Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Просвіта” сьогодні · “Наше століття – це не про приречене батьківство, а про боротьбу за остаточну перемогу і повернення і своїх земель, і своїх людей”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Добру справу – гуртом!

Слово Просвіти, №07 за 2024 рік

Вікторія ПРИСТУПА, голова Сахновщинської організації ВУТ “Просвіта”, Харківська обл. Коли минулого літа я погодилася очолити організацію “Просвіти” в Сахновщині, думка була така, що поступово вдасться вдихнути новий, актуальний зміст у її діяльність. А нема потреби зайвий раз пояснювати чи нагадувати, що зараз є найактуальнішим. Я й до того займалася волонтерством і не в одній організації. А маючи “свою” як юридичну особу, з небайдужими людьми, може, робитиму більше. Водночас не забуваємо й про основну, первинну мету, задля якої й відновлювалася “Просвіта”, – відродження нашої національної духовності. І тут жодної суперечності нема, ці явища взаємно доповнюють і зміцнюють одне іншим. Маємо чимало книжок – і тих, що були у нас, і нових, якими харківські колеги, радіючи з того, що ще один осередок поновлює роботу, щедро поділилися з нами. Але облаштовувати зараз куточки “Просвіти” в наших школах, де все одно нема дітей, та й вчителі не щодня навідуються, бо навчання дистанційне, – вважаємо передчасно. А книжки повинні працювати, а не припадати пилом у шафах чи шухлядах. Тому й виникла ідея, про яку розкажуть мої друзі-колеги. Володимир Вакуленко, член Національ¥ них спілок письменників і краєзнавців Ук¥ раїни: – “Просвіту” в Сахновщині довелося засновувати мені з групою однодумців навесні 2000 року. “Просвіта” має жити й діяти. За ці майже чверть століття становище вкраїні загалом і на Харківщині, зокрема, стало критичним, близьким до апокаліпсису – і з книговиданням, і з друкованою пресою, а головне – з увагою людей до книжки й газети. З кожною новою владою ставало гірше. Мені, що фактично все свідоме життя присвятив друкованому слову, іноді здається, що намарно. Але впадати у відчай і зневіру не можна. Варто усвідомити: припускати думку, що за такої інформаційної політики можна перемогти агресора, – це на- Іванна СТЕФ’ЮК, письменниця, член НСПУ, докторка філософії у галузі філології, старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини Осмислення літературної біографії крізь призму ліро-епіки – це завжди вглядання в душу. Якщо це правдива література. Поема-цикл Василя Клічака “Стефаник” – це певна реінкарнація, а точніше – інше й оновлене життя поем, виданих у відомій книжці автора “Сорочка Геракла”, доповнене зовсім свіжими творами. Неважко здогадатися про центральну постать твору (навіть виходячи з назви, яка лаконічна, вимовлена особисто, тепло, сказати би – по-земляцьки): адже тільки прізвище. І саме крізь постать Василя Стефаника читач пізнає в поемі і часові контексти (такий подібний на наше сьогочасся початок ХХ століття, коли Україну виборюють кращі, бо, за Черемшиною, на нас “…ввесь світ дивиться тепер”. Пізнає читач і калейдоскоп імен сучасників Василя Стефаника, які творять його світ, формують, десь відчеканюють, а десь – шрамують болем. Тож ця поема і просопографічна, бо відображає дифузію доль, імен і характерів на хронологічній осі. Михайло Коцюбинський, Марко Черемшина, Євгенія Калитовська, Лесь Мартович – імена чимраз нанизуються на канву оповіді і витворюють тло своєї доби. “Читайте нас живими – з наших дій”, – ніби промовляє кожен із героїв поеми-циклу. Паралелі із сучасністю виринають самі, хоча поема “Стефаник” відображає події столітньої давності. Ось, наприклад, рядки з “Монологу другого”: “О Боже, що чекає віть не самовбивча ілюзія, а марення. Але треба не нарікати, а щось робити. Зараз становище таке, що фактично еліта нації переважно на фронті. І чоловіки, й жінки. А хто не там – повинні по змозі допомагати тим, хто там. У тім числі духовним харчем. Ще з 2014 року, тобто з початком війни, була популярною громадська думка про те, що невдовзі, ймовірно, до влади в Україні прийдуть військовики. А тепер вона все більше опановує, а може, й об’єднує суспільство. Бо якщо волонтери таки здебільшого повернуться до своїх попередніх занять, то люди зі зброєю, що нині в центрі народної уваги, вже не повинні опинитися десь на її узбіччі. Бо вони того не заслуговують. А тому бажано, аби поки що гіпотетична влада була культурною й грамотною, не уявляла себе і Україну без книжки і преси. Чи є зараз на неї попит у тому середовищі? Це питання ще не досліджувалося як належить. Але той, хто знає хоча б основи економічної науки, той розуміє: давнє, та ще й перекручене твердження, що, мовляв, попит породжує пропозицію, є хибним і поверховим. Бо попит формується. Іноді дуже вміло. Особливо попит на непотріб. Або на шкідливі речі. А нам треба формувати попит на українську книжку. Коли з 2015 року місцевий священник Іоанн Лоцько періодично відвозив допомогу від своїх парафіян і земляків в одну з бойових частин на Луганщину, то щоразу там була й християнська література, яку приносили віряни. Хоча здебільшого не україномовна. Це я сам бачив, коли з деякими іншими речами приносив і “світську” літературу українською мовою. А там потрібне все, зі слів отця Іоанна, зайвих речей не буває. А нині й цю справу треба робити гуртом. Свого часу судилося познайомитися з білявою школярочкою-семикласницею на ім’я Руслана. Через роки вона стала моєю доброю і надійною колегою в різних видах діяльності. Ось і тут ми теж разом. Руслана Корінна, голова Благодійного

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин