Абетка відомих імен · с. 12сторінка оригіналу ↗
«УСЕ ЛИХО — ВІД БЕЗКУЛЬТУР’Я»
Слово Просвіти, №08 за 2005 рік
— Звідки у Вас зацікавле% ність фольклором? Ви — режи% сер фолькових фестивалів і кон% цертів, колекціонуєте народні сорочки, наївний живопис… — Якщо брати будь-який вид мистецтва — поезію, прозу, образотворче мистецтво, пластику, особливо музичне мистецтво, яке сьогодні дуже актуальне, — то все ж таки основою для них є автентика. Після перемоги Помаранчевої революції ми повинні думати не про те, хто куди нас запросить, а про десант, навіть агресивну культурну експансію в Європу, в світ, тому що нам справді є що показати. Над цим ми працювали ще в 1989 році, починаючи з першого фестивалю “Червона Рута”. Концепцію перших п’яти “Червоних Рут” ми будували на тому, що запрошували кращих фольклористів і композиторів, які на основі автентики створювали сучасну і водночас самобутню музику, бо кожна нація має свої, ментально вироблені ритми. Власне, це поєднання й дало, можливо, перший розвій української музичної культури вкінці ХХ — на початку ХХІ століття. На жаль, фестиваль “Червона Рута”, як мені здається, був свідомо витіснений з ринку, щоб цих експериментів далі не продовжувати. Коли я робив дні України у Франції, крім кіно, академічної музики, навіть рок-музики (я туди возив гурт “Мертвий півень”), було представлене тріо “Золоті ключі”. І французи намагалися це тріо кожної вільної хвилини водити в дитячі садочки та школи, щоб своїм дітям прищепити любов до фольку. Бо у Франції тривалий час паралельно розвивалася світська й народна культури. Світська культура була надзвичайно сильною, а на весь фольк говорилося “фе”. Але світська культура не дає основи для розвитку всього мистецтва. Свій фольк вони загубили, і нині відновлюють його по крупинках. Вважаю, що в ХХІ столітті фольклор стане елітним мистецтвом. Наша автентика — то велике багатство, якщо ми тільки його збережемо. У нас в Інституті фольклористики ім. М. Рильського зберігається величезний фонд записів українського фольклору. Він знаходиться на аудіоплівках, які сипляться, на них зафіксовані народні скарби, які колись збирали Леся Українка, Олена Пчілка, відомі кобзарі. Я вже не кажу про реґіональні зібрання. Бо, наприклад, я знаю, які зібрання є в Харкові… Коли я чув ці зразки фольклору… Це дивовижні речі! Таке багатство треба перенести на електронні носії, щоб воно навічно залишилося для нащадків. Моє мистецьке кредо: “Погляд у майбутнє — через глибоке осмислення часу минулого і сьогоднішнього”. Ось чому фольклор мені допомагає в будь-якій роботі. — Багато людей були приєм% но здивовані проведенням це% ремонії інавгурації… — З латині слово “інавгурація” означає посвята жерця у вищий сан, де він відрікається від власного життя і присвячує своє життя громаді. Президент — це не просто красива посада. Це — самопожертва. Тому не хотілося робити шоу, яке не притаманне сутності українця. Бо в цьому дійстві людина проходить певний обряд очищення, внутрішньої концентрації, переосмислення цінностей, психологічний перехід. За філософом Гельвецієм, лідер, з одного боку, має бути з масою, тобто з народом, з іншого боку, — він повинен відірватися від ше традиційності. Вовкун як режисер любить відкривати невідомих. Протягом виборчої кампанії з Віктором Андрійовичем я проїхав усю Україну, працював у його штабі, був там координатором мистецьких програм, потім став і режисером інавгурації. Після неї хотілося б, щоб Вовкун не сприймався тільки як її режисер, тому що це — перехідна віха, яка виникла органічно. У той же час я щасливий, що мені творча доля подарувала, незважаючи на складність виборів, постановку опери Дж. Верді “Бал-маскарад”, яка відбулася по-новому, була сприйнята глядачами і критиками. Тож я не хотів би часто бути, так би мовити, “придворним”, “обслуговуючим” режисером, бо будь-який справжній митець завжди в опозиції до політики. Велика біда, що гасло “мистецтво належить народу” залишається актуальним. Гадаю, воно небезпечне. Починаючи від політика й закінчуючи пересічним громадянином, — усі вважають, що розуміються на культурі. А це професія, велика наука. Не так просто розібратися в цих процесах, які були і які будуть. — А Вам раніше часто дово%
дилося бути в опозиції? — Починаючи з 1979 року. Проблеми в мене почалися ще в театральному інституті, коли ми з дружиною під час весілля поклали квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку. Проведення 1989 року в Чернівцях “Червоної Рути” було актом, подібним своїм творчим вибухом до Помаранчевої революції. А-от протягом років незалежності у мене було таке враження, ніби за тобою слідкує якась субстанція, і якщо вона розуміє, що ти всі сили віддаєш своєму, національному, — тебе відштовхують на задній план. Мене знімали з урядового концерту і за три дні до його початку. “Вовкун талановитий, але він не піддається впливу і керуванню”, — казали в урядових кабінетах. Та мені пізно йти на компроміс, я вже залишуся таким, який є. У 2000 році зняли з прем’єрства Ющенка, і почався жорсткий пресинг — слова “Ющенко” або “Ґонґадзе” не можна було вимовити, в пресі — вакуум. І тоді народилася ідея і назва проекту — “Незалежне мовчання”. Нехай нам не давали слова, та навіть у мовчанні виразні наші думки та погляди. Цей проект складався з трьох частин — презентації моєї книжки прози “Фрески”, виставки приватної колекції народного мистецтва (українські сорочки, наївний живопис), і представлення фольк-опери Володимира Павліковського “Ті, що походять від сонця” (створеної за моїм лібретто). Це велике тричастинне дійство пройшло в Українському домі в 2000 році. Мене 6 разів висували на звання, але я точно знав, що його не буде, і аж тільки після опери-ораторії “Цар Едіп”, я отримав його, але не через Міністерство культури, а через Міністерство у справах сім’ї та молоді. — Розкажіть, будь ласка, про Вашу останню постановку у Львові — оперу “Бал%маскарад” Дж. Верді. — Цей твір вважається дуже престижним для будь-якого оперного театру, він потребує великого симфонічного оркестру й хору. Львівський оперний театр володіє величезним потенціалом, особливо виконавським. Постановку обговорювали років зо два. Насамперед, треба було знайти спонсора (ним стала Львівська залізниця). Хоча я працював паралельно над оперою та інавгурацією, вони не стали одне одному на заваді, а навпаки, почали взаємодоповнюватись. Головний герой опери —
Дивовижно, як Василю Вовкуну вдається творити в найрізноманітніших мис% тецьких напрямах, — адже він відомий не тільки як режисер з надзвичайно оригі% нальним мисленням і широким жанровим діапазоном (варто згадати, що він здій% снив понад 200 постановок — державних свят, фестивалів, конкурсів, днів укра% їнської культури за кордоном, альтернативних концертів, оригінальних видовищ, вечорів%присвят, постмодернових дійств), а і як письменник (автор п’єс, двох книжок прози), актор (працював у Чернівецькому музично%драматичному театрі та Київському театрі%студії “Будьмо!”), колекціонер (збирає українські вишиті сорочки та народне малярство). У його сміливих експериментальних постанов% ках на рівних зустрічаються сучасні світові мистецькі тенденції та українське на% ціональне культурне багатство. Звідси і перше запитання до пана Василя — про роль фольклору в його творчості.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
