“Просвіта” сьогодні · “Наше століття – це не про приречене батьківство, а про боротьбу за остаточну перемогу і повернення і своїх земель, і своїх людей”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Розмова з видивами покутського трисвіту
Слово Просвіти, №07 за 2024 рік
на Вкраїну?” наведені в контексті авторських розмислів над “Новиною” Василя Стефаника і трагедією приреченого батьківства. Трагедією батька, котрий у свідомості вже прожив, спрограмував смерть дитини і свою неможливість її порятувати, а тому одну відпускає (най рятується, як може). Перед очима після прочитання цього фрагменту поеми – автобуси з українцями до Польщі чи далі (“най рятується, як може”). Але твердо віриться, що в нашому часі – “доповнена реальність”, де на канву минулого століття нанизуються нові алгоритми розвитку подій. І наше століття – це не про приречене батьківство, а про боротьбу за остаточну перемогу і повернення і своїх земель, і своїх людей. Цей “Монолог другий” так і кричить міжрядковими смислами. А може, то лиш привиділося в лаконічному слові Василя Клічака? Може, ті інтонаційні паузи – лише задума, а алюзії виникають, бо тодішні і теперішні часи – переломні, ось і порівнюємо мимоволі? Може… Усі тіні душевного саду Марка Черемшини, побратима з “покутського трисвіту” (за Василем Бабієм) виписано у монологах “У Марка Черемшини” та “Серце”. Останній із творів особливо цінний для тих, хто хоче читати “незбиті теми”, адже Василь Клічак фактографічною канвою для “Серця” взяв лист-картку Марка Черемшини до Наталі Семанюк, своєї дружини. Цю картку вони, до речі, з Василем Стефаником жінці обоє підписали – вони проходили разом військово-лікарську комісію і писали розтривоженій Наталі: шлюбний чоловік сердечно, нервово і багато, а його товариш підписався нижче також однією фразою, на знак етикетної шани. Відображена тема взаємин двох класиків – Василя Стефаника та Марка Черемшини і у фрагменті “Друзі”: тут уже відома багатьом історія про промову-крик на могилі побратима, про яку пішли перешіптування “За таке гадання належить ся Стефаникові арешт”… У дещо еклектичній (на перший погляд), а насправді скульптурній поемі, де смисли пізнаються відкиданням на той момент непотрібного, увесь авторський виклад – на монологах. Оркестр монологів, де в кожного – сольна партія, аби кожен був почутим. Кожен – і письменник-побратим, і літературний критик (як, наприклад, С. Гординський чи Д. Донцов), і уважно вдивлений в саму душу читач з наступного століття (автор поеми). Завершується поема Василя Клічака довгоочікуваним зведенням Василя Стефаника на п’єдестал у місці колишнього болю. “Але Стефаник уже давно на п’єдесталі”, – зауважить багато хто. Так, лиш це було не завжди. Далеко не завжди. Був такий момент, коли ішов розбитий за українське підліток-шкільник і як вервицю перебирав, скільки в його роду самогубців… Але не зупинився, хоч їдкі сміхи вибили йому землю з-під ніг. Не зупинився і пішов далі, а потім вернувся на місце свого болю… у бронзі. Він і досі там, вдивляється, стискає п’ястук і мовчить. Не вірите? То поїдьте до Коломиї. Це мудре місто вміє все розставляти на свої місця, це місто дуже змінилося для українців з часів Стефаникового юнакування. Ось він, “Стефаник” – поема про любов. Правдиву, терпку, місцями закривавлену і побиту земляцьку любов. І ось він, терплячий скульптор у літературі, Василь Клічак, який часто говорить з покутянами інших століть. Говорить творами, і говорить словесними пам’ятниками цим постатям. …Що головне – пам’ять чи пам’ятник? Головне, щоби без протиставлень. І щоби пам’ять була здоровою, а пам’ятники – своїм Людям.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
