Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта 6 · «Наділена, як і Кассандра, профітичним даром, · важко переживала, що краяни не почули · її пророчого голосу». · с. 6сторінка оригіналу ↗

П р о в і д е н ц і й н и й г о л о с Л е с і У к р а ї н к и

Слово Просвіти, №07 за 2026 рік

Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії Леся Українка (25 лютого 1871 – 1 серпня 1913) належала до типу hapax legomenon. Ідеться про виняткову універсальну постать (явище), наявну в одному «екземплярі». Її п’єси на екзистенційній межі відразу, як в нікого, задіяні на катарсис. У них постають невгнуті персонажі-пасіонарії, прототипом яких була Леся Українка, ідентифікована Д. Донцовим «поеткою українського Рісорджіменто». Вона галереєю вольових героїв, переважно жінок, що відповідало історичному українському менталітету, формувала «суспільство свідомих особистостей», що в Україні так і не відбулося, пробуджувала приспану національну гідність, не визнавала щонайменшої фальші в таких відповідальних справах, радила заборонити патріотичні вірші, котрі дискредитують високу лірику і принципи націотворення. Особливо її непокоїла травма національної руїни. Не випадково вона звернулася до давньогрецької фабули про ахейсько-троянську війну і падіння Трої, що правила за основу філософської драматичної поеми «Кассандра» (1903—1908). Твір виконує роль перестороги. На ньому позначилася Драгомановська версія трагічного українського міфу (Україна — Троя, Україна — Греція), котра була не першою. Ще новолатинські поети Сабастьян Кленович («Роксоланія») і Ян Домбровський («Дніпровські камени») вбачали в Києві долю троянського міста із схожими катастрофами. Переосмислюючи античний міф про дочку царя Пріама, трагічну пророчицю, відому за поемами «Іліада» Гомера й «Енеїда» Верґілія, трагедіями Есхіла, Софокла, Еврипіда, баладою Ф. Шиллера, поемою Я. Полонського, Леся Українка полемізувала з попередниками. Вона доводила, що пророчий дух для її героїні — «кара, її ніхто не каменує, але вона гірше мучиться, ніж мученики віри і науки». Ніхто не вірить віщуванням дівчини, завбаченням падіння Трої, тому що боїться приголомшливої правди, заявленої в експозиційній дії твору, спроєктованої на динаміку сюжетних ліній, що завершуються трагічною розв’язкою. Пророчий хист Кассандри, хист поєднувати слово і діло, стає її прокляттям, завдає їй нестерпних страждань. Не говорити про ймовірне падіння Трої вона не може, як і відвернути його, водночас не годна протистояти волі всемогутньої Мойри. Визнаючи себе її знаряддям, пророчиця обстоює право на власне розуміння і тлумачення, відмінні від наказу богів: «Їх сила в карі, а моя в змаганні». Механізм маніпулювання людською свідомістю висвітлено в полеміці Кассандри з інтелектуальним шахраєм Геленом, який, хизуючись фригійським розумом, паразитує на сподіваннях і вірі троянців. Він майстерно імітує свої «віщування» в утилітарному сенсі («корисно, або що почесно»), задовольняючи їхню цікавість, присипляючи їхню пильність, підштовхуючи їх до трагедії. Тільки-но вона сталася, Кассандра втрачає дар яснобачення, перебуває під впливом непрозорої «багряної хмари», яка затьмарює розум: «Кассандра все неправду говорила. Нема руїни! Є Життя!.. життя». Втративши пророчу сутність, вона, полонена Агамемнона, в останньому монолозі називає себе рабинею. У листі до Ольги Кобилянської драматург означила сутність трагедії Кассандри: «Вона тямить лихо і пророкує його, і ніхто не вірить, бо хоч вона каже правду, але не так, як треба людям; вона знає, що так їй ніхто не повірить, але інакше казати не вміє; вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не даються під ярмо…». Горе віщунки полягає в тому, що вона, постійно натрапляючи на стіну непорозуміння з троянцями, не може довести зняти полуду з їхніх очей, відвести від неминучої небезпеки, але, «знаючи ту правду, не робить нічого для боротьби, а коли намагається робити, то діла її гинуть марне, бо — діла без віри мертві суть, а віри в неї нема і не може бути…». Жоден критик не спромігся на такий конгеніальний аналіз характеру Кассандри, як сама драматург, даючи сувору, справедливу оцінку головній героїні власного твору з ознаками авторського міфу. Письменниця вийшла у простір об’єктивного історизму, доводячи в дусі В. Дільтея, що особистість не лише перебуває в історії, а й за суттю своєю історична у власному екзистенційному виборі, навіть якщо інші не розуміють цього. Леся Українка, наділена, як і Кассандра, профітичним даром, важко переживала, що краяни не почули її пророчого голосу. Читачі, формовані на буквальному розумінні Аристотелівського мімезису, сприйняли «Кассандру» «за драму з троянського життя». Не знаходячи адекватного ключа прочитання, вважали п’єсу «лезендрамою», як й інші «драми ідей» Лесі Українки. Вона у листі до матері не приховувала гіркої іронії: «Ах, сміхота була мені читати відзиви на мою «Кассандру!“». Заглиблюючись у минувшину, мислячи історичними категоріями, Леся Українка вбачала в національному житті загальнолюдське, а національним питанням надавала онтологічного, універсального значення. Мало хто із сучасників збагнув сутність «екзотичних задумів» письменниці, як, наприклад, М. Євшан, який запевняв, що «се, коли хочете, ціла програма духового і культурного відродження, огонь, який має розпалити глухорожденний люд і зробити його видющим!». Аналогійним застереженням пройнята драма «Бояриня», котра з’явилася як спростування закидів недалекоглядної критики, мовляв, Леся Українка надає перевагу минулим, античним чи орієнтальним фабулам, на противагу сучасності. Зачеплена за живе, поетка нарікала у листі до М. Драгоманова від 3 березня 1892 року, що «люди», мовляв, звинувачують її в недостатній ідейності й тенденційності, пояснювала, що «коли я буду тенденцію притягувати за волосся, то всім буде чути, як її волосся тріщить, нещасній»; однак ніколи не ухилялася від тенденційності, запевняла, коли «вона, як схоче, сама до мене прийде, тоді вже я її не прожену». Відповіддю на нетактовні претензії, надто на посилення російських репресій колонізованої України, на спалахи небезпечних москвофільських настроїв, на розпач та безнадію частини української інтелігенції була написана в єгипетському місті Гелуан (Хельван) драматична поема «Бояриня» (1910). Леся Українка використала козацькі літописи, зокрема Самійла Величка, та інші документи другої половини XVII ст., очевидно, переосмислила творчий досвід І. Карпенка-Карого («Ґандзя», 1902). Роком пізніше від «Боярині» з’явилися драми з аналогійними, актуальними для українства проблемами «Про що тирса шелестіла…» С. Черкасенка, «Сонце Руїни» В. Пачовського, «Гетьман Дорошенко» Людмили Старицької-Черняхівської. Вони поглиблювали традицію Т. Шевченка («Великий льох»), П. Куліша («Чорна рада»), М. Костомарова («Чернігівка»). Для українських драматургів лексема «руїна» була своєрідним кодом національної катастрофи, зумовленої внутрішнім розбратом, котрий сприяв поневоленню ослабленої України експансивними чужинцями. «Бояриня» Лесі Українки, якій «добре була відома психологія людей, що жили після розгрому, «на руїнах»» (М. Драй-Хмара), побудована на контрастах двох світів — світлого, розкутого українського і понурого, деспотичного московського. У першій дії до родини «значного козака з старшини» Олекси Перебійного завітав запрошений ним син загиблого побратима, московський боярин з посольства, м’який за вдачею Степан, який невдовзі закохається і побереться з його дочкою Оксаною. Експозиція твору переростає в зав’язку, зокрема в пристрасній полеміці між молодим гостем і батьком дівчини та братом Іваном, який обстоює свободу ні від кого незалежної України, нікому не вибачає зради, викриває підступну політику Москви: Степан: На раді Переяславській мій батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вірне. Іван: Мав кому держати! Лихий їх спокусив давати слово! Перебійний: Тоді ще, сину, надвоє гадалось, ніхто не знав, як справа обернеться… а потім… присягу не кожен зрадить… Іван (іронічно): Та певне! Краще зрадити Вкраїну. Степан (спалахнув, але стримався): Не зраджував України мій батько! Він їй служив з-під царської руки не гірш, ніж вороги його служили з-під польської корони. Іван: Та, звичайне, однаково, чиї лизати п’яти, чи лядські, чи московські!.. Степан, як і його покійний батько, силкується ревно служити «з-під царської руки», бути вірнопідданим «холопом Стьопкою». Він виправдовується тим, що його рука «від крові чиста», наївно сподівається, що, ставши боярином, зуміє чогось добитися для України. Не приховує і своїх матеріальних інтересів, турбуючись про садибу, яку «сплюндровано було нам до цеглини ще за Виговщини» і яку він намагається зберегти й примножити на московській службі, хоч насправді «сидів-сидів у запічку московськім, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїні». Тому Степан не годен помітити гострої проблеми несумісності, істотно відмінних традиційних культур та менталітетів. Це глибоко усвідомлює Іван Перебійний, переконаний, що дотримання присяги на вірність Москві, нібито даної козацькою старшиною під час фатальної Переяславської ради, було зрадою України, яка остаточно «лягла Москві під ноги». Він обурений рабською психологією своїх краян, які, забувши людську гідність і козацьку честь, догоджають цареві «черкаськими» піснями, коли «просвітку нікому не дають московські посіпаки», що «цупко затягли супоню на наших боках». Тому він бачить справжню сутність Степана, замасковану під риторику боярського холопства, небезпечну для України: «Якби таких було між нами менше, що вдома чесний статок протесавши, понадились на соболі московські...». За спостереженням М. Драй-Хмари, Леся Українка «відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм рвалася до боротьби, за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради «панства великого, лакомства нещасного» зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо». Відкритість української душі, відвертість українців у висловленнях уже в першій дії драми різко контрастують зі сценами московського побуту, де стежать за кожним мовленим словом, де «шпиги московські цілим роєм ходять», де «скрізь палі, канчуки», де навіть жіноцтво, уярмлене патріархальним суспільством, формованим за догматикою деспотичного «Домостроя» протопопа Сильвестра, зневажливо ставиться до «черкашенок» і «хохлушей». Цілком очевидне протиставлення волі й рабства, ставши реалією сумної постпереяславської дійсності, вимагало від персонажів (та їхніх прототипів) нагального екзистенційного вибору. У розмові з Ганною, звиклої до московських звичаїв, Оксана жахається прірви, яка обвально розкрилася перед нею в московському позасвітті, переживає втрату своєї сутності як трагедію («В Москві», «Терем»), передчуває, що їй загрожує нівеляція, втрата свого природного єства, успадкованого від волелюбних батьків. Леся Українка свідомо обрала собі головну тему — «втрата людиною власної ідентичності — цілком закономірно укладалася у координати новороматичного двосвіття» (Тетяна Свербілова, Наталя Малютіна, Людмила Скорина). Коли дівчина (жінка) в Україні, на теренах якої ще відчувався відгомін Литовського статуту, вихована у вільній, доброзичливій атмосфері, мала свободу, обирала собі судженого, була активною учасницею громадського життя, братчицею в дівочому товаристві, то на Московщині навіть розмову з нареченим вважали неприпустимою. Їй заборонялося самій «по Москві ходити», вона мусила при появі чоловіків «тікати, як від татар», виходячи з дому, «зап’ясти обличчя, немов туркеня». Міркуючи над наріканнями Оксани і слухаючи про українську дівочу волю, Ганна зазначає: «Ба, в тебе вдома! Там же не Москва! Такого тут ізроду не чували, — Співати по гаях!..» Порозуміння між жінками, що належать до відмінних культур, несумісних моральних та звичаєвих традицій, неможливе. Шокована антилюдською суттю московського соціуму, Оксана не хоче бути іншою, не хоче втратити себе, бридиться чужинського вбрання, обурюється: «Степане, та куди ж се ми попались? Та се ж якась неволя бусурманська!». Та чоловік, не годен дати їй сподівану відповідь, мимохідь накладає на неї ярмо, з яким зрісся, «мов шабля з піхвою... навіки... обоє ржаві...». Неволя у подружжя — різна. Коли Степан, виправдовуючись службою для України, добровільно зрікається етноментальної сутності задля власного добробуту, то Оксана, ставши жертвою великої, сліпої любові до чоловіка «Ти думаєш, як я тепер поїду від тебе геть, то не лишиться тута моя душа?», витравлює із себе вольові імперативи, притлумивши вітальну енергію: «Занадто я жаліла... В тім і горе... Якби я мала силу не жаліти, то вирвалась би геть з сії кормиги — і ти б ослобонився від іржі... А так, вже чисто: ні собі, ні людям!».

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин