87,3%, Сталінській – 74%, Маріупольській – 61%, Луганській – 59,8%. Діяли п’ять національний районів: два російських, три грецьких. Знаходилося місце і для німців, які обрали селище Нью-Йорк. Усі жили мирно, збагачуючи промислово-аграрний район соціально-побутовим розмаїттям. Старобільська округа з 11 районами і 186 сільрадами уособлювала велику громада українських хліборобів, адже росіяни домінували там лише у 14 сільрадах. Українізація, хоч і була ідеологічно керованою, живила і підсилювала українських дух. Наприкінці 20-х рр. 36,2% мешканців міст визнали українську мову рідною. Критерієм ідентичності вважалася розмовна українська і письмо. За таких обставин українцями вважали себе 43% гірників і металістів регіону, хоч постійно розмовляли українською лише 15%. На “кухні” нею спілкувалися більше третини – “суржиком”, але ментально зберігали своє українське походження. Опір українських селян хлібозаготівлі засвідчив соціально-економічну самобутність українців, які не корилися радянським окупантам, тому режим застосував проти них терор-голод. Не випадково Сталін припинив українізацію в апогей Голодомору, щоб зруйнувати національну самобутність українців, тобто позбавити її економічних основ і духовних важелів – мови, культури, історії. У 1931 р. союзний уряд запровадив дивну колізію набуття “ п о д в і й н о г о ” громадянства: “громадянин тієї республіки, на території якої він постійно проживав” автоматично вважався громадянином СРСР. Законодавець “лібералізував” умови набуття громадянства: якщо “через національність або походження вважає себе за зв’язаного з іншою союзною республікою, то він може обрати громадянство тої республіки”. Виявляється, що українці РСФРР чи північного Казахстану мали законне право вважати себе громадянами України. Селяни не мали паспортів, крім квитанцій про позбавлення їхнього зерна, тобто зафіксовані на папері вироки про неминучу смерть від голоду. Безпаспортний колгоспник, ніби кріпак, не мав права залишити село без дозволу сільради і голови колгоспу. Українські демографи вбачають в урбанізації Донбасу порятунок для селян. Аргумент простий: можливість працевлаштування і отримання зарплати. За умов карткової системи продуктового забезпечення (1929–1934) малокваліфікована робоча сила, до якої належала сільська молодь, втрачала шанс потрапити до двох перших категорій, а третя і четверта не мали належного і постійного забезпечення. У 1927–1931 рр., судячи з досліджень тодішнього демографа і статистика Костянтина Воблого, міське населення Донбасу збільшилося на 857 тис. осіб, а сільське зменшилося на 700–800 тис. осіб. Загадковий соціально-демографічний обіг населення, який складно назвати “механічним рухом”. Колективізація спонукала заможних селян продавати майно і розчинитися у містах, а жертви розкуркулення, крім “виселок” в Україні, прямували до Сибіру. У зазначені хронологічні терміни народжуваність у містах знизилася на 15%, у селах – на 24%. Соціальне уярмлення – не краща умова для розмноження. Примусова колективізація, прихильником якої був Сталін, поглибила соціально-економічну проблему – аграрне перенаселення, яке накопичувалося десятиліттями. У колгоспах виявилося 6,8 млн “зайвих людей”, тобто не зайнятих у виробництві, а працевлаштованими були 8,7 млн осіб. Більшовицький політичний принцип “Хто не працює, той не їсть” став для понад половини колгоспників вироком. У 1933 р. до колгоспів, ніби до резервацій, загнали близько 20 млн осіб, а “зайвими” виявилося 56%. Незважаючи на домінування ручної праці в колгоспах, вони не могли задовольнити оплачуваною роботою селян, особливо підлітків і осіб похилого віку. Лишалося сподіватися на порятунок у місті. Новобудови п’ятирічки були зацікавлені у кваліфікованих професіях, навіть у землекопах. Сільська молодь намагалася потрапити на будівництво фабрик і заводів. Драматична доля сільського юнака постає у фільмі О. Довженка “Іван” (1932). Ментальна і соціальна трансформація ламала звичний спосіб життя урбанізованих селюків. Але не кожному поталанило зачепитися за міські окови. За першу половину 1932 р. вдалося “завербувати” разом з “відходниками” (сезонні наймані робітники) близько 300 тис. осіб. На підприємства об’єднання “Луганбуд” планували залучити 156 тис. робітників, а оформили лише 40 тис. осіб. Металургійний комбінат “Азовсталь”, який сьогодні лежить у руїнах від російських ракет і бомб, виставив восени 1932 р. від 11 до 14 тис. нарядів, а “завербував” 3201 особу. Інколи селяни одразу поверталися від заводських воріт, не отримавши харчів і “підйомних” коштів. Шахти Донбасу, куди подався на заробітки О. Стаханов (хотів купити коня і плуга), планували залучити 20 тис. шахтарів, а отримали 12 тис. майбутніх “ударників”. Вугільна галузь розраховувала у 1932 р. на 231 тис. професійних вуглекопів, але не дорахувалася 52,4 тис. осіб. Їхали з Білорусії, Росії, Татарстану, однак, крім соціолінгвістичного інтернаціоналу в жахливих бараках шахтоуправлінь, набрати бажану кількість пролетаріату не вдалося. Його лави поповнювала переважно молодь віком до 22 років, яка становила 76% контингенту, серед яких 80% сільські парубки. Фабрично-заводський котел переварював їхню ментальність, покривав русифікованим лоском. Сільські юнаки, повертаючись “на побивку” у села, починали “штокати”, називати півня – “пйовень”. Повзуча асиміляція, ніби розпечений чавун, розливалася жагучими струмочками чужої мови, культури, побуту, звичаїв і радянських обрядів. Якщо додати ще й рекрутство у Червону армію, то система військово-політичної операції з русифікації досягла тоді свого запланованого успіху. Колективізація, форсована індустріалізація, Голодомор, політичні репресії виявилися тоді засобами системної “денацифікації” українського соціуму. Його відлуння проявило себе у 2014 р. на вулицях Донецька, Луганська та інших міст. Денацифіковані мешканці міст добровільно і примусово одягнули форму окупанта, перетворилися на вугільний порох. Вони перебували в полоні подвійного громадянства – СРСР і України, жили подвійним життям, обрали Рашу, але далеко не всі. Сталінські хлібозаготівлі у 30-х рр. означали свідоме позбавлення селян хліба і продовольства, тобто дію з наміром навмисної організації голоду. Окупаційна радянська влада привласнила урожай колгоспів і селянських господарств, обклавши їх натурально-грошовою повинністю. Навіщо було в районах Донеччини перевиконувати план хлібозаготівлі на 108%, ніби основним девізом соцзмагання було вбивство селян голодом. На Луганщині також прагнули досягнути максимальних показників вилучення хліба, але спромоглися лише 95%. У 1931 р. забрали 171 тис. т зерна у господарствах 10-ти районів “класичного” Донбасу. Перевиконуючи плани хлібозаготівлі, уповноважені партії супроводжували їх аплодисментами. Середньовічний кат, опускаючи гільйотину чи сокиру на шию нещасної жертви, не дозволяв собі жодних емоцій. А більшовицькі “червоні валки” з хлібом відбувалися з піснями й переможними гаслами. Села, колгоспи, сільради, які не виконували державної хлібозаготівельної повинності, опинялися на “чорних дошках”, тобто в соціальних резерваціях. У них вивозили хліб, сіль, гас, продукти, позбавляли селян майна, стягували дотерміново кредити. 28 серпня 1931 р. 6 сільрад Краматорського району опинилися в ізоляції, стали “чорно-режимними”. Їх застосовували у селах Біловодського, Старобільського, Троїцького, Кадіївського районів, а 2 грудня 1932 р., тобто за кілька днів до оголошення “всеукраїнської чорної дошки”, розіп’яли на ідеологічній гільйотині 12 колгоспів, 6 сіл, одноосібні господарства у 25 селах. Уряд не приховував цієї форми масових катувань голодом. Газети рясніли войовничими звітами про “чорні дошки”, закликами “призупини-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин