«Любов не завжди має голос. Іноді вона просто є – · у світлі, що торкається стіни, у паузі між словами». Пошта «СП» 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗
Творчі береги Дмитра Коваля
Слово Просвіти, №07 за 2026 рік
У столичній бібліотеці імені Василя Симоненка відкрилася виставка художника і педагога Дмитра Коваля «Береги закоханих».
Едуард ОВЧАРЕНКО
– Любов не завжди має голос. Іноді вона просто є – у світлі, що торкається стіни, у паузі між словами, у відстані, яка не роз’єднує, а вчить чекати, – зазначила директорка бібліотеки
Алла Синявська під час відкриття виставки. – Цього вечора любов була у картинах. Тиха і стримана. Така, що тримає, коли світ стає хитким, і нагадує: навіть між берегами існує тяжіння.
Дивлячись на ці полотна, виникало відчуття, ніби слухаєш чиєсь зізнання. Тихе. Обережне. Справжнє. Без потреби щось доводити, лише бути присутнім у цьому почутті…
Це було відкриття виставки «Береги закоханих» – серії живописних робіт Дмитра Коваля, які народилися з бажання висловити те, що не вміщується в слова. Тут пейзаж – не місце, а стан душі: спогади, очікування, почуття, що переповнюють людину.
Береги, які зображено на полотнах, –
не географія. Це межа між минулим і майбутнім, між затишком дому і дорогами життя. І водночас це про притягання: берег існує лише поряд з іншим берегом, як любов проявляється лише у близькості іншого.
Дмитро Коваль – відомий український художник, живописець і педагог, член Національної спілки художників України. Його творчість сформована на перетині академічної школи та глибоко особистого, емоційного бачення світу. Роботи митця широко представлені на персональних і групових, всеукраїнських та міжнародних виставках, у галерейних і музейних зібраннях.
У напівтемряві вечора картини немов шепотіли серцю те, чого не можна сказати словами. Коли через війну та потребу економити світло зникло, вечір набув особливої тиші, а картини заграли власним внутрішнім сяйвом. М’які відблиски гірлянд танцювали по полотнах, перетворюючи простір на інтимний світ, де тиша наповнена ніжністю й очікуванням. Кожен мазок живопису хотілося відчувати повільно, затримуючи погляд, ніби ловити моменти, коли серце стикається з серцем, а вечір стає свідком тихої, трепетної любові.
У цьому вечорі, між світлом і тишею,
кожен міг відчути свою власну історію любові, що живе у тихих відблисках і паузах часу.
Щиро дякуємо Дмитру Ковалю за емоційну творчість та береги, між якими хочеться зупинитися й залишитися.
Також ми мали можливість поспілкуватися з самим митцем.
–Чим вам запам’ятався 2025 рік? – Якщо підсумувати і згадати найяскравіші сторінки минулого року, то одразу на думку спадає моя творча діяльність. Моя майстерня, без якої важко прожити навіть один день.
Попри велику завантаженість і по педагогічній роботі, і по інших сферах своєї діяльності, я майже щодня багато і плідно працював у рідній майстерні над серією нових робіт. Також продовжував працювати над творами з минулих часів. Це ті картини, які пишуться вже не один рік. Отож, майстерня посідає для мене найперше і найголовніше місце. Тому що творчість для художника – це осередок, де він може повністю зануритися в самого себе.
Також не можу оминути своєї діяльності як педагога, викладача у Фаховому коледжі мистецтв та дизайну КНУТД та очолювану мною кафедру, якою опікуюсь вже четвертий рік поспіль. А ще виставкова діяльність. Разом зі студентами проводили благодійні аукціони для підтримки матеріально-технічної бази нашого коледжу. Волонтерська діяльність – створення галереї та виставки «Героїчний часопис», де представлені портрети наших військових. Робота зі створення на базі нашого навчального закладу унікального студентського простору. Заснування студії «Майстерня життя» для виховання фахових митців.
Нарешті запрацював унікальний сайт,
який є своєрідним щоденником моєї творчості, подвижницької діяльності у сфері освіти, виставкової діяльності і багато іншого. Я неодноразово брав участь у складі журі різноманітних виставкових проєктів, конкурсах митців у сфері образотворчого мистецтва.
Не можу не згадати і про відкриття персональної виставки в бібліотеці імені Василя Симоненка «Береги закоханих». За цей проєкт я вже відзначений премією імені Архипа Куїнджі.
–Можна трохи детальніше про саму виставку?
– У мене народилася думка зробити виставковий проєкт пейзажного живопису, інтимного пейзажу. Інтимний пейзаж – один з цікавих напрямків ліричного, утаємниченого характеру. У цьому напрямку працювало багато видатних художників, які робили певне ноу-хау, переворот у сфері пейзажного жанру.
Минулого року я відсвяткував невеликий ювілей – 35-річчя. Вирішив відзначити цю дату низкою виставок. Почав з бібліотеки Василя Симоненка. Також є пропозиції ще з двох київських локацій, а також зі Львова, Миколаєва і рідної Буковини. Там планується продовження мого виставкового проєкту «Береги закоханих», до якого входить серія інтимного пейзажу.
У бібліотеці імені Василя Симоненка представлена лише частина цієї серії. Дякую цій бібліотеці, безпосередньо директорці Аллі Синявській, яка запропонувала проведення виставки.
У рамках цієї виставки буде презентація мого нового альбому-каталогу, в якому представляю свій пейзажний живопис. Інформація в альбомі подається двома мовами – українською та французькою.
Щиро вдячний своїй колишній вихованці, а нині студентці Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України Дар’ї Пустовіт, яка зробила дизайн цього альбому. А також видавництву «Софія-А» і, безпосередньо, меценату, благодійнику Максиму Мельнику.
–Чому інформація в каталозі подається саме французькою мовою?
– Вже давно планувалася моя персональна виставка у Франції. Є сподівання, що найближчим часом вона врешті відбудеться, маю конкретні пропозиції.
А якщо говорити саме про серію «Береги закоханих», то деякі роботи з цієї серії вже сьогодні представлені у місті Барбізон, що неподалік Парижа. Це місто можна вважати колискою імпресіонізму. Якщо ж брати особливості виконання моїх живописних робіт, то їх стилістика загалом тяжіє до імпресіонізму.
Для мене велика честь і далі презентувати своє мистецтво у країнах Європи у період XIV – першої половини ХХ ст., з біографістики українських громадсько-культурних організацій, простежено зародження та розвиток товариств «Просвіта», «Союз українок», «Луг», «Руська бесіда», «Січ», «Сокіл», «Пласт», братств тверезості тощо, представлено життєписи відомих осіб Борщівщини: о. Омеляна Глібовицького, його сина, українського січового стрільця Сильвестра, о. Дмитра Курдидика, адвоката Михайла Дорундяка, організатора «Пласту» Миколи Никифорчина та ін., досліджено зв’язки з Борщівщиною таких видатних українців, як Михайло Грушевський, Іван Франко, Андрей Шептицький та ін. У додатку репрезентовано статті істориків Борщівського краю та спогади про життя на Борщівщині, зібрані, впорядковані та подані до друку вченим у різних виданнях.
Доповідачка охарактеризувала кожен розділ, акцентуючи увагу на цікавих фактах, які нині видаються гостроактуальними. Зокрема, на прикладі опублікованих у виданні спогадів Івана Романюка, навела цитату, як викорінювався «рускій мір» із жителів Борщівщини самою російською окупаційною владою в період першої світової війні. Також науковиця підкреслила, що видання ІІ тому здійснювалося у рамках публічного проєкту «Соборна Україна
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
