Абетка відомих імен · с. 5сторінка оригіналу ↗
МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ: «КУЛЬТУРА — ЦЕ САМОПОЧУТТЯ НАЦІЇ»
Слово Просвіти, №08 за 2006 рік
— Миколо Григоровичу, почну з банального: усі ми з приходом нової влади сподівалися змін на краще, але… Що відбувається? — На мою думку, культура, як, до речі, й економіка, — це ті феномени, логіку, розвиток і перспективу яких дуже важко передбачити. Абсолютно помилкове твердження, що якщо держава вкладає величезні кошти в культуру, то обов’язково буде її дивовижний розвиток. Культура — це самопочуття нації, це значною мірою спосіб життя нації і, головне, — запорука національного буття. Тому до неї треба ставитися з глибинним розумінням того, що ж відбувається сьогодні в українському суспільстві. Одна його частина так чи інакше залишається у минулій системі цінностей, дорогих для цих людей, бо з ними пов’язані молодість, війна, фронтова й трудова героїка, і ми, зрозуміло, повинні поважати їхні світоглядні засади. Але з’являється нове покоління українців, які живуть у своїй незалежній державі. Проте виховати почуття гордості за свою історію, культуру, за свій народ і державу — це вельми складний процес, почуття не можна нав’язати, як і задати певну орієнтацію мислення і почувань, як це робила комуністична система. З одного боку, ми нині мусимо мати інші критерії-підходи до людини, з другого — в кожного з нас повинно вже виробитися самостійне, власне самоусвідомлення: я належу до певного етносу, до певної культури, до певної історії. Це все моє, рідне і дороге мені, тому що моє, тому що я спадкоємець усього того, що було до мене, і я мушу його сприймати, подобається воно мені чи ні. Скажете, який стосунок це має до культури? Безпосередній, бо культура — це спосіб життя суспільства. Ми звикли сприймати культуру як феномен, яким обов’язково керує і який стимулює держава. Але стимулювання, тобто фінансове забезпечення через центральний і місцеві бюджети повинно здійснюватися так, щоб це не травмувало митця, щоб він не відчував себе залежним від держави, не відчував, що комусь зобов’язаний. Митець сам по собі особистість і його самореалізація — це його особиста справа, тобто покликання. І немає вже часу зволікати — надзвичайно важливо розробити концепцію розвитку української культури, розробити так, щоб вона відповідала сучасним стандартам, виробленим у світі, і водночас оберігала національну специфіку, своєрідність нашого розвитку. Історично нам пощастило, що не треба винаходити велосипед, ми чітко повинні усвідомити світовий досвід, аби торувати власний специфічний шлях. Ми, українці, пережили дуже серйозне випробування — розрив у культурній еволюції, спровокований і багато в чому “заданий” імперським регламентуванням нашого культурного розвитку. Ця культурна цензура досі залишається в суспільній свідомості. Тому для України вкрай важливо зберегти й розвинути національні традиції, дати поштовх природному, органічному розвитку культури і водночас задіяти ефективні ні”. І одним із важливих принципів державної політики в галузі культури визначено принцип інноваційності. Держава повинна дуже серйозно й цілеспрямовано підтримувати культуру, аби вона могла запрацювати як самоорганізуюча система, котра має можливість за допомогою відповідних законів інтенсивно жити, більше того — й заробляти. Отже, настав час не тільки говорити про культурну індустрію, ай упроваджувати її. Адже багато країн світу, особливо європейських, мають величезні надходження до державного бюджету від культурної індустрії. Для нас поки що “культурна індустрія” — це непоєднувані слова, але практика цивілізованих країн доводить, що культура — це не утриманка-нахлібниця, а самодостатній феномен, який приносить чималий прибуток і набуває водночас високого художнього і духовного рівня. Прибутковими, до речі, є не тільки туристичні відвідини культурних та історичних ральних авторитетів нації, як Ліна Костенко, Іван Дзюба, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Борис Возницький, Лесь Танюк, Павло Мовчан... Водночас там є і досить молода, мобільна генерація, яка нині живе в культурі активно, органічно, хоч і потерпає від засилля певних чинників в українському інформаційно-культурному просторі. Це співак Олександр Пономарьов, скрипаль і композитор Кирило Стеценко, режисер Василь Вовкун та інші. Якраз динамічна молодша частина Нацради розробила вже цілу концепцію реформування культурної сфери під кутом максимального пристосування до нових умов, до конкурентності на культурному полі — європейському і світовому. Думаю, найближчим часом ми до цього питання в Нацраді повернемося, і політика держави в області культури, безперечно, зазнає суттєвих коректив. Відчуваємо велику підтримку з боку Президента України, всі ми бачимо, як Віктор Андрійович особисто опікується музейним комплексом “Мистецький Арсенал”, заповідниками в Батурині, на Хортиці й багатьма іншими культурними об’єктами. Він до всього хоче долучатися, бо йому це болить. Ми сьогодні маємо вперше в незалежній Україні Президента, який розуміє, що культура — це основа українського суспільства. Від того, як розвиватиметься культура, яким буде стан духовності українського суспільства, залежить майбутнє нашої України. Культура — це візитна картка нації і держави. Сьогодні в світі конкуренція відбувається на рівні цивілізаційному, на рівні культур. І хочу наголосити: національних культур. Ми цікаві світові своєрідним національним цивілізаційним обличчям, тому він до нас приглядатиметься. Ми мусимо дуже серйозно продумати й вивірити всі кроки для того, аби увійти в те конкурентне середовище, в якому сьогодні перебувають усі європейські, світові культури, і там відповідно активно діяти. Це ж чудово, коли відбувається конкуренція культур, змагання культур.
— Чому український музичний, книжковий, кінематографічний тощо ринки не захищені? Кому це вигідно? — Певно, це, в першу чергу, вина нашої Верховної Ради. Хоча я народний депутат і працюю в Комітеті з питань культури й духовності, але можу сказати, що ми не маємо сприятливого клімату у Верховній Раді задля того, щоб надати пріоритети національному виробникові книжкової продукції, кіно-, теле-, радіопродукції, національному шоу-бізнесу тощо. Росія це зробила давно, наприклад, ще 1991 року було звільнено від оподаткування книгу — спочатку Указом президента Єльцина, потім відповідним законом Державної Думи Росії. Чимало років Росія працює на величезному пострадянському просторі, активно окупувала наш книжковий і, ясна річ, інформаційний ринок. Ми не зуміли виробити захисні механізми, потрібні для того, щоб наша культура, мистецтво, перейшовши в кращі умови, не зазнавали втрат від потужної експансії, яку здійснює не тільки Росія, а й США. Вони прийшли на наш ринок як абсолютні господарі, бо він був вільний, не захищений нами для того, аби дати можливість розвиватися національному виробникові, національному виконавцеві й продуцентові. І через те ми потрапили в пастку, з якої до сьогодні не можемо вийти, адже самі досі не переймаємося пріоритетним ставленням до української культури і мистецтва. В Україні є дуже потужні політичні сили, зацікавлені втому, щоб розмивати наш національний простір і надавати пріоритет російському виробникові, просто російськомовній продукції. Ми це бачимо по діях певної частини народних депутатів у Верховній Раді. А як же інакше пояснити, що дотепер ми, наприклад, не можемо прийняти новий закон про державну мову, який, по суті, реалізовує десяту статтю Конституції України, згідно з якою українська мова є державною в Україні. Ми бачимо цілеспрямовану політику певних політичних сил, які в піку цьому законові починають штампувати різноманітні проекти законів, в яких обстоюється думка про російську мову як другу державну, як офіційну тощо. Це свідчення того, що в Україні діють антиукраїнські, антинаціональні сили, і це надзвичайно ускладнює суспільний клімат у країні. Спрацьовує також певний стереотип, який ще живе в підсвідомості, а то й у свідомості певної частини українського суспільства: мовляв, те, що, наприклад, із Росії, з Москви — краще, а ми, так би мовити, вторинні. У нас цей комплекс меншовартості досі ще жевріє, а декому впевнено диктує поведінку. От і маємо засилля російської естради, часто не якісної з естетичного погляду. Ми не надаємо пріоритету нашій українській естраді. Горезвісні FM-станції часто “крутять” музику найгіршого ґатунку, але, на жаль, у нашому суспільстві є попит на неї, і наш звичайний, середній, як кажуть, слухач настроєний саме на те, щоб слухати примітивні виконан-
Зустріч із Миколою Григоровичем Жулинським відбулася в його директорському кабінеті — в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Господар був заклопотаним, але, як завше, гостинним і доброзичливим. Особливого неформального затишку кабінету надавали книги, вони живописними териконами лежали на столі, на підвіконні й навіть на дивані. Насамперед на очі потрапив величезний фоліант “Закону Божого”, поруч — солідні за габаритами книги “Життєпис Тараса Шевченка”, “Історія сучасної української літератури”... Микола Жулинський — народний депутат України, голова підкомітету з питань збереження історико-культурної спадщини Комітету з питань культури й духовності ВР України, голова Національної ради з питань культури і духовності при Президенті України, голова Комісії з питань громадянства при Президентові України, голова українсько-польського Форуму, президент Фонду Марії Приймаченко, президент Фонду Михайла і Ярослава Стельмахів, критик, літературознавець, доктор філологічних наук, академік НАНУ, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка та премії імені О. Білецького.
с. 6 · сторінка оригіналу ↗
літики, який існує й сьогодні. Опрацьовувалися різні моделі розвитку культури, вивчався британський, американський, французький досвід, вибиралися найоптимальніші рішення. І знаєте, коли сьогодні говорять, що в нас неймовірний занепад культури, я з цим не можу погодитися. Так, у тяжкому стані нині наші музеї, особливо в ганебному стані архівна справа, збереження архівів. Є певні проблеми з утриманням театрів. Але водночас маємо добротні музейні колекції, які роблять честь країні, маємо в кожному обласному центрі свій драмтеатр, чудові оперні колективи. Багато колективів зберегли, таких, як Ансамбль пісні й танцю Вірського, хорову капелу “Думка”, хор імені Верьовки… Але вони, на жаль, перебувають у стані перманентного оживлення і згасання, не мають чітко вираженої перспективи. І тут чимало причин, які не завжди залежать від української держави, — бо для того, щоб влитися в систему міжнародних гастролей, потрібні роки, це вельми складно, там усе вже продумано, відрегульовано. Працюють продюсери, функціонує колосальна система обслуговування культурної індустрії, і нам туди ввійти не так просто: ми не маємо ні власної продюсерської школи, ні фахівців, які справді володіють сучасним менеджментом. Хоча Університет культури й готує спеціалістів, але, на жаль, вони ще не проявили себе, і я не знаю, чи відповідають вони світовим стандартам, можливо, і так. Сьогодні у суспільстві не створено відповідної атмосфери для того, щоб вони могли нашу культуру й мистецтво влити в світове конкурентне середовище і гідно в ньому конкурувати, адже воно формувалося протягом століть. І все ж таки якщо хтось стверджуватиме, що в нас немає високого рівня художників, музикантів або театральних діячів, то це неправда. Наприклад, Богдан Ступка — актор світового рівня, ми тільки не вміємо його відповідно подати, у нас немає, повторюю, вироблених продюсерських механізмів і фінансових важелів для того, аби гідно розкручувати його в світі. Нещодавно десятиріччя відзначив оркестр “Київські солісти” під орудою народного артиста України Богодара Которовича. Останні гастролі відбулися в Сінгапурі, тамтешні меломани були просто ошелешені-захоплені нашими віртуозами. Ви думаєте, вони гірші від московських колективів? Ні! Маємо блискучий Київський камерний ансамбль “Контрасти”, який створила чудова піаністка — народна артистка України Євгенія Басалаєва. У нас є просто феноменальні хори. А який у нас живопис! У всьому світі з колосальним успіхом виставляються українські художники, бо володіють досконалою школою рисунка й живопису. Наші художники сьогодні справді на вагу золота в світі, але ми знову ж таки нічого не робимо для того, щоб їх пропагувати, відкривати. Щоправда, намітилися зрушення: Міністерство культури і туризму розробило програму з трансляції, так би мовити, культурних цінностей у світ, ідеться про створення Українських домів — культурно-інформаційних центрів у найпрестижніших столицях світу. Але, повторюю, нам усім треба працювати, щоб позитивний рух динамізувати, дати йому нове дихання, нове життя. Це, звичайно, стосується театрального мистецтва. Театр Андрія Жолдака... Так, це експериментальний театр, декому він не подобається, але сьогодні про нього говорить Європа і світ (Жолдак — лауреат вельми престижної театральної премії ЮНЕСКО). Нещодавно в Берліні на сцені славетного театру “Фольксбюне” (в якому, до речі, в двадцяті роки минулого століття з величезним успіхом ішли драми Володимира Винниченка “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Гріх” та інші спектаклі) харків’яни показали виставу “Ромео і Джульєта”, яку театральна Європа захоплено сприйняла, а в Україні ходу їй не дали. Недавно в Донецькому оперному театрі Василь Вовкун поставив оперу Данькевича “Богдан Хмельницький”. Це знову-таки експериментальний спектакль, його можна сприймати або не сприймати, але це нове слово, цікаве явище, — режисер, який спеціалізується на масових дійствах, водночас показав себе як оперний режисер. Ще 1993 року я звертався до київської влади: “Побудуймо театр для Романа Віктюка”. “Ах, — знизували плечима, — та Ви що? Він пропагує лесбіянство, гомосексуалізм”. Різне говорили, але це — експериментальний театр. Романа Віктюка знає весь світ. Чому виходець зі Львова, галичанин, не може мати в Україні свого театру, а має його в Москві? Та вже чую голоси заперечення: “Чому Жолдак? Чому Віктюк? Хіба у нас немає експериментальних театрів, оригінальних постановок? А Молодий театр під керівництвом Станіслава Мойсеєва, а театр на Подолі, а Театр драми і комедії... Справді, театральне життя в Україні цікаве, різноманітне, є в нас гідні високої уваги театральні режисери, скажімо, учні прославленого метра Едуарда Митницького — Дмитро Богомазов, Олексій Лісовець, Юрій Одинокий... А актори — не перерахувати достойних майстрів театру й кіно. Із найсвіжіших новин: Олекса Вертинський за гру в спектаклі за Ярославом Стельмахом “Синій автомобіль” удостоєний п’яти міжнародних премій — і всі Ґран-прі. Нещодавно привезла в Україну Ґран-прі актриса зі Львова Лідія Данильчук. Режисер і актор дніпропетровського театру “Крик” Михайло Мельник у Мінську отримав “Срібного витязя” за виставу “Гріх” за Михайлом Коцюбинським. Усіх не назвеш, але треба називати. Бо є чим і ким пишатися. Немає в Україні творчої кризи, навіть у кіно, яке переживає тяжкі часи. Але це не творча криза, а криза ідеологічна, інформаційна, головне — штучна. Бо як пише наш славетний кіномайстер Юрій Іллєнко: “Немає катастрофи кінопродукту на ринку України, є катастрофа штучної відсутності національного кіно”. Від глибокого переживання за долю української культури звернувся Юрій Іллєнко з відкритим листом до українців “За українську Україну”, в якому особливу увагу звертає на окупацію українського інформаційного простору, куди не допущено “блискучого національного фільму і молодої генерації, і старих майстрів”. І справді, доки не буде законодавчо забезпечено пріоритету на національному інформаційному ринку українського виробника кіно-, теле-, радіопродукції, української книги, журнальної і газетної продукції — всіх видів творчої індустрії, доти ми не будемо господарями в своєму національному домі. — Вас часто можна побачити в опері, в філармонії, на художніх виставках. Що це для Вас? — Відповідь проста: я це люблю. Згадую, як я поїхав у 60-ті роки в Ленінград, — мені дуже хотілося побачити це висококультурне місто, пожити там. Довго шукав із товаришем роботу, нарешті став трубозгинальником на Ленінградському суднобудівному заводі імені Жданова. Після досить тяжкої праці я кожну суботу-неділю відвідував музеї, театри, виставки. Згуртувалося певне коло вихідців з України, які хотіли утвердитися там і шукали можливостей вступити в академію мистецтв або в художнє училище імені Мухіної. Я тоді дуже багато для себе взяв. Я взагалі все життя займався самоосвітою. У мене колосальний потяг до мистецтва. Практично немає такого тижня, щоб я не відвідав вистави, концерту, виставки. Мене це духовно стимулює, надзвичайно активізує, я дуже радію, що в нас є видатні артисти й митці. Звичайно, це столиця, я знаю, в якому занедбаному стані сьогодні село, наші маленькі містечка, яка там бідота, яке непрохідне духовне запустіння, але і там ще збереглася народна культура, народні традиції, звичаєві обряди, тобто основа будь-якої національної культури, якої чимало країн у світі вже не мають. Нам є що рятувати й відроджувати. Вірю, що ми зробимо певні зміни в суспільстві на користь культури.
Володимир КОСКІН
z
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
