Очевидець і літописець · “Мова є і буде наріжним каменем, фундаментом політично, духовной ментально організованого українства”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
“Швидко звільнилися від страху…” До 354-річчя Товариства української мови ім. Тараса Шевченка
Слово Просвіти, №07 за 2024 рік
Анатолій КОВАЛЬЧУК, делегат установчої конференції ТУМ ім. Тараса Шевченка
ТУМ було утворене за одноголосним рішенням понад 700 делегатів установчої конференції, яка відбулася 11-12 лютого 1989 року в залі засідань київського Будинку кіно. Високопатріотичні люди прибули до столиці з усіх областей і районів України. Делегати форуму уособлювали і представляли найбільш політично свідомих і моральних своїх земляків. Конференція була зібранням найбільш патріотичних, відважних і діяльних синів і дочок нашого народу. Товариство стало першим у новітній історії України масовим, самоврядним, демократичним формуванням, непідконтрольним повновладній у ті часи компартії. Ні ідеологічно, ні організаційно. На форумі з публіцистичними промовами, аргументованими раціонально-науково й емоційно, виступили відомі в Україні інтелектуали: науковці, літератори, мовознавці, юристи, громадські діячі. Упродовж двох днів конференція розглянула низку актуальних питань – суспільно-політичних і духовно-культурних. Делегати затвердили Статут ТУМ, обрали керівні органи Товариства, ухвалили низку заяв. А також звернення до ВР УРСР з вимогою невідкладно надати нашій мові статус єдиної державної мови в Україні, юридично закріпивши його в Конституції республіки. Головою Товариства було обрано поета і громадського діяча Дмитра Павличка. Факт успішного проведення установчої конференції ТУМ (як першого в умовах комуністичної диктатури легального і результативного форуму українських патріотів) ми оцінили одним-єдиним словом, коротким, але сповненим колосального змісту: “Звершилось!”. Дата 12 лютого 1989 року стала відправною точкою, символічним початком нестримного національного відродження – мовно-духовного, політичного й державного, ознаменувала стрімкий рух суспільства до волі й незалежності України. Ця історична подія була підсумком кількарічної просвітницької діяльності численних груп, гуртків і товариств антикомуністичного, антиімперського, державницького спрямування. Суспільство, що в перші роки горбачовської перебудови перебувало у стані невизначеності, драглистого ідеологічного хитання – хаотичного, іноді безцільного, нарешті отримало потужний спонукальний імпульс рухатися в єдино-правильному напрямку. До величної державницької мети! Апатію і безнадію було подолано. Перед українськими патріотами проліг незвіданий шлях до здійснення найзаповітніших мрій, хоча ніхто тоді не здогадувався, наскільки крутим, тернистим і тривалим він для нас буде. Адже коли ми казали (і нині кажемо): “Мова!”, то розуміли: “Нація!”. Коли казали: “Нація!” – розуміли: “Самостійна Українська Держава!”. Так було тоді, є нині і буде завжди! Держава і суспільство починаються з народу і його землі – території проживання, господарювання і важкої, тривалої багатогранної боротьби за самозбереження. А народ – зі спільних духовних цінностей: єдиної мови і культури. Передусім мова об’єднує всі його етнографічні групи і соціальні стани в одну нерозривно-міцну духовну, економічну й політичну спільноту. Отже, Мова, Нація, Держава – золота тріада, що окреслює основоположні складові (культурно-духовні, філософсько-світоглядні, морально-етичні, звичаєво-правові, політологічні, економічні, військово-безпекові) національної свідомості і визначає історичне буття соціуму. Мова є і буде наріжним каменем, фундаментом політично, духовно й ментально організованого українства, запорукою його щасливої вічності на рідній, Богом даній землі – від Сяну до Дону, від Прип’яті до Чорного моря. Ухвалені конференцією рішення мали революційний характер. Наочно засвідчили фундаментальні істини: українство, переживши під час окупаційної московської ночі – чорної і жахливої, “всі лиха, всі зла”, не зламалося, не згинуло. Всупереч лукавству, підлості й терору жорстоких кремлівських ворогів, воно вистояло і почало швидко відроджуватися. Безперервні сімдесятирічні комуністичні експерименти, хоч і заподіяли українству величезну шкоду, проте не знищили, не притлумили почуттів національної ідентичності нашого народу, не зруйнували духовних підвалин його людської, патріотичної і християнської сутності. Не звели і не принизили його суспільну свідомість до огидного рівня безликого, аморального, примітивного “гомо совєтікусу”. Наш форум також підтвердив: українці швидко звільняються від страху перед тоталітарною владою та її репресивними органами. Установча конференція Товариства завдяки своїм історичним рішенням справила потужний вплив на подальший розвиток усієї сукупності процесів національного відродження. Вона засвідчила нестримно-бурхливе, діяльне воскресіння українства у всіх його вимірах: мовно-духовному, ідейно-патріотичному, моральному й політичному! Політологи небезпідставно стверджували: створення і діяльність ТУМ – видатна подія культурно-політичного життя всеукраїнського значення, небуденне явище планетарного масштабу. Особисті враження від конференції незабутні. Адже більшість із нас вперше в житті побували у дружньому колі майже тисячі однодумців, ідейних соратників. Побачили й почули тих, кого вважали духовною та інтелектуальною елітою нації. Потужним і радикальним, як на той час, був виступ відомого письменника Олеся Гончара. Учасник бойових дій у Другій світовій, Герой Соцпраці й лавреат Ленпремії, він не боявся ні щербицьких, ні кравчуків, ні задрипаних каґебістів, тому називав огидні явища тодішньої дійсності їхніми справжніми іменами. Зокрема, говорив, називаючи цифри і факти, про злочинне зросійщення українських дітей і молоді в навчально-виховних закладах УРСР, про перекручування нашої історії і паплюження національних героїв. Закликав зупинити руйнівні процеси в суспільно-економічній та екологічній сферах і в культурно-духовному житті. Хоча як член компартії, для посилення своїх критичних аргументів іноді цитував Леніна. Багато наступних промовців з числа письменників (напередодні компартійний ідеолог Л. Кравчук проінструктував їх на предмет того, про що і як можна і треба говорити, а про що – мовчати) посміливішали під впливом блискучого виступу О. Гончара. І нашвидкуруч вносили зміни до текстів своїх промов з метою надання їм більш критичного змісту. На нашій конференції виступив Л. Кравчук. Головним посиланням його промови було таке: ви хотіли мати Товариство української мови – компартія дозволила його створити. Отож працюйте. Але ще однієї масової організації з назвою Народний Рух України за перебудову не створюйте, вона нікому не потрібна. Компартія, за словами її ідеолога, керуючись найпередовішим у світі ленінським вченням, ініціювала перебудову й успішно її закінчить без усяких народних рухів. Ваше завдання як членів ТУМ – допомагати компартії. Такі заяви і безглузді поради суперечили нашим намірам, тому викликали масове обурення делегатів конференції. Хоча всі ми усвідомили: Л. Кравчук говорить не від себе, а доносить до нас позицію першого секретаря КПУ В. Щербицького, отже, московського центру. Про ставлення найкращих представників національної інтелігенції до рідної мови засвідчив такий факт. На моє запрошення на конференцію приїхали двоє вчителів-патріотів із с. Нове Село (тоді Ізяславський, нині Шепетівський р-н Хмельницької області) Іполит Брикулець та Арсен Главацький. Оскільки вони не були делегатами, виникла проблема щодо їхньої присутності в залі засідань. Перед входом до київського Будинку кіно, де мала розпочатися конференція, зібралося декілька сотень людей, також неделегатів, які прагнули долучитися до великої національної справи. Але через відсутність вільних місць охорона не впускала їх до зали. У момент, коли ми вирішували, як діяти в цій ситуації, мої друзі показали великий учнівський зошит із більш ніж трьома сотнями підписів жителів Нового Села з вимогою до Верховної Ради надати українській мові статус державної. Справжність підписів новосельців своїм підписом і печаткою засвідчив голова сільради. Був єдиний спосіб допомогти подвижникам рідної мови – показати зошит Дмитрові Павличку, голові оргкомітету з проведення форуму. Відомий поет, один з ініціаторів створення Товариства гідно оцінив унікальний вчинок учителів з Ізяславщини. На моє прохання він вийшов до них, щиро подякував за ініціативу, за непросту працю, по-дружньому обійняв і провів до залу засідань. А згодом у виступі розповів делегатам про патріотичний вчинок І. Брикульця та А. Главацького, закликавши всіх брати з них приклад. Після завершення роботи конференції частина делегатів, переважно кияни і ті, хто не поспішав на вокзал до потягів, зібралися біля пам’ятника Т. Шевченку, що навпроти Червоного корпусу КДУ. Ми співали “Заповіт”, “Думи мої..”, “Червону калину”, охочі декламували Тарасові поезії. Нині знана артистка, а тоді харківська студентка М. Бурмака під супровід гітари проникливо виконала декілька патріотичних пісень. Біля нас “крутилося” чимало тих, кого тоді називали “сірі особи в цивільному”, тобто кадебістських нишпорок. Щоб показати, що ми їх не боїмося, навіть ігноруємо і зневажаємо, всі дружно заспівали тоді заборонену владою “націоналістичну, петлюрівсько-бандерівську” пісню “Ще не
35 років тому патріотична громадськість заснувала Товариство української мови ім. Тараса Шевченка. Неймовірного успіху на шляху духовно"культурного відродження Батьківщини вдалося досягти завдяки колосальній визвольній енергії свідомих україн" ців. В ідеологічній боротьбі, що тривала проти консервативних промосковсько"комуніс" тичних сил, ми продемонстрували найкращі якості національного характеру. Передусім організованість, наполегливість, гострий розум, неабиякі вольові й моральні зусилля. І віру в перемогу Української справи. У те, що саме нам, за висловом Івана Франка, “призначено скалу сесю (московсько"окупаційну владу) розбить”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
