По-сусідськи · “Пернал розглядає українців-русинів як окремий і самодостатній народ, а Гетьманщину як нормальну державу цього народу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Гетьманат Виговського і Гадяцька унія в дослідженні польськоканадського історика
Слово Просвіти, №08 за 2012 рік
проблематики, включно із латиномовними й італомовними (наприклад, донесення папських нунціїв), що є “терра інкогніта” для багатьох українських, білоруських і російських авторів. Тому його праця — не переказ давно відомих фактів під кутом зору авторської “концепції”, а глибоке дослідження проблеми, кожен висновок якої має під собою солідну джерельну базу.
Важливо, що Пернал розглядає українців-русинів як окремий і самодостатній народ, а Гетьманщину як нормальну державу цього народу. Це дало ключ до розв’язання багатьох кардинальних питань, і прирекло автора на блукання манівцями російської чи польської великодержавної історіографії. Це видання Пернала — урок і для доморощених “самоїдів”, які заперечують існування Української держави в ХVІІ ст., принижують значення національно-визвольної боротьби українського народу, зокрема не знаходять у діяльності козацтва жодного конструктивного елементу, став-унії, жвавий обмін посольствами, роль С. К. Бєнєвського, дипломатичне листування (тут виявлено багато незнаних досі листів гетьмана), позицію сподвижників (П. Тетеря, Ю. Немирич, Г. Каплонський, Перетяткович та ін.) і опозиції, міжнародну ситуацію тощо. Пернал підкреслює, що ідея польсько-українського порозуміння розроблялася ще в останні роки гетьманату Богдана Хмельницького за активної участі самого гетьмана. З особливою увагою Пернал аналізує процес опрацювання Гадяцького договору і документів, пов’язаних із ним (Екзекуція Гадяцького пакту тощо), виявляє суттєву різницю між первісним текстом договору й ратифікованим сеймом, показує, що значна частина панівної еліти Речі Посполитої щиро прагнула мирного вирішення проблеми, а це відкривало шлях Україні в Європу. Водночас він показує протидію опозиційних сил в Україні й Речі Посполитій, а також роль сусідніх держав у боротьбі проти Виговського. У VІІ розділі подано широку картину оцінок Гадяцької унії в польській та українській історіографії (мабуть, найповніша в історичній літературі). Діапазон оцінок був дуже широкий: від однозначного засудження до суперлативів, причому і серед польських істориків, і серед українських. Пернал слушно підкреслив, що українська історіографія була переважно під сильним впливом російської (додамо — штучним, бо вплив через жорстоку цензуру та репресії аж ніяк не зарахуєш до нормальних явищ). Навіть українські літописці ХVІІІ ст. (Самовидець, Граб’янка, Величко, Симоновський) писали в підколоніальних умовах і не могли (якби й хотіли!) написати щось позитивне про Виговського. Отже, їх не можна розглядати у цьому випадку як абсолютно точний покажчик народних настроїв (саме так розглядали цих літописців у радянській історіографії), а лише його певної групи. Українські ж історики (в УРСР починаючи з 30-х рр. ХХ ст.) були змушені писати по московських нотах, та йне завжди були самостійними (так К. Стецюк списала роботу “Вплив повстання С. Разіна на Україну” в одного з репресованих істориків). Лише в самостійній Україні з’явилися цінні роботи, в яких позитивно охарактеризовано Гадяцьку унію.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
