Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«Визначальним стандартом у діяльності · медіа має бути правда: служба для правди, · любов до правди, відданість правді». Слово многоцінне · с. 4сторінка оригіналу ↗

Життєдайність журналістського слова-тексту

Слово Просвіти, №07 за 2026 рік

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Десятикласник Микола Тимошик із села Данина, читаючи листа від завідувача літературною студією при чернігівській молодіжній газеті Петра Пулінця, який навчав творчої майстерності, і гадки тоді не мав, що колись напише і видасть підручник «Основи журналістики», присвятивши його внукам Яні, Анні і Романові. Тоді Микола з великим хвилюванням сприймав поради досвідченого журналіста, усім серцем тішився, що Петро Пулінець рекомендував до друку оповідання «Засів». Доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри Київського національного університету культури і мистецтв Микола Степанович Тимошик опублікував листа Петра Пулінця у підручнику та узагальнив його професійні поради, які й нині є важливими для молодих людей, хто хоче здобути фах журналіста: «наявність щоденного бажання писати; невтомна працездатність і сила волі; системне читання кращих зразків красного письменства; ведення щоденників, записничків; фіксація з мови односельців перлин народної мудрості; вироблення індивідуального стилю писання; намагання бачити в співбесіднику його характер, психологію» (с. 252). Безперечно, нинішні суспільно-політичні й техніко-технологічні умови для розвитку журналістики зовсім інші. До того ж ці умови загострені інформаційно-психологічною війною, яка призвела до повномасштабної екзистенційної агресії Російської Федерації проти України. Цифровізація стрімко змінила особливості виготовлення різнотемного, різножанрового журналістського продукту і донесення його контенту і контексту до читачів, слухачів, глядачів. Новітні технології відкривають найширші інформаційні горизонти для розвитку освіти, науки, культури, економіки, поглиблення інтелектуального спілкування між окремими особами, громадами, національними спільнотами. Людські спільноти з давніх-давен творяться різними способами, методами, а в новітній час мережами комунікацій, через які передається необхідна політико-ідеологічна, соціально-економічна, мовно-культурна та інша інформація. Але карколомні зміни у сфері пульсування інформації по вертикалі й горизонталі завдяки диджиталізації (цифровізації) не можуть здійснюватися, існувати без одухотвореного слова-тексту. Професор М. Тимошик слушно наголосив, що «головним у журналістській справі є не теорії, не технології і техніки, а власне Його Величність Текст» (с. 115). До того ж текст не будь-який, а такий, що містить інформацію, наповнену, наснажену доброчинною, доброчесною енергією. У цьому полягає українськоцентрична інтенція автора комплексного підручника «Основи журналістики». Адже у сучасних умовах російської геополітичної війни і витонченої маніпулятивної пропаганди надзвичайно важливо компетентно, на засадах історичної правди розвінчувати московські, одвічно ворожі, імперські зазіхання, які спрямовані проти автентичності, самобутності, ментальності, національної ідентичності й природного права українців захищати, розвивати, утверджувати свою самостійну, соборну, національну, демократичну Українську Державу. У різних контекстах підручникового матеріалу Микола Тимошик справедливо наголошує, що від професіоналізму, національно-громадянської, морально-духовної позиції, компетентності кожного журналіста залежить сутність інформації у вузькому і широкому розумінні, яку несе читачеві, слухачеві, глядачеві писемне й усне слово, відео-і фотозображення. Яку енергію журналіст спрямовує в серце і розум Людини – правдивості й доброчесності, чи маніпулятивності й зловорожості. Журналістська інформація нині є синонімом життєдайності, за висловом Г. М. Маклюена, вона визначає зміст комунікаційних відносин епохи. Життєдайність журналістського слова-тексту, аудіовідеозображення у концепції підручника «Основи журналістики» лавреата українських премій ім. І. Огієнка, І. Франка, Б. Грінченка, С. Русової, П. Величковського, Я. Гальчевського, Ю. Федьковича, В. Чорновола, міжнародної премії родини Воскобійників (США) Миколи Тимошика – це націєтворення і державотворення, активне сприяння формуванню індивідуальної і громадської думки, національної свідомості й гідності, морально-духовних цінностей, відродження національної пам’яті, яку засобами російщення, полонізації, мадяризація, румунізації і навіть чехізації свідомо вихолощували чужинці і свої запроданці-українці. Свій багатолітній національно-освітній і професійно-практичний досвід публіцист Микола Тимошик втілив в оригінальну, скажемо, новітню структуру підручника, відмінну від структури підручників радянського типу та й багатьох сучасних навчальних посібників і підручників. Двадцять ґрунтовно розроблених тем ввійшли у сім логічно поєднаних розділів. Кожна тема починається дружньою, мотиваційною розмовою автора із студентом: «Засвоївши цю тему, ви набудете таких знань і перших навичок». Ознайомившись з коротко схарактеризованими ключовими складовими змісту, студент далі з’ясовує суть питань до теми, опановує текст параграфів, підпараграфів. Закінчується тема «Висновками», «Запитаннями для самоконтролю», «Завданнями на практичне заняття», переліком літератури до теми. Впадають в око виокремлені на сірому фоні крилаті фрази, оригінальні вислови, фрагменти із творів відомих людей про творчість, подані під рубрикою «До нотатника юного журналіста». Наприклад: «Писати тільки правду. Не зраджувати її ні за яких обставин. Пам’ятати про час, про народ, про свої літа. Піднести її високо і нести біля самого серця... Не боятися ніяких пристрастей, ніяких узагальнень. Боятися тільки брехні і утрировки» (Олександр Довженко). Інноваційна особливість підручника «Основи журналістики» полягає в тому, що Микола Тимошик в доцільних пропорціях поєднав два крила теорії і практики фаху: кращі набутки західної журналістики і традиції національної журналістики – материкової України і діаспори. Особлива цінність підручника також в тому, що він базується і на матеріалах Миколи Тимошика. Його життєвий шлях поєднує журналістську, науково-педагогічну і письменницьку діяльність. З-під пера Миколи Тимошика до реципієнтів йшли інформаційні, аналітичні і художньо-публіцистичні матеріали. Багато з них опубліковано у центральних друкованих та мережевих виданнях, а також за кордоном. Низку з таких публікацій рекомендовано студентам для засвоєння у темах із жанрології. У цьому контексті заслуговує особливої професійно-педагогічної уваги такий приклад. У Києві 1917 р. за рекомендацією глави уряду УНР Симона Петлюри видали брошуру Івана Огієнка «Українська культура». У 1920-х роках за зловісною вказівкою із Москви весь наклад було знищено. Тільки через сто років за океаном Микола Тимошик віднайшов примірник цієї надзвичайно актуальної брошури, що в інформаційному просторі України викликало бурхливу сенсацію. Про цей факт у підручнику опубліковано різножанрові матеріали: замітка під заголовком «Сенсаційна знахідка в Америці», репортаж – «Український раритет зблизька», коментар – «Чому про цю книгу ми не знали 100 літ і в чому її сенсаційність?». інтерв’ю – «Бесіда з цікавим співрозмовником», стаття – «Примірник із скрині старої еміграції», публіцистичний есей – «Допоміг дух самого митрополита». Отже, тема одна, факт один і той самий, але за викладом змісту тексти різняться. Сподіваємося, що кожний, хто прочитає книжку «Основи журналістики», здобуваючи фах журналіста, буде дотримуватися її українськоцентричних націєтворчих принципів, функцій і стандартів, погодиться з рецензентами, що цей підручник персоналізований. Його автор – лавреат Шевченківської (народної) премії за двотомник «Село» Микола Тимошик з глибоким відчуттям громадянсько-професійної, педагогічно-наукової відповідальності проаналізував, роз’яснив, підтвердив історичними і сучасними документами, оціночними судженнями видатних особистостей Західної Європи, Америки та класиків української літератури складний, драматичний шлях розвитку української журналістики. У нинішніх умовах паралельно із традиційною журналістикою в Україні розвивається і функціонує українська нова журналістика і гонзо-журналістика, які зародилися у США (60-70 роки ХХ століття). У них дещо відмінні від традиційної журналістики стилістично виражальні й структурні засоби, але головним, спільним підґрунтям – україноцентричні, націєтворчі принципи й функції. Для сучасних журналістів надійним джерелом підвищення професійної майстерності є підручник Миколи Тимошика. Підручник «Основи журналістики» – це перший ґрунтовний, надійний, компетентний, своєрідний гуманітарно-просвітницький фільтр, очищувач, оздоровлювач від тоталітарного намулу в інформаційному просторі України. Вручаючи Миколі Тимошику премію імені В’ячеслава Чорновола за публіцистичну книжку «Тоталітарна журналістика» (2024), перший заступник голови державного комітету телебачення і радіомовлення України Богдан Червак сказав, що Микола Тимошик у своїй книзі дуже правдиво, на основі фактів і документів описав атмосферу в українській журналістиці комуністичної тоталітарної доби. Це була гнітюча атмосфера, яка не давала можливости творити, заперечувала свободу слова й думки. Боротьба зі свободою думки була тісно пов’язана із нав’язуванням українцям всього російського. Це була денаціоналізація українців, цілеспрямована робота на те, щоби убити українську і нав’язати на українській землі чужу московську ідентичність. Система тоталітарної журналістики в Радянському Союзі за своїм маніпулятивним, аморальним, антиукраїнським спрямуванням відповідала концепції однієї із теорій преси – радянсько-комуністичній. Розглянувши у підручнику чотири теорії світового журналізму [Авторитарну (the authoritarian theory), Свободівську (the libertarian theory), соціальної відповідальності (the social responsibility) і радянсько-комуністичну (the soviet communist theory) ] та їхню корекцію західноєвропейськими дослідниками, Микола Тимошик зазначив, що «в осучасненому варіянті, обґрунтовані всередині ХХ століття чотири теорії журналістики виглядають так: теорія журналістики вільних суспільств і теорія журналістики закритих суспільств» (с. 101). З формального боку, на думку Миколи Тимошика, на медійну систему незалежної України можна накласти теорію журналістики вільних суспільств (за Блюмом), або ж теорію соціальної відповідальности (за Зібертом-Петерсоном-Штраммом). Однак «новочасна українська журналістика продовжує нести на собі зловісну печать епохи, з якої нещодавно вийшла, – тоталітарної. Втім, у цій тенденції проглядається наполегливе бажання скоріше певної частини журналістського корпусу, ніж засновників медіа, стати на шлях вільної преси Заходу у відповідности з усталеними в цивілізованому світі стандартами і принципами» (с. 103–104). Водночас, як слушно наголосив автор підручника, доводиться долати ще одну тривожну тенденцію: «безрозбірливе прагнення замінювати в теорії і практиці журналістики питомо українські поняття і терміни. У новочасній Україні робилися кількаразові спроби замінити поняття журналістика на комунікативістику, а дипломованого журналіста перетворити на медійного працівника, комунікатора» (с. 34). Досвідчений журналіст, публіцист, критик, письменник, професор Микола Тимошик у підручнику «Основи журналістики» компетентно, кваліфіковано, дохідливо роз’яснює і захищає визначальні складники журналістської професіограми, які відповідають принципам, функціям і стандартам ефективної діяльності медіа в сучасних умовах тривалої антиукраїнської екзистенційної війни. А саме: «Професіоналізму, творчого начала, осібности, відповідальности, патріотичности, моральних аспектів, дотримання вимог світових і національних стандартів фаху» (с. 35). Журналіст покликаний із лавини фактів, подій, явищ, якими насичена наша дійсність, безпомилково вибирати лише ті, що дійсно нові, соціально вагомі, цікаві і відповідають інтересам української національної безпеки. З огляду на жорсткі політико-ідеологічні виклики журналістські матеріали в узагальненому контексті мають тепер відповідати на вісім запитань: «що?» (сталося, відбулося), «де?» (місце події), «коли?» (щойно, вчора, колись), «хто?» (здійснив щось важливе), «чому?» (яка причина події, ситуації, явища), «як?» (трапилося, здійснилося, відбулося), «яке джерело?» (хто повідомив, розповів, з якою метою), «який наслідок?» (до чого може призвести факт, подія, явище).

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин