Пошта “СП” · “Життя – найвища цінність, але в умовах Голодомору його нівелювали, зробили нестерпним. Геноцид українців триває”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Очевидці свідчать
Слово Просвіти, №07 за 2024 рік
Арсен Лаба: “Врятувала корова” Пам’ятаю себе хлопчиком 6–7 років, коли в нашому селі розпочалася колективізація. Це було в 1929 році. Батько мав невелике господарство, самостійно обробляв землю. Узимку займався теслярським ремеслом. Якось приходить батько додому й каже, що нарешті з державою розрахувався. Засипав у комору насіння для посіву, заготував для коней фураж. Думалося, що хліба вистачить до нового врожаю. Але не так сталося, як гадалося. На другий чи третій день приходить посланець із сільради і приносить повторний наряд на здачу сільськогосподарської продукції. Що залишилося робити батькові? Заморити голодом сім’ю? На це піти не міг. І “добровільно” пише заяву в колгосп. Складає сякий-такий сільськогосподарський реманент на віз, запрягає коней і відвозить на колгоспний двір: стає колгоспником-теслярем. Мій батько за царизму закінчив 4 класи церковно-приходської школи і вважався в селі грамотною людиною. Виписував газету на зразок “Сільських вістей”. Тому вечорами в нас збиралися сусіди, просили щось почитати. Якось сусід Гордій запитує батька: “Андрію, що нового в газеті пишуть?”. А я стояв на припічку біля комина і сказав: “Пишуть, що треба знищити куркуля як клясу”. Усі, хто був у хаті, розреготалися – буквально полягали зо сміху. Я так і не зрозумів тоді, чого всі розсміялися. Потім я на власні очі побачив, що це означало, коли вивозили “куркулів” із села. Наше село Супівці, що на Вінниччині (нині Копайгородський район), було досить велике – близько 400 хат. Але куркулів як таких, що користувалися найманою працею, не було. Проте в 1929 чи 1930 р. на підводах почали вивозити із села цілі сім’ї під охороною активістів, озброєних мисливськими рушницями. Скільки було сліз! Неможливо згадувати без болю. Наш сусід Семен Лаба був трудягою із трудяг, яких важко відшукати. Батько не раз говорив, що невідомо, коли він спав. От тільки його будинок відрізнявся тим, що покрівля була покрита черепицею. Тай землі мав трохи більше, бо сім’я була великою. 1931 року я пішов у перший клас. Наступний рік видався посушливим. Колективізація в селі на цей час завершилася, і поставки сільськогосподарських продуктів не здавали. У людей нічого з дворів не забирали, та й забирати не було чого. Ми, діти, не розуміли, що наближається біда… Одного осіннього дня батько приніс на плечах увесь заробіток у колгоспі (свій і материн). Скинув мішок посеред хати і тяжко проказав: – Оце, діти, треба дожити до нового врожаю. Ми майже нічого не зрозуміли, але серцем відчули наближення чогось страшного. Наприкінці літа батьки почали заготовляти продукти на зиму: сушили в печі потерті на тертці гарбузи, лушпайки з картоплі, плоди фруктових дерев. Якимось чином діставали на найближчому цукровому заводі свіжі відходи буряків і теж сушили їх… Сяк-так зиму люди пережили, але навесні 1933 року, коли до нового врожаю було так далеко, почався голод. Люди стали пухнути і вмирати. Я не можу сказати, скільки чоловік померло в селі. Пам’ятаю, що мертвих закопували в землю без трун. Нашу і бабусину сім’ї від голоду врятувала корова, бо була, як кажуть, годувальницею: давала молоко. Зрідка батько приносив додому пайок хліба: теслярська робота вважалася важкою. Тоді у хаті було велике свято… Люди їли собак, горобців, ворон. Птахів ловили сільцями. Запам’ятався страшний випадок людоїдства. Недалеко від школи осібно жив дідок, колишній лісник на прізвище Балюк. Його ми побоювалися, бо казали, що він чаклун, уміє “замовляти” кров, коли поріжеш руку. Розповідали люди, що в нього був син, котрий наприкінці 1932 року чомусь привіз до батька свою дружину, а сам кудись поїхав і більше не навідувався. Згодом мешканці села помітили, що молода жінка на подвір’ї не з’являється. Запитали діда, де його невістка. “Вже поїхала”, – почули у відповідь. Поїхала – то й поїхала. Яке кому діло? У нашому селі біля поміщицького саду був запущений парк. Через нього тягнувся досить глибокий яр, на дні якого бігла стежина. Одного разу по ній проходив чоловік, який займався мисливством. Раптом він побачив борсучу чи лисячу нору. З цікавості засунув туди руку і витягнув… жіночу ногу. Не знаю, яка трагедія розігралася в душі Балюка, але цей випадок сколихнув усе село. Всі побігли туди. Хтось дав знати міліції в район. Особисто для мене це був сильний стрес.
Після побаченого я не міг спокійно спати: часто вночі кричав від жаху. Цей випадок перед моїми очима залишився на все життя…
Марія Шовкалюк: “Всі померли, крім мене…” Є на Вінниччині село Тараски, гарне, мальовниче. Такі села Тарас Шевченко порівнював з писанками. Отам в 1921 році і народилася Марія Калениківна. Її дитинство припало на “переломний” час – період масової насильницької колективізації в Україні. Звичайно, вона не могла не відчути на собі наслідків тяжкого Голодомору 1932–1933 років. Про ці події не раз доводилося читати в художніх творах, слухати спогади очевидців. Але до цих трагічних картин не можна звикнути. Стає не по собі, коли чуєш про випадки канібальства в Україні. Вижити вдалося тільки тим сім’ям, у яких на подвір’ї була корова. – Мені тоді дванадцятий рік ішов, – почала розповідь Марія Шовкалюк. – Батькова сім’я складалася з шести чоловік, з яких – четверо дітей (я була найстаршою серед них). Усі померли з голоду. Зосталася тільки я. Якось у хату вбігає сусідка і кричить: “Ти подивись, Маріє, твоя мати вмирає!”. Я кинулась до неї і давай трясти. Дві години після цього мучилась мати. Померла вона молодою – на 40-му році життя. Її люди поховали в дерев’яній труні, насипали могилку. А пізніше людські тіла закопували в загальній ямі. Така доля спіткала мого батька. З гіркотою і болем згадую його смерть. Одного разу прокидаюсь уночі, а він лежить на підлозі. Придивляюсь пильніше, а він уже мертвий... У мене було три братики. Старшому минав сьомий рік, а меншеньким, близнюкам – по три. Їх забрав мамин брат. Але вони там скоро повмирали. Залишилась тільки я. На щастя, мене у свою родину взяла сусідка, як могла, піклувалася про мене, хоч і самій було дуже важко. Ніколи не забуду її доброти, доброти чужої людини, чого не можу сказати про деяких родичів. Мій батько був майстер на всі руки. Одного разу старший брат (по батькові) прибіг до жінки, у якої я жила, і вигукнув з порога: “Заплатіть мені за те, що у вас Марія дітей доглядала”. Сусідка прогнала з хати цього нахабу. Потім я перебувала в колгоспному дитячому будинку, аж поки в 1937 році мене не забрали батькові друзі…
Підготував Анатолій КАРП’ЮК, м. Костопіль Рівненської області
90 років відділяє нас від часів Голодомору, штучно розв’язаного в 1932–1933 рр. в Україні тоталітарною сис" темою. Дослідники досі не можуть визначити точно, скільки мільйонів людей тоді загинуло. Арсен Лаба та Марія Шовкалюк – із тих, хто пережив Голодомор"геноцид українців на Вінниччині.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
