Родовід · с. 9сторінка оригіналу ↗
РОЗТОКИ
Слово Просвіти, №08 за 2006 рік
Гуцулочка. Давнє фото відбувалися визвольні повстання в Галичині. Скидали панський гніт. Масово втікали на Наддніпрянщину. Вливалися в козацькі загони. Був такий Гуцульський козацький кіш на Переяславщині. А звідти, зі степової України, верталися в свої гори — засновували опришківський месницький рух. 1602 р. на Гуцульщині діяв загін опришка Григоровича. 1621 року загін Гриня Кардана знищив найбільший маєток на Прикарпатті — панський Пнівський замок. Козаки тікали з турецької неволі, наддніпрянські бунтарі — від панів і оселялися в Карпатах над ріками. Вчили місцевих горян, і без того волелюбних, не даватися нікому під ноги. Вигравши битву під Пилявцями, йдучи на Львів, загони Хмельницького вступили в Галичину (1648 р.). Скрізь по селах козацькі агітатори читали універсали Гетьмана Богдана й закликали народ до боротьби. Цього ж 1648 року підданий коронній шляхті скаржиться у листі до королівського канцлера: “…Із нашим руським воєводством Бог знає що буде діятись. Бо тут що не хлоп, то козак”. Козаки, а їх на Галичині перебувало близько 40 тисяч, показали, як скидати гніт, не пускати в рідний край займанців. То чого ж тобі, східний українцю, косо дивитися сьогодні на ветерана ОУН-УПА? Хіба не твої предки його виховали? Ми разом — і схід, і захід — виборювали волю за всіх часів, жадали держави. Слухаймо своєї історії, а не чужинської неправди. І будемо сильною державою.
КОЛІЯ ЧЕРЕЗ РОЗТОКИ
Тепер, коли молодь порозходилася світами, а село не радіофіковане, не газифіковане, важко повірити, що через Розтоки близько ста років тому ходив потяг. Ну, не пасажирський комфортний, а все ж колія була. Мій вуйко Николай (прожив до 2005 року, мав 98 літ) та ще старша розтоківка Єлена Танаскова (прожила 101 рік) це пам’ятали. Колію проклали у Першу світову війну. Єлена сама її споруджувала. Розповідала: — Коло Розтік, у селі Рожен, колія переходила на волоський бік (на Буковину), а в другому кінці села Розтоки — знову на галицький. І людей возила колія. А як являлася у мене перед хати, то так жалісно фівкала, що не можна було слухати... Вуйко Николай пам’ятав добре, що та колія сполучала залізничне буковинське місто Вижниця через ріку, галицьке місто Кути, села Тюдів, Рожен, Розтоки, аж із гірським селом Устєріки. Возили людей для дальшого прокладання колії, матеріал. А навпроти нашої хати на буковинському боці був пагорб. Той потяг не все на нього виїжджав. Деколи ставав. Тоді свистав. З кущів, із запасної колії, подавався такий штовхач, ніби пічка, що потручував потяг ззаду, — і він їхав далі. Тому-то ятрив Єленину душу той жалібний свист — хоч і технічне, а прохання допомоги.
Давно немає колії. Не стало Єлени і вуйка Николая. Але ж мали гори колію сто літ тому. Мали телефони. Мій дід Мирін прокладав телефонну лінію в Другу світову. Селами, навіть полонинами. А тепер? Є телевізори у спорожнілих домівках і мобілка в кожній дитячій кишеньці. Це — зв’язок із мамою у світі. Отаке життя в давньому селі.
ЧОРТ У ТОРБІ
Дивлюся на столітню вицвілу фотографію. Такий ставний чоловік! Онуфрій Луканюк. Повернувся з Першої світової в Розтоки. Колись в австрійській армії служили по багато років. А тут і війна почалася. Але вижив розтоківець, прийшов додому. І приніс із собою таке, що настрахав не лише сусідів, а й ціле село зворохобив: — Ідіть, отче, хату йому скропіть свяченою водою, бо той із війни чорта привіз. Навперебій розказують священикові: чорта привіз у коробці, а в торбі ще купа чортенят. Чорт говорить по-німецьки, по-всякому, регоче, співає, грає. Гримить, гупотить — гріх слухати!.. Люди поналякувалися, хрестяться, бояться коло хати ходити, обминають лугами, скачуть у потоки. Був християнин, а тепер через прокляту війну став чортові братом... Прийшов піп до Луканюка, роздивився та й сам розреготався. Правда, хату освятив, бо й кропило з водою взяв. Але в неділю на проповіді заспокоїв парафіян: — Ніякий то не чорт. То таке тепер у світі є. Я чув. Це недавно один мудрак відкрив. Радіо називається. А в торбі — то багато батарей, гейби харчів для того радіо. Та людей не скоро заспокоїли. — О, як то не чорт, то нащо би йому ті харчі в торбі... Де ви чули, аби коробушка говорила та ще й їла?!
КІНЕЦЬ СВІТУ
“Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини, що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси... Скільки цікавих людей я пізнав. Цими днями їду на дарабі аж до Вижниці верст з 10. Зо мною їде Коцюбинський. Забава цілком безпечна і надзвичайно цікава”, — писав 1912 року письменник Олександр Олесь. Він їхав на дарабі-плоті Черемошем через мої Розтоки. Шкода, що фотографія стара, дрібна — не розрізнити облич письменників, які навіки залишили в своїх творах красу гір і людських душ. Моя мама Одокія була передостанньою з чотирнадцяти живих дітей у родині розтоцького багатія
Мирона Оринчука. Дід сам був грамотний і маму віддав до школи. Але ненадовго. Шкода було на навчання час витрачати, коли в господарстві не вистачає робочих рук. Мама змалку вишивала, плела, пряла, навіть ткала на верстаті. Була вродливою, розумною, гострою, як бритва. Розповіла мені історій не на одну книжку. Пригадую і таку. До хати Мирона Оринчука сходилися святково вбрані жінки з дітьми. З усього села. Трава була викошена. Вони стелили вовняні ковдри скрізь царинками — посідали, полягали. Молилися цілий день. Хтось пустив чутку, що сьогодні буде кінець світу!.. Останній день на світі християнська душа воліє провести в покаянні, молитвах, у найкращому одязі. І не самотою, а всі разом. Діялося щось неймовірне. Із ранку до вечора старі й молоді, навіть немовлята почувалися й поводилися, як на тім уже світі, де все земне втрачає вагу перед Божим Судом. Коли почало сутеніти, одна за одною жінки вставали, брали за руки діточок і... розчаровані розходилися. Тихо, не прощаючись. Удома чекала нетоплена хата, ревіла негодована худоба. А що скажуть чоловіки, повернувшись голодні з роботи?.. Кінця світу не сталося! Мама вповідає, що і вона маленька з сестрами, мамою та бабусями чекали з усіма того кінця світу. І вона була розчарована. А то десь у сусідньому селі відливали церковний дзвін. А щоб той дзвін був гучним, треба пустити гучну брехню. Такий ходив поговір. От і вигадали про кінець світу.
А життя, як бачите, продовжується. І в моєму гірському селі Розтоки. Там у маминій хаті господарює брат Микола Влад. У його зеленій гостинній оселі щороку відпочивають люди, стомлені містом. Він відпоює їх свіжим молоком, водить у гори. Вони вбирають у себе живу ауру невмирущості красивого, сильного краю.
z
Марія ВЛАД
P. S. Особлива подяка за допомогу збирачам історії села директору школи Одокії Кобильовській та вчительці історії Оксані Луканюк.
Лісосплавщики іноді брали на свій сплав поважних туристів. Тут є українські письменники, можливо, О. Олесь і М. Коцюбинський
Багато родин вивезено в Караганду. Тяжко працювали на шахті. 40,і роки
Василь Оринчук з подругою Йогасею. Просвітяни села Розтоки 30,х років XX ст.
Перший ліворуч Микола Влад, який займається зеленим туризмом у Розтоках, з румунськими футболістами
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
