З блокнота письменника · с. 12сторінка оригіналу ↗
ЧАЙКА НАД ДНІПРОМ
Слово Просвіти, №08 за 2006 рік
Людмила Олексіївна БЕРЕ- ЗІНА (у шлюбі Василевська) народилася 1861 року на Херсонщині в родині священика. Початкову освіту здобула в школі жіночого монастиря, а далі вчилася в приватній гімназії; після закінчення дістала звання вчительки і викладала російську мову (літературу) та історію. “Батько мій був веселий, гостинний і до всякого прихильний. Через таку вдачу він, з походження великорос, був ходячим збірником фольклору. Од нього в мене напровесні життя з’явилася охота до пісень, казок, усяких словесних узорів нашої мови”. Їдучи на VI археологічно-етнографічний з’їзд (1884), молоденька вчителька мала три зошити “Українських народних пісень, що їх співають у Дніпровському уїзді Тавричеської губернії”.
“УКРАЇНО МОЯ МИЛА…”
Псевдонім “Дніпрова Чайка” належить до того (по-жіночому сентиментального і водночас полемічного) переліку, в якому бачимо Ганну Барвінок, Олену Пчілку, Олену Журливу — і, зрештою, Лесю Українку. Перший вірш пані Людмили російською мовою мав назву “На смерть Тургенева”, перший українською — “Україно моя мила”. Крім віршів, Чайка писала оповідання і нариси, ритмізовану прозу, казки і лібрето дитячих опер. Її друзями чи кореспондентами були Франко, Коцюбинський, Горький, Лисенко, Грінченко, Леся Українка, Заньковецька та багато інших. Світ не без добрих людей, і ось я тримаю перше (і єдине) прижиттєве видання творів Чайки (зібраних під однією обкладинкою). Навмання розгортаю — і перед очима оповідання “Миша”, щодо нараторської майстерності чи не найкращий текст письменниці: “Кругом під підлогою, в стінах, у стелі почався гуркіт та шелест, коли ще й лямпа горіла. Але тільки згасила світло, зараз гуркіт, біганина, пискотіння та шкряботіння зразу подужчало. Насторожишся — тихо… а там і покотиться по підлозі дрібне колотіння мишачих ніженят. Повернешся, стукнеш, і те колотіння разом неначе оджене і потече малими струмками по норах у дальші кутки. Заспокоїшся, знов стулиш очі, силкуєшся не дослухатись, як знову щось потроху%помалу починає ворушитися, крастись; вдивляєшся в ті самоцвітні мрії дрімоти, коли одразу — лусь! Знову щось упало, колотить по підлозі…” Жаль, що не можу переписати все оповідання; кажучи фігурально, письменницька братія любить фабули про слонів, а ось про мишу мало хто наважується оповідати (і мало кому щастить зробити це цікаво). Назагал проза пані Людмили віддзеркалює пошуки власного стилю, не завжди вдалі, проте небайдужі та щирі. Йдеться насамперед про село, а відтак про традиційну фольклорну орнаментику, етнографічно-побутовий малюнок. Вважалося і вважається, що ґандж української літератури — мовляв, левада, садочок, стріха, призьба, рушники… Скільки можна? І де наш “Євгеній Онєгін”? Запитання начебто складне, але відповідь проста. Загроза покатоличення (із Заходу) і культурної асиміляції (зі Сходу) спричинилися до того, що акцентуалізація етнографічних і фольклорних елементів у красному письменстві стала чи не єдиним засобом захисту своєї ідентичності. У цьому сенсі наша література в епоху Дніпрової Чайки лишалася не “світською”, а заанґажованою ідеєю “національного бога” — водночас і християнського, і одробину поганського — такого, що не забороняє шукати квітку папороті і пускати вінки за водою. У такому контексті бути письменником означало бути священнослужителем біля українського олтаря. Така позиція (органічна сама по собі) накладала певні обмеження іна керунок творчих пошуків, і на творчі здобутки — якщо не йдеться про митців такої потуги, як Шевченко і Леся Українка (бо геній вільно почувається саме там, де інші наштовхуються на межу). У кращих оповіданнях Чайки (“Знахарка”, “Хрестонос”, “Чудний”, “Вольтер’янець”) маємо майстерні соціально-психологічні саги, щільно насичені атмосферою українськості. Відчуттям жорстокої трагедійності людського життя — і водночас свідченнями того, як жива душа виборсується за екзистенціальні межі (бодай на короткий час). У цьому сенсі можемо говорити про певний паралелізм із прозою Стефаника, що є найвищою оцінкою для будь-кого, хто тримає перо. Оповідання Чайки рясно оздоблені прислів’ями і приказками; сподіваюся, ви прочитаєте їх із такою ж утіхою, з якою я виписував. Жаль, що тепер уже так не говорять: “сказав, наче в око стрелив”; “крутиться, мов чортеня перед утренею”; “спитайся в старого місяця, чи не боліли в нього зуби”; “приший і свою пришву до розмови”; “звелася на воскову свічку”; “а воно схоже, як ото чобіт на алілую”; “два роти в сироти: одним їсть, другим лає”; “дай мені чистий спокій!”; “куди вже нам, грішним, із праведниками огірки їсти”; “покраяв дід заступом свитку, пришив до подушки відлогу, то з того вийшли шаровари”; “дітки росли, як з води”; “нічим душі закропити”. Сьогоднішня мова катастрофічно збідніла й уніфікувалася, зрештою (боляче про це писати) навіть деградувала. Мовна руїна є вислідом “удовлетворения духовных потребностей” людини, яка будує комунізм. Маємо брати до уваги природну еволюцію мови, проте мусимо пам’ятати брутальний більшовицький лінгвоцид.
ЧАЙКА Й ЕПОХА
Власна метафорика Дніпрової Чайки має безумовний народний підмурок, але водночас у її оповіданнях бачимо те, що належить авторці особисто: “ніч придушила в хмарах місяць”; “бравий та кароокий, наче полковник”; “у хаті так хороше, як у віночку”; “щербата доля”; “язиката луна”; “доки ж нам пасти дурненьку надію?”; “снопи свічок”; “гадючкою п’ялася стежка”; “зірка у рясних віях”; “муляло думку”; “індик, бундючний наче німець”; “липучі думки, наче мокрі мухи”; “підставила під сонце чорняву неворонячу голову”; “сидить почесна зграя”; “широка пелька грамофону”; “цвіркуни свердлили у траві”; “щастя, летюче як пух”. Водночас — дивна річ — в отих “Поезіях у прозі”, сповнених пафосу й високих нот, часом трапляються живі слова, але здебільшого йдеться про банальність і штампи: “сивії хмари плаксиво вдивляються в синєє море”; “а море палкіше галеру вітає, щодалі усе голосніше співає, вквітчалось в перлистую піну”; “ті птиці — не птиці: то грішнії душі”; “пильно вдивляєтся в темнеє море зрадник лукавий…”. Коли в ритмізований прозовий текст авторка додає сяку-таку риму, виходять вірші, через які навіть щирим і гарячим почуттям несила прорватися до читача: “Води цілющі не ломлять каміння, лиш одягають у фарбу свою. Ні водоспадом з гори не плигають, ні чорториєм в порогах не б’ють, Ви% йдуть з землі — до землі припадають, сили новії знов з неї беруть…” Можу помилятися, але всі “поезії в прозі”, — хоч би хто їх писав, — здаються мені безнадійним жанром; із молодих років і подосі не второпаю, як це Тургенєв (“Записки охотника”! “Месяц в деревне”!) не посоромився публікувати свої прозові “стихотворения”, писані рожевим атраментом на парфумерному папері… Поетизація буднів потребує великого таланту й абсолютного почуття міри: згадаймо поетичне кіно Довженка й порівняймо з тим, що знімали його епігони (хоча б і Юлія Солнцева), педалюючи почуття й копитом витискаючи сльози. Я проголосив “теперішню” точку зору на проблему “гіперпоетичної” прози, щоб — принаймні частково — її спростувати посиланням на історичний контекст. Хоча й сама Чайка, і критики з її слів говорять про “мініатюри в прозі”, насправді йдеться про розлогі тексти на 3-5-7 і навіть 10-12 сторінок, яким пасувала б назва “дума”. Про це свідчать характерна для думи тональність (жіноча рима, амфібрахій), вживання однорідних присудків (співають-ридають), закличних звертань (брати — товариство, орли — козаки) і персоніфікованих метафор (“вітер співа козакам панахиду”). Народні думи й народні пісні — близькі, але не тотожні за поетикою: “розтягнута” пісня думою не стає, а поняття “велика мініатюра” не має сенсу. Щире бажання звеличити злиденний, до жорстокості прагматичний і почасти п’яний народ за допомогою ним же створеної не було свободи й правди там, де ціна життя дешева; кожна революція вимагає, щоб Гонта різав своїх синів; смерть п’яніє з того трунку — і лише це стає правдою з передреволюційних марень. Утім не все однозначно в героїко-романтичних думах Дніпрової Чайки. “Всякому своє” — чотири сторінки, написані після подій 1917 р. і вперше надруковані в 1920 р. — сподобилися такої критичної оцінки: “Не спромоглася письменниця збагнути, що революція 1917 року розв’язала і соціальні, і національні питання як українського, так і інших народів” (В. Г. Пінчук, 1984). А написала пані Людмила таке: “Випила силу цілющу і пишно рине до моря велика ріка. Що ж бо до неї не тиснуться квіти? Чом же од неї недужий не йде весело, жваво, діставши відради? Чом же про чуда луна не гука?” Характерно, що у виданих 1960 р. творах письменниці цього тексту немає. Всякому своє… Приводи до роздумів щодо світогляду Чайки маємо в алегорії “Собака” (1905): “Вірність — що воно таке? Чи то є велика чеснота, чи то велика помилка? Чи варто її ширити і класти як підставу під ноги егоїзму, щоб він зростав і величався? Чи, може, час вже вивести другу чесноту і поставити проти нього?” Зауважте, проти “нього”, тобто
Давним"давно вже деякі люде й видавниц" тва вмовляли мене видати окремо мої твори, але я завше або рішуче відмовлялася, або ва" галася, в усякому разі, відтягала цю справу. Торік мені було доведено, що не маю права ховати те, що належить своєму часові […] Художню вартість цих писань хай визнача" ють читачі та фахові судді"критики. Ні на які лаври не сподіваюся. Л. Василевська (Дніпрова Чайка), Післямова до двотомного видання творів, 1920 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
