«Тімоті Снайдер часто вражає читача · парадоксальними судженнями, · зокрема щодо основних мотивів Гітлера». На перехрестях історії 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗
Червоно-коричневе пекло, влаштовуване людожерами
Слово Просвіти, №07 за 2026 рік
Болісний екскурс у криваве минуле східноєвропейських земель
Тарас ГОЛОВКО ального стану справ в Україні на початку 30-х. Із його репортажів випливало, що ніякого голоду тут не було, а також не існувало, мовляв, жертв серед сільського населення. Американський журналіст безсовісно називав явний голод деякою нестачею продовольства та що його дефіцит виник не через політику Кремля, а в результаті недбалості, шкідництва і безгосподарності місцевих керівників. У репортажі, датованому 14 травня 1933 року, Волтер Дюранті використав характерний вираз: «Не можна приготувати омлет, не розбивши кілька яєць». Ця недбало кинута метафорична фраза зі шпальти авторитетного видання опосередковано виправдовувала мільйони загиблих українців (починаючи від дітей і закінчуючи літніми людьми) від тривалого недоїдання, а також супутніх хвороб. За серію брехливих публікацій цей борзописець у розпал Голодомору в Україні ще й отримав високу Пулітцерівську премію, чим, по суті, було знівельовано проголошені принципи західної преси, базовані на правді і точності у викладі фактів, справедливості і неупередженості, а ще на відданому служінню демократії.
Восени минулого року лавреатом престижної премії імені Василя Стуса став відомий американський історик та письменник Тімоті Снайдер. Під час вручення премії президент Українського ПЕНу – громадської організації, створеної з метою захисту свободи слова й сприяння розвитку літератури Володимир Єрмоленко особливо наголосив, що Тімоті Снайдер є тією людиною, якій належить один з найсильніших у світі голосів на підтримку України в умовах російської збройної агресії проти України.
А за місяць до цього у львівському видавництві «Човен» побачило світ багатосторінкове науково-популярне видання «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним» Тімоті Снайдера в перекладі Юлії Семенюк. Ця фундаментальна праця знаного на Заході дослідника історії Центральної, Східної Європи, колишнього Радянського Союзу та Голокосту доповнює перелік головних книг науковця, які раніше вже виходили українською мовою, зокрема, «Шлях до несвободи. Росія. Європа. Америка», «Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття. Графічна адаптація», «Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника», «Чорна земля. Голокост як історія і застереження», «Червоний князь», «Про свободу», окремі з яких були названі бестселерами на батьківщині письменника.
Однак не всі журналісти були такими продажними, як згадуваний власкор газети «The New York Times» у Москві. У книжці фігурує ще один іноземний публіцист, британець Гарет Джонс, який тричі відвідував Радянський
Союз, зокрема й Україну, на власні очі побачивши жахіття, влаштовані сталінським режимом у час проведення колективізації. Він один з небагатьох західних газетярів, як зазначає Тімоті Снайдер, котрий намагався донести правду про трагедію не лише читачам впливових англійських періодичних видань, таких як «Daily Express», «Financial News», а й достукатися до урядів європейських країн, США і Канади, щоб через них поширити правду по всьому світу про вчинений злочину небачених масштабах в одній із національних республік, колонізованих більшовицькою Росією. На жаль, ці спроби виявилися марними.
Книга «Криваві землі. Європа між
Гітлером і Сталіним» складається з одинадцяти розділів, в яких автор досліджує політичний, культурний та ідеологічний контексти, пов’язані з певним регіоном Центральної та Східної Європи, де СРСР, очолюваний Йосипом Сталіним, і Третій рейх, керований Адольфом Гітлером, між 1933 і 1945 роками фізично винищили приблизно 14 мільйонів мирних жителів. «Кривавими землями» американський історик називає довоєнні території, що належали Польщі, Білорусі, Україні, країнам Балтії (Естонія, Латвія та Литва), частково Румунії та Росії.
У 1933 році президентом США від демократичної партії було обрано Франкліна Делано Рузвельта, який багатьма американцями і досі сприймається видатним політичним діячем. Цим главою Білого дому, який аж чотири рази обирався на найвищу посаду у державі, було зроблено чимало доброго, позитивного. Однак за ним тягнеться шлейф із суто негативними відтінками.
Закономірно, що українського читача в перше чергу зацікавить у книзі аналіз драматичних періодів в історії України ХХ століття, яка чи не найбільше постраждала від тиранії двох тоталітарних режимів – більшовицького і нацистського, втративши у передвоєнні і воєнні роки величезну кількість цивільного населення та зазнавши відчутних матеріальних і культурних збитків.
Прийшовши до влади у розпал Великої депресії, він почав вживати дієвих заходів для її подолання: програма реформ, відома під назвою «Новий курс», передбачала, зокрема, регулювання
Тімоті Снайдер добре орієнтується в усіх хитросплетіннях сталінської політики в 20-30-х роках минулого століття, спрямованої на проведення колективізації в українському селі із застосуванням жорстоких репресій проти місцевого населення. У його аналізі спливають імена Молотова і Кагановича, котрі, як ніхто інший з тодішньої правлячої кремлівської верхівки, причетні до штучного голоду в Україні у 1932-1933 роках, що супроводжувався масовою загибеллю людей. При цьому важливо знати й про інше: куди потрапило українське зерно після того, як сталінські прихвостні силою відібрали його в українських селян?
сільськогосподарського виробництва та посилення соціального захист населення. Щоб виконати програму, адміністрація Рузвельта у внутрішній політиці на чільне місце поставила допомогу фермерам і створення «соціальної мережі безпеки» для населення. І ось тут, виявляється, знадобилося українське зерно, сотні тисяч тонн якого СРСР на початку 30-х відправило до США. Цинізм цієї торгівельної операції видно неозброєним оком, бо коли сумнівне походження експортованого товару не береться до уваги однією зі сторін, то це свідчить про відсутність будь-яких моральних принципів, зокрема, в американського істеблішменту часів правління Рузвельта, у міждержавних стосунках. Українське збіжжя припало до смаку американським фермерам, навіть більше, посприяло подоланню економічної кризи, бо Сполучені Штати Америки після більш ніж десятирічного ігнорування офіційно-таки визнали СРСР 16 листопада 1933
З історії відомо, що конфісковане збіжжя продавалося за валюту Сполученим Штатам Америки, в яких закуповували технологічні лінії, використані згодом у радянській промисловості під гаслом «Дайош індустріалізацію!». Тімоті Снайдер у цьому зв’язку розглядає негативну роль кореспондента газети «The New York Times» Волтера Дюранті, котрий своїми публікаціями фактично ввів в оману широкі кола американської громадськості щодо ре-року, тобто в той рік, коли мільйони українців лягли в землю в результаті сталінського етнічного геноциду.
Це був саме той випадок, коли одні виживали за рахунок інших. У праці Тімоті Снайдера політика, здійснювана на межі 30-40-х років минулого століття не лише правлячими колами США, а й політиками окремих європейських країн, відзначалась особливою аморальністю, свавіллям, а, головне, нехтуванням принципами міжнародного права заради власних егоїстичних інтересів. Хіба не нагадує це нинішні діяння низки правителів на сході та заході щодо демократичної України, яка стікає кров’ю від новоявлених людожерів з Московії?
Показовим прикладом «realpolitic» –
політики, яка ґрунтується на практичних, матеріальних і стратегічних міркуваннях, а не на ідеалах, моралі чи етичних принципах, може слугувати вчинок доволі помітного європейського політика у міжвоєнний період – прем’єрміністра Франції Едуарда Ерріо. Він, як і Франклін Рузвельт, прагнув зближення з Радянським Союзам, відвідавши його на запрошення Сталіна у 1933 році. Той державний візит передбачав, зокрема, огляд будівництва Дніпро- ГЕСу, Харківського тракторного заводу, а ще знайомство зі столицею України. Снайдер з іронією описує намагання сталіністів приховати від французького високопосадовця реальну правду про катастрофу, що сталася на той часу республіці, нагадуючи відомий з історії царської Росії спосіб окозамилювання – «потьомкінскіє дєрєвні». Тільки тепер цю комедію влаштовано уже не в Причорномор’ї і Тавриді під час подорожі Катерини ІІ наприкінці XVIII століття, а напередодні приїзду Ерріо до Києва: замість безпритульних і напівживих від регулярного недоїдання селян, які, намагаючись рятуватися в місті, покотом лежали на вулицях, з’явилися переодягнуті у святкове вбрання хвацькі енкаведисти, а полиці і вітрини магазинів раптом зарясніли різними продуктами та ще й спостерігався повсюдно жвавий рух автомобілів, завчасно завезених із Москви і Ленінграда. Судячи із заяв, виголошених французом по закінченні візиту, увесь цей камуфляж, влаштований на його честь, таки подіяв. Ерріо «повірив» у побачене, бо кореспондентам газет категорично заявив, що в радянській Україні голоду не існує, назвавши республіку «квітучим садом». Впливовий французький політик, як робить висновок Тімоті Снайдер, свідомо приховував злочини Голодомору від світової громадськості, бо елементарно прагнув налагодити взаємовигідні стосунки з радянською державою в особі Йосипа Сталіна.
Тема голоду має продовження і в розділі «Національний терор», де Тімоті Снайдер детально проаналізував, як Адольф Гітлер у пропагандистських цілях використав прорахунки Сталіна у проведенні реформ у сільському господарстві, що призвели до катастрофічних наслідків. Нацисти дуже добре знали, що насправді сталося в Україні, бо коли виклали перед своїм електоратом реальну статистику втрат серед населення у результаті штучно організованого голоду сталіністами, а також страхітливі свідчення очевидців, ті з німців, хто ще вагався за кого голосувати на виборах до Рейхстагу, замість комуністів і соціал-демократів, обрали Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини.
Після Голодомору інше лихо спіткало українців – політичні репресії 1937- 1938 років. Тімоті Снайдер називає кількість розстріляних енкаведистами так званих українських куркулів – 70 868, що, на думку дослідника, ні в яке порівняння не йшло з репресіями у нацистській Німеччині після приходу Гітлера до влади. Сталінський режим був набагато кровожерливішим від нацистського, бо, в якості аргументу, автор книги посилається на наказ № 00447 Народного комісаріату внутрішніх справ – репресивного органу, відповідального за проведення різних каральних операцій у тогочасній радянській імперії, згідно з яким упродовж двох років було фізично ліквідовано майже 400 тисяч людей, в той час як у нацистській Німеччині до смертної кари за цей же період засудили лише 267 осіб.
Розглядаючи політику геноциду, здійснювану вищим партійним керівництвом ЦК ВКП(б) і її філіалом – КП(б) У стосовно всього населення республіки, американський історик стверджує, що у передвоєнні роки найбільше після українців від репресивної сталінської машини постраждали поляки – найчисельніша на той час національна меншина на території України, яка помітно зросла після включення у 1939 році Східної Галичини і Західної Волині до складу Радянського Союзу та возз’єднанні з Українською РСР. Сталін чудово пам’ятав виняткову роль Польщі на чолі з Юзефом Пілсудським у радянсько-українській війні 1917– 1921 років, прикру поразку Червоної Армії у битві за Варшаву 1920 року, а ще особисту неприязнь до засновника і голови Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем Фелікса Дзержинського – нащадка польської шляхти, за всіма ознаками отруєного за його вказівкою у 1926 році.
Більшовицький вождь саме тому охоче погодився, згідно з твердженнями Тімоті Снайдера, на пропозицію очільників НКВС сфабрикувати справу як на центральному, так і на регіональному рівнях, проти польської національної спільноти, в надрах якої, нібито, зрів заколот проти радянської влади. У книзі називаються імені таких душогубів, людожерів сталінського призову як Всеволод Балицький, Ізраїль Леплевський, Олександр Успенський, Борис Берман, причетних до масових репресій проти радянських громадян польського походження в рамках розкриття «підривної діяльності» вигаданої у відомстві наркома внутрішніх справ Микола Єжова так званої Польської військової організації. В книзі Тімоті Снайдер цитує слова Йосипа Сталіна, коли у характерній для нього хамській манері відреагував на звіт генерального комісара держбезпеки, що вже в ході проведення оперативних заходів з виявлення антирадянського польського підпілля заарештовано 23 тисячі 216 осіб: «Дуже добре! Копайте далі і звільніть нас від цього польського сміття. Знищіть його в інтересах Радянського Союзу».
Як стверджує автор, наймасштабніша антипольська операція, крім РРФСР і БРСР, була проведена в радянській Україні, де проживало перед Другою світовою війною майже 70 відсотків із 600 тисяч поляків СРСР. З 55 928 заарештованих осіб наприкінці 30-х, які мали польське коріння, 47 327 були розстріляні у застінках українського філіалу НКВС. Так починалась кривава вакханалія навколо польської національної меншини в УРСР, знаменуючи ще більші злочини сталінщини, зокрема таких, як масове вбивство польських офіцерів у Катинському лісі навесні 1940 року.
Тімоті Снайдер часто вражає читача своїми парадоксальними судженнями, зокрема щодо основних мотивів Гітлера, якими той керувався, готуючись до вторгнення на територію Радянського Союзу. І це зовсім не принципові ідеологічні розбіжності між марксизмомленінізмом і націонал-соціалізмом,
с. 15 · сторінка оригіналу ↗
Початок на стор. 12–13.
йшла до Лондона, як зазначає у книзі автор, польський еміграційний уряд був не просто шокований тим, що сталося у Варшаві, він відчув аморальну пасивність з боку як англійських, такі американських високопосадовців до трагічного перебігу подій в єврейському гетто. Тімоті Снайдер згадує на сторінках книги вчинок представника Бунду в польському уряді на еміграції Шмуеля Зінгельбойма, котрий свідомо вчинив над собою акт суїциду, щоб привернути увагу світової громадськості до нацистського масового вбивства євреїв в окупованих країнах, пізніше названого Голокостом.
Під кінець своєї багатосторінкової праці Тімоті Снайдер звертається на адресу нинішнього правителя кремля володимира путіна, котрий все більше стає схожим на Йосипа Сталіна через намагання мілітарною силою відновити радянську імперію в кордонах 1991 року. Дуже часто, за спостереженнями американського дослідника, сучасний людожер з Московії дозволяє собі відверто фальсифікувати історію минулого століття у публічних виступах, виправдовує злочини сталінізму, які за своїм змістом і масштабами нічим не відрізняються від подібних злочинів, вчинених нацистами у роки Другої світової війни.
У нинішній путінській росії спостерігається не лише замовчування, а свідоме заперечення тотального геноциду, влаштованого сталіністами на підконтрольних їм територіях. У першу чергу це стосується України, де з особливим цинізмом і ненавистю десятиліттями планомірно стиралася національна ідентичність місцевого населення, жорстоко придушувався будьякий спротив московській колонізації, цілеспрямовано нав’язувалась утопічна ідеологія.
Мабуть тому книга «Криваві землі.
Європа між Гітлером і Сталіним» Тімоті Снайдера сприймається в усіх її аспектах справжнім вироком тоталітарним системам, насамперед радянській і нацистській, а ще є пересторогою для тих, хто намагається їх відтворити у столітті нинішньому ціною людського смертей і колосальних матеріальних втрат.
* «Салашисти» – прихильники угорського нацистського руху, що існував у 1930-х та 1940-х роках. Назва походить від прізвища їхнього лідера – Ференца Салаші.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
