«Слово пронизує тоді, коли воно чисте, · енергоємке, надзвичайне, неповторне, · ритмічно-пластичне, відповідне миті». Письменник і час · с. 10сторінка оригіналу ↗
Молодому літератору
Слово Просвіти, №07 за 2026 рік
Євген ПАШКОВСЬКИЙ
Навчись читати чужими очима. Що б ти тут почерпнув із написаного як неповторність слова?
Чи створює воно картину, чи передає дух сьогодення?
Якщо написане не читається як неспростовна істина, воно нікому не запам’ятається.
Не сприйметься так, як частина його.
Так, ніби він сам знав, сам відчував, сам пережив це давно, але хтось інший написав за нього. Хтось інший передав його крик в ночі, його біль, його нікому не чутний, вириваючий серце, стогін. Так, ніби це сповідь часу, відвертість мільйонних мас, голос їх океану. Так ніби це – волання до Бога в передостанню мить.
Написане має читатись так, ніби воно написане вічно. Впевнено і сильно.
Як ті чужі рядки, які ти знаєш напам'ять.
Їх писали такі само, як ти. Сміливо можна викидати, якщо там цього нема.
Треба творити яскравий витвір, бути художником, творити картину, красу й неповторність миті, а не бути занудним дятлом дидактики. Чи марнописцем родових переказів.
Бути віддавачем життя, а не пожирачем його.
Для повчань існує жанр духовної літератури.
Поезія і дидактика непоєднанні речі. Прекрасне і повчальне має мати міру. Слово пронизує тоді, коли воно чисте, енергоємке, надзвичайне, неповторне, підігнане, ритмічно-пластичне, відповідне миті, слово.
Слово, речення має бути таким, щоб в ньому не було жодного шерехуватого звуку.
Воно – одне із сотень йому подібних,
але приблизних, мало відповідних, слів.
Воно, як одна, сама красива й сама улюблена, сама незабутня, яка зустрічається раз в житті. Воно – неповториме більш ніколи.
Як красива людина – комбінація генів і краса Любові в ній, так красива, сильна річ – комбінація кращих думок, почуттів і слів.
Слова – це мистецтво, а не жуйка дидактизмів.
Якщо не пронизує, не бере за горло,
не морозить наскрізь, це не слово.
Такого словожуйства пишуться парсеки, із нього не залишиться нічого.
Це незріле слово, як незрілий плід. Треба багатогранно знати мову, філігранно володіти нею, збирати і виношувати образи, деталі, писати в голові. Треба мати немалий духовний і земний досвід.
Треба мати космос того, чого нема нів кого.
Треба мати знання, яких ще має ніхто. Не видумки земного ума, не сліпі припущення наукового розуму – прямі істини Бога.
Треба мати в собі культуру світового письма.
Знати і любити найкращі місця світової літератури.
Жити Словом, його звучанням і смислами.
Весь кращий досвід людства, його найкраще відображення має жити в тобі.
Вузька тематика, одне національне нікому за межами його не цікаве.
Щоб вбити світовий рівень, треба звести його до національного.
Писати треба так, як ніхто до тебе не писав, інакше який сенс?
Писати треба те, що ніхто до тебе не писав, інакше воно не переживе кращі зразки.
Писати треба зліпок часу, а не свої почуття, які можуть бути нікому не цікаві.
Писати треба картину світу, а не себе на тлі нього.
Література – вербалізація Святого
Духу – не потребує величі автора.
Чим менше автора, тим більше творіння Бога.
Читай світову класику, кращі зразки літератури, знай їх кращі місця.
Це налаштує на камертон кращих образів, кращої пластики.
Тобі бракує елементарної начитаності і відчуття міри внаслідок цього.
Що треба і чого не варто писати. Щоб ти не писав, не говорив, його треба розглядати через призму краси і мистецтва слова.
Випадкові, легковажні слова, нечітке висловлення, повтори – відсікати.
Рядок має горіти в мозкові, як одна блискавична фраза.
Він має відшліфуватися там безліч раз для ідеального звучання.
Я пишу одну фразу місяцями, обігруючи її так і так.
Слово має звучати злитно, нерозривно, як тече магма, як звучить океан.
Вагоме слово має звучати торжественно-священно, як говорив би Бог.
Так звучить пророк Агей, Священні книги.
Там немає ігага доби кретинів. Кожен час має свій виразний голос. І де пророчий голос всох, ігага стає похоронним.
Жоден геній не створює цілковито геніального за раз.
Кращі майстри переписували, доробляли повість, роман, поему десятки раз.
Якщо написано за раз, це – фуфлогонія.
Щільність письма, щільність розмови від бажання побільше убгати досвіду.
Цим створюється той ж ефект, що і у водневій бомбі.
Сильне стиснення породжує сильну,
надмогутню Енергію.
Це внутрішня Енергія розриває все. Тиск на індивіда, групу, стиснення слів утворює той ж ефект.
Це – універсалія Всесвіту, а не фізика атомного ядра.
Якщо Слово уявити як водень, зрозуміла реакція.
Чим сильніше мовчання, замовчування, тиск на Слово, тим сильніший буде вибух.
Ось відповідь на складні долі творців. Чим довше мовчання, тим дивовижніша мова, помічено давно.1
Чим сильніша Енергія в творцеві, тим сильніше Слово як імпульс.
Чим сильніша Енергія, тим сильніший нейроімпульс.
Тим сильніший буде вплив на маси,
зчитування Богом і Його реакція.
Бог не слухає зовні причитань. Колись було поняття красного письменства, красивого письма.
Тепер, коли все звели до комерції,
прекрасне в слові вмерло.
Там є все, сюжет, історії, образна система, інтелектуалізм, будь-що, душі нема.
Краси нема. Милозвучності нема. Заряду нема.
Воно як мистецька річ не залишається для вічності.
Воно не викликає відгуку, не створює ефекту відвертості.
Воно нічого не дає духові людини. Тепер пора вводити поняття: некрасиве письменство, дубове письмо.
Питання в тому, що воно ні на кого не діє. Ніяк не потрясає.
Не прикрашає і так малопривабливу реальність.
Убогість і так зубожілого світу. Не має ні художньої, ні публіцистичної, ні наукової цінності.
Є вивертанням кишень з допомогою видавництв.
Творенням кретинів, які погублять світ кретинів.
А чисте, богодане слово пребуде вічно.
Трава засихає, цвіт зав’ядає. А Слово Бога нашого пребуде Вічно.2 Плоть гине, земні думки і мрії –
смертні.
Вічне, завдяки Енергії, існує вічно. Бог в якості Енергії живодіє в ньому. Із нього починалося і почнеться все. Ось одне із значень, що впочатку було Слово.
І Слово було у Бога, І Слово було Бог.3 Було, є і буде головним для людей. Слово, чисте богодане Слово, переживає прах офіціозу, райдужні бульки ідеологій, мильні бульбашки владик, переживає їх всіх, як одну космічної порожнечі бульку.
У Бога воно знайдене легким,4 слово сатани, слово-сатана, слово-брехня.
Живе письмо, записане на високій
Енергії, вічне: у ньому відповідна висота звучання.
Мертве, написане на слабкій, енергії,
заживо мертве: в ньому слабке і нице звучання.
Голос Бога і голос сатани звучать як гірка правда і принадна солодка брехня.
Правда кричить, правда волає, Бог говорить малоприємні речі.
Слово сатани облещує, завжди втішає, все буде добре, вірте нам.
В перше не хочеться вірити, друге –
ніжно лягає на серце.
І всі, хто повірили в нього, злизані сатаною.
Якщо можеш писати прекрасно, такі пиши.
Відповідно до суті Слова, призначення його.
Завдання літератури і культури в цілому – окультурювати простір.
А не загиджувати його. Творити новим нове, а не гнати пошлятину.
Треба мати відчуття мови, а не набір слів.
Володіти мовою, як композитор музикою, як вітер простором.
Відкидати те, що дере слух. У кожного іншомовного слова є якісний відповідник.
Його треба створити, а не впроваджувати і повторювати дебілізми.
Місцяни – особливо улюблене телевізорові – звучить як сцяні.
Той, хто його впровадив, неук і глухар.
Це – слова-покручі, осквернення мови.
Командирка – звучить як дирка. Кого це прикрашає? Це –
бридкослів’я, а не новотвір.
Командиркиня – командарм дирок,
по тій ж логіці.
Це – обрутальнення жінки і знущання над мовою.
Новинарня – звучить як свинарня. Міністерка – як міні тертка. Посолка – можливе тільки для соління огірків, капусти, риби.
Назвати жінку посолкою – верх несмаку, некраси, невідчуття мови і приниження держави до рівня діжки з засолом. Посолка представляє діжку.
А не є послом, посланницею держави, представницею її.
Невже це незрозуміло творцям дубослів?
Ви думаєте про нігті, задумайтесь над словами.
Вживання такого є приниженням людини.
Скаліченням мови і її вбивством. Воно викликає відразу, а не любов до неї.
Воно суперечить її внутрішнім правилам.
Люди, котрі так відчувають мову, як свиня музику, тепер добивають її під виглядом покращення. Втім, так покращили уже все.
В догоду фемінізму можна перекрутити всі чоловічі слова, але від того вони не стануть жіночими. Вони стануть дебілізмами. Це – спотворення мовного ДНК, оскільки мова: живий організм. Це – одебілення мови і перетворення її у відворотність.
Мова – це не правила граматики, це – не знаки пунктуації, це – не набір слів. Мова – живий організм, вона сама створює себе. Я створив українських слів більше, як будь-хто до мене. При чому не загальної лексики, а слів, які передають тонкі відтінки. Введіть в комп’ютер один-два мої романи і романи інших. Там буде на 80% більше лексики, як в інших.5 Це перевіряли, я вже забув точну цифру. Генетична структура людини має знаково-мовну основу, як і сама мова. Є багато зацікавлених у спотворені ДНК, спокрученні всіх ціннот, у перетворенні чоловіків – у жінок, жінок – у чоловіків, мови – в немову, життя – у виродство. Але ніколи воно не переможе Бога. Це – потуги меншемікроб проти Безмежно Більшого Всесвіту. Воно є не чим іншим як викликом Богові і провокацією кінця цієї цивілізації.
Надмір іншомов’я, сухої, словникової мови створює ефект мертвомов’я, мертвоти. Там все правильно, але це інструкція, а не батарея. Читати неможливо. Нічого не дає. Те ж саме з вживанням до місця й не до місця потужної потужності. Це – рідковживане слово, яке не тулиться кругом. Той, хто потужнить ці слова, ці тексти, цю пародію на мову, ніколи не говорив нею в дитинстві. Вона йому чужа, як і все тут. Людина живе одною мовою, дитинства. Вона ніколи не опанує іншу, особливо на письмі, як її. Це закон жанру. Я вже не кажу про писанину матюгами: їх усі знають, але це не прикрашає нікого. Навіщо ж їх вживати на письмі? пиши відразу на лобі. Бог і так тебе знає, а так знатимуть люди. Мова вбивається сатанослів’ям, зокрема матюччям. Яка різниця, звідки воно походить? Воно не те, що треба мати в собі. Людина є тим, що вписано в ній. Людина є книгою, яку несе у вічність, і спокутує за неї з життя в життя. Матюччям вбивається дух такого читача і мовця. Хоч їм, привченим до цього змалку, і здається, що це ду-ж-е круто.
До речі, це слово тулиться тільки до узвозів і варених яєць. Якщо хтось крутий, він одне із двох. Але в добу торжествуючого кретинізму, несмаку, невігластва цього ніхто не помічає.
Навіть про самі страшні і трагічні речі можна й треба писати потрясаюче-прекрасно, тоді це діє. Не діє пошлість, збитість, поверховість, мертвомовність, невідповідність, журналізм, баналізм. Все те, що зараз скрізь. Все, в чому нема краси, мертве.
Пише велика Любов, велике почуття. Треба мати його. Досвід показує, що над кількома сторінками треба битися тижні, місяці. Поки воно не відпускає тебе. Що письмо це – невідступний труд сотень годин, років, десятиліть, розтягнутих на віки, коли час врешті зникає. І звучить, і існує лиш те, що ти ще не встиг передати. Писати – це не відосіки записувати на потіху таким само кретинам. Коли читаєш, що хтось щось написав за 15 хв, наперед відомо, там нічого немає: ніщо, крім самозамилованої єрунди, не створюється за стільки часу. Якщо людина не працює над текстом десятки, сотні, тисячі годин, там нема нічого. Коли все розраховано на успіх, славу, гроші, відпадає потреба в майстерності, але тоді зникає і мистецтво.
Тому його майже ніде нема. Бо нема роботи над мистецькою річчю. Звідси зрозуміло, що річ дорівнює Енергії і праці, затраченій на неї. Якщо маєш Енергію і посидючість, все складеться. Без великої самодисципліни ніякий талант не проявить себе.
Тяжіння до земного, до життя «як всі» закопає його.
Талант – це вище «всіх» і часто проти
«всіх», але на те він і світоч часу.
Талант і життя «як всі», земне життя,
діаметрально протилежні.
Це – лобний і потиличний канали роботи мозку.
От чому одне вбиває інше.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
