Читацьке віче · “Голос сумління підказує кожному патріоту, що Україну треба рятувати від загибелі”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
МОВА ВИВІСОК: СПЕЦИФІКА ПІВНОЧІ ТА ПІВДНЯ
Слово Просвіти, №08 за 2011 рік
Сергій ЛАЩЕНКО
Вивіски — це своєрідні “датчики”, вони можуть сигналізувати. І сигнали ці повинна сприймати кожна освічена людина, небайдужа до того, що відбувається з мовою у суспільстві. Відсутність рідномовних вивісок може впливати на мовні установки дітей, підлітків, молоді. У їхній підсвідомості сформується своя “шкала престижності” мов, вона буде не такою, як у старшого покоління. Звичайно, вивісками не українізуєш тих, хто українізуватися не хоче. Зате вони — реальні індикатори “українськості” території. Тому й маю такий інтерес до теми. У тому, що “Закон про мови” (1989 р.) в повному обсязі ніколи не виконувався, навряд чи когось треба переконувати. Хоча навіть часткове виконання закону є неабияким плюсом для українства. Скажімо, галицьким чиновникам було легше, вони відчували потужну підтримку народу, а ось на Сході доводилося долати активний опір. Молодше покоління, судячи з усього, виростає лояльнішим до української мови. Незалежність принесла із собою певні позитивні зміни. Скажімо, в Житомирі українські вивіски переважають. Але серед певних груп населення спостерігаємо неусвідомлений потяг до двомовності. Мабуть, це накладає відбиток і на позицію офіційного Житомира. Таблички з назвами вулиць тут трапляються й росій-
Анатолій КОВАЛЬЧУК, голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Іван Дзюба, автор ґрунтовної праці “Інтернаціоналізм чи русифікація”, написаної в похмурі роки брежнєвщини, в якій науково розкрито механізм зросійщення українців у колишній УРСР, нещодавно зауважив, що в самостійній Україні ми давно мали б забути порушені в його книзі проблеми. На жаль, вони й нині актуальні. Бо українська мова ще й досі не утвердилася як державна, не стала одним із чинників єднання і консолідації української політичної нації. Констатуючи, що Україна, на відміну від багатьох сусідніх держав, майже 20 років безпорадно борсається в багні політичних, економічних, моральних і духовних проблем, багато-хто наполегливо шукає причину цього ганебного явища і шляхи його подолання. Адже знаємо чимало прикладів, коли навіть за коротший час бідні на ресурси, але сильні духом країни воскресали з попелу і ставали “економічними тиграми”. Отже, чого важливого не вистачає українцям, щоб стати шанованим у світі, повноцінним народом, а нашій Батьківщині — авторитетною, сильною, заможною держаською, хоч українських значно більше. Мені невідомо, чи обговорювалося це питання на рівні громадськості, але враження таке, що місто не довело справу до кінця. В одному й тому магазині можна побачити напис: “Взуття”, а поряд такими ж великими літерами: “Склад обуви”. До речі, подібних прикладів демонстративної толерантності й “реальної двомовності” в північних областях багато. Якось звернув увагу, що весь Чернігів заліплений оголошеннями: “Товары с таможни”, а далі… перелік товарів українською мовою. Чому не написали “Товари з митниці”? Хіба що ось так чиновники врахували ступінь зросійщеності місцевого населення. Хоча школи в місті формально українські, але і молодь, і старше покоління продовжує спілкуватися російською. Ситуація в Щорсі Чернігівської області також підтверджує порушення “Закону про мови” в ім’я… толерантності. Попри те, що й віддаль між згаданими містами чимала, і адміністративний статус різний, але тенденції ті ж. Скажімо, назва “Коржовский рынок”, а нижче табличка: “Ринок названо на честь першого поселенця Коржа…” і так далі. Огляньмо Київ — хоча державна мова в столиці мала б оберігатися як зіниця ока, тут також вистачає прикладів хохляцького самоприниження. Ось помітний напис трьома мовами. Угорі англійською: “No parking”, нижче російською: “Не парковаться”, а вже під цими “панськими” мовами скромно примостилося й вітчизняне: “Не паркуватися”. Що це? Ще одне яскраве свідчення української супертолерантності? Якщо порівняти з північними областями України, то різниця на півдні суттєва. Суцільної “українізації” тут не відбувається: українськомовних вивісок уже відсотків 45. Причому, на околицях їх густіше, а в центрі — менше. Це особливість саме Одеси, бо в інших містах Півдня і Сходу якраз навпаки: чим ближче до центру, тим більше державної мови. Одесити частенько поєднують дві мови: якщо є “Ремонт годинників”, то десь буде і “Ремонт часов”.
* * * Херсон зовні більш український: майже 60 % вивісок державною мовою. Кажуть, що свого часу Олесь Гончар не дав зрусифікувати кілька останніх українських шкіл.
Тому освітянська статистика тут завжди була трохи кращою, ніж у сусідніх Миколаївській і Запорізькій областях. Тут не ігнорують української мови так явно, як це роблять у Криму. Якщо говорити саме про вивіски, то батьки міста подбали про двомовність. Ось яким є центральний проспект Ушакова: “Салон квітів. / Цветы для любимых”. “Снежная королева”. Хутряні вироби. Шуби”. “Гральні автомати. / Игровые автоматы” і т. п. Як бачимо, майже кожен заклад дотримується двомовності. Звичайно, це коли йдеться про вивіски, а не про спілкування персоналу з клієнтами. Друге питання важче піддається дослідженню, але ми спробували. Переважно відповідають російською, але досить ввічливо. Кожен п’ятий переходить на українську. Від Херсона враження загалом позитивне. Він кращий, ніж інші міста Півдня. Якщо просуватися далі на схід, то української мови стає менше: Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь суттєво відстають від Херсона. Українськомовних вивісок набереться, може, з 20 відсотків. І саме в цих краях найбільше кричать про “насильницьку українізацію”! Просвітяни, зверніть увагу місцевих прихильників офіційної двомовності на кричущий контраст із північними зразками толерантності. А вивіски — це якраз те, що легко піддається виправленню.
нальним нігілізмом, космополітизмом, а найчастіше москвофільством пронизана сфера розваг, видовищ і дозвілля. Очевидно, це одна з причин байдужості багатьох українців до своєї мови, а отже, й Батьківщини. Дехто каже: незалежна Україна мені особисто нічого не дала. За що ж маю її любити, розмовляти її мовою? Як тут не згадати слів 35-го президента США Дж. Кеннеді: “Не питай, що дала тобі Америка. Краще скажи, що зробив для неї ти”. Нинішній незадовільний стан функціонування української мови є загрозливим для національної безпеки нашої держави. Адже йдеться про те, чи вистоїть Україна у світі, де виживають сильні, в якому конкуруватимуть економіки, культури й мови. Чи збережеться її національний характер? За прогнозами футурологів, до кінця нинішнього століття кількість мов у світі з майже 6000 скоротиться наполовину. Невже допустимо, щоб наша прекрасна мова вмерла, народ безслідно розсіявся по землі, а Україну заселили вихідці з інших країн і континентів? Голос сумління підказує кожному патріоту, що Україну треба рятувати від загибелі. За прикладом інших країн у питаннях захисту національних економічних і духовних цінностей влада й патріотична громадськість мають діяти послідовно та безкомпромісно.
усе! А те, що російськомовний українець ідентифікує себе як українець, любить свою країну, пишається своїм минулим і не мислить себе без України, — нічого не вартує. Тоді, за їхньою логікою, російськомовних українців, що є мешканцями Росії, треба теж усіх записувати росіянами. І тоді не треба боротися в Росії за відкриття українських шкіл, створювати культурні центри, відкривати українські бібліотеки. Скрізь, куди не глянь, росіяни. Цього російські чільники і хочуть. Але російські українці з цим не погоджуються. І борються
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
