Абетка відомих імен · “Коли дехто почав “повертатися до Леніна”, я побачив, наскільки брехня окупувала Україну”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
М Мииккооллаа ССЯЯДДРРИ ИССТТИ ИЙ Й:: «Ми живемо при радянській владі, яка переодяглася»
Слово Просвіти, №08 за 2013 рік
Видатний українець Микола Сядристий відомий усій планеті як незрівнянний майстер мікромініатюри. Багатогранність його натури — в біографії. Освіта художня і сільськогосподарська, працював агрономом, інженером. Має звання майстра спорту СРСР і титул абсолютного чемпіона України з підводного спорту. А ще — поет, автор пісень, книжок “Чи важко підкувати блоху” і “Таємниці мікротехніки”. Про творчість Миколи Сядристого знято документальний фільм “Між ударами серця”. За часів Незалежності Микола Сядристий постав як самобутній і серйозний дослідник історії. Предмет розвідок — витоки, сутність, природа тоталітаризму. Підготував рукопис, який чекає на видання окремою книгою. Частина досліджень Миколи Сядристого стала основою виставки, присвяченої Голодоморам в Україні, що демонструвалася в Києві, областях України, за кордоном. Нині в Музеї мікромініатюр Миколи Сядристого на території Києво-Печерської Лаври діє нова виставка “Історико-політичні витоки комуно-фашистського терору”. Наші кореспонденти Петро АНТОНЕНКО та Євген БУКЕТ спілкувалися з Миколою Сядристим у музеї, де демонструються його неперевершені роботи та історичні розвідки.
Фото Катерини Тарасюк
— Миколо Сергійовичу, Ваш музей мікромініатюри унікальний, адже такого не побачиш ніде в світі. В чому унікальність Вашої нової документальної виставки, яку невідому раніше інформацію Ви віднайшли? — У ХХ столітті комуністичний і фашистський режими знищили 150 мільйонів осіб. Це перша виставка після розпаду колишнього СРСР, яка визначає, що таке комуно-фашизм, що давно існує в суспільстві, але ще й досі не визначений істориками. Суспільство інтуїтивно добре розуміє, що це за явище, але історики комуно-фашизм як єдине ціле не розглядають, бо вони плавають по поверхні історичної реальності, не заглиблюючись у справжні знання. І їх можна зрозуміти — вони перебувають під впливом літератури, яку пишуть “продажні” історики, соціологи, політологи. Найвидатніший дослідник комуністичного терору і голоду Роберт Конквест написав дві книги, завдяки яким про голод знає світ: “Великий терор” і “Жнива скорботи…”. А 1999 року, незадовго до смерті, написав ще одну працю — “Роздуми про втрачене століття”, де говорить про тих, хто прийшов до влади на території колишнього комуністичного табору. А до влади прийшли гірші із комуністів та КДБістів, які об’єдналися з криміналітетом і захопили народне добро: заводи, фабрики, землі й роздали їх своїм дітям, онукам, коханкам. Тепер вони охороняють троянди на території своїх замків і кажуть про демократію. Часто історики, які обслуговували ту систему, і зараз провідні. — Як Ви дійшли таких висновків? — Я не випадково був чи не першим, хто ще 1990 року на міжнародному симпозіумі, присвяченому Голодомору в Україні, чітко заявив: голод був запланований Леніним, як кінцеве вирішення селянського питання, а Сталін його виконав. Після цього через місяць у “Сільських вістях” з’явилася стаття Юрія Шаповала, в якій він писав: “Сьогодні величезною помилкою чесних і порядних представників суспільного загалу буде довірятися новоявленим пророкам антиленінізму, які на власний, вельми далекий від об’єктивності смак тлумачать Леніна, його життя, його ідеї… Якщо послухати Сядристого, то вже на другий день після Жовтневої революції було вирішено, хто повинен бути знищений, хто повинен залишитися в живих”.
Там же йшлося про те, що я говорив на симпозіумі щодо ставлення більшовиків до культури: “Він розмірковує навколо того, чому більшовицька система завжди виступала проти будь-якої національної культури. Але це просто непорозуміння для людини, яка бодай трохи знайома з фактами”. Я був добре знайомий із фактами. Ви ж бачите на цій виставці жахливі тези Леніна про національні культури. — Повернімося на кілька десятиліть назад. Що спонукало Вас до прозріння, гострого критичного погляду на всю фальш комуно-радянського режиму? — 1960 року я робив портрет Леніна. Вважав, що це, як тоді говорилося, “самый человечный человек”. Вчитався у його твори. Був вражений, коли він писав, що селян треба розстрілювати краще, ніж це робиться, “щоб берегти патрони”. Поступово зрозумів, що більшовицький терор вигадав зовсім не Сталін. Коли писав той портрет, пішов до викладача кафедри марксизму-ленінізму нашого Харківського сільгоспінституту. Він каже: “Знаєш що, Миколо, ти ще молодий, нікому про це не говори. Може, колись настануть інші часи…” Я врешті зрозумів: усе, що нам говорили про Леніна, — брехня. І коли в часи перебудови дехто почав “повертатися до Леніна”, я побачив, наскільки брехня окупувала Україну. “Повертатися до Леніна”, який заклав основи терору? Саме Ленін висунув тезу про те, що маси не витримають постійного терору, він повинен бути “хвильовим”, тобто хвилями. Або ще одне твердження: чим більше більшовики розстріляють релігійних діячів, тим краще, треба, щоб це запам’ятали на десятки років. — Ви досліджували все це ще задовго до перебудови, у 60—70-ті роки. Це було доволі небезпечно… — Не вдаватиму з себе героя. Та дивувало, чому люди все те не читають. Врешті, я ж їздив із виставками по світу, спілкувався з цікавими особистостями — емігрантами, дітьми, онуками колишніх дворян. Я зрозумів, що просто “тупий”, і треба знати історію. Розуміння того, що було, — найкращий ключ для розуміння тих, з ким я зустрічаюся. Мої співбесідники за кордоном завжди прагнули скинути на мене різну інформацію про своє життя і своїх батьків, розповідали, як потрапили за кордон. Вони говорили з таким почуттям, що коли не розкажуть це, їм буде важко жити. Ностальгія — страшне відчуття туги за батьківщиною, де або вони жили, або їхні батьки, і де вони ніколи вже не житимуть. Ностальгія — це щось таке, що знаходиться поза свідомістю. Є навіть таке твердження, що людина, яка знає якусь важливу таємницю, не може померти, поки не розповість її комусь. Не так давно був у Канаді. Через мою виставку пройшло близько 60 тисяч відвідувачів. По кілька разів на день вислуховував людські сповіді. — І на Всесвітніх виставках, в яких Вам випадало брати участь, і на інших акціях за кордоном, напевно ж, були люди з наших спецслужб? — Безумовно, розвідники, агентура. Але з десятка таких людей один-два були дуже серйозними, які думали набагато глибше, ніж усі наші дисиденти. А серед наших дисидентів були націонал-комуністи, натуральні! Іноді серед чекістів були державники, які розуміли трагедію народу, та вони були заґратовані в глибині себе. Буваючи по півтора-два місяці за кордоном, бачиш цих людей ближче. — Не боялися робити і зберігати ті записи, що стосувалися тоталітаризму? — У мене зібрався гігантський архів, у найдавніших записів уже й папір пожовк. — Вам хотілося поділитися цими дослідженнями з кимось? — Взагалі треба було бути обережним. Ділився, але не з усіма підряд. Наприклад, Станіслав Тельнюк, чудова людина, Петро Засенко. У мене разів зо три бував Василь Стус, думаю, йому порадив це Тельнюк. У гостях у мене бував Стельмах із дружиною. Навіть у КДБ в мене були такі знайомі, з якими можна було поділитися своїми дослідженнями. Був такий Андрій Маркович Коломієць, начальник тодішнього Шевченківського КДБ, показував мені доноси. Казав: “Зараз суспільство знаходиться в руках політичних повій і бандитів”. — Цікаво, що ж писали на Вас у тих доносах? — Писали, що я негативно відгукувався про керівників партії та уряду, особливо про Брежнєва, Суслова, також погано — про Грушевського, одного з керівників Радянської України. Пригадую, як ми ходили зі Стусом по Хрещатику. Він ніколи не говорив про політику. Таке було враження, що як школяр, такий відвертий хлопець. Скоріше міг говорити про якогось данського філософа, ніж про політику. Кілька разів був у мене вдома Іван Кавалерідзе, ось із ним ми говорили дуже серйозно. Маю величезну бібліотеку світової поезії. До речі, коли вдосталь начитувався отої марксистсько-ленінської літератури, то, як протиотруту, завжди читав поезію. Отож даю Кавалерідзе книгу поезій Василя Симоненка, прошу знайти там його улюблений вірш й поставити поруч автограф. Кавалерідзе вибрав вірш “Відійде в морок підле і лукаве…” і підписався: “1968 рік, Іван Кавалерідзе”. І дописав: “Вам, Миколо, ці зустрічатимуться ще не раз, тож тримайте спокій”. Цю книгу з таким же проханням я давав Анатолію Солов’яненку, Євгенії Мірошниченко, Юрію Іллєнку. Наприклад, Іллєнко вибрав вірш “Люди прекрасні, земля, мов казка…” І написав мені ду-
Пам’яті Олександра Гріна. Довжина фрегата 3,5 мм же гарне побажання. Я міг бути відвертим із доволі вузьким колом близьких людей. — Захоплюєтеся поезією, пишете вірші. Чи можна їх десь почитати? — Незабаром побачить світ дебютна збірка моїх поезій “Мить”. Із 1953 року пишу вірші російською, українською. Поезія — річ божественна, вона має елементи ідеалізму, адже саме в ній закладені основи світу, про який мріють люди, але не можуть досягти. На виставці мініатюр люди з величезним захопленням читають поезію, яка її доповнює — вірші присвячені коханню, смерті, владі, невідворотності кари, швидкоплинності буття. Політика і поезія в моєму житті йшли паралельно. Адже є такий психологічний принцип — коли людина вивчає щось одне, вона зациклюється на цій проблемі і звужує своє мислення, тому потрібно працювати у кількох напрямах. — Великий резонанс мала Ваша виставка до річниці Голодомору, присвячена цій трагедії. — В Українському домі її відкривав президент Ющенко, потім її показали по всій Україні. Коли пізніше вона демонструвалася в Угорщині, їхня Спілка журналістів організувала мені зустріч в одному з готелів. Було 150 осіб, бізнесмени, історики. Дві з половиною години відповідав на запитання. До організації виставки долучилася українська громада Угорщини на чолі з Ярославою Хортіні. Саме завдяки ініціативі цієї громади парламент Угорщини ухвалив рішення про визнання Голодомору в Україні геноцидом проти нашого народу. Із успіхом відбулася ця виставка і в Афінах. Були члени парламенту, посли багатьох держав, релігійні діячі. Я провів велику роботу з висвітлення цієї трагедії нашого народу. Але, попри все, я й досі в якомусь таємничому “чорному списку” дослідників, який склали ті, що раніше були консультантами ЦК Компартії і КДБ. Адже без їхньої передмови не виходить жодна фундаментальна книга. Приміром, книга про голод і терор, але в ній Ленін не згадується взагалі. Просто неймовірно! Це можна порівняти з тим, якби найкращий дослідник нацизму Збінек Земан не згадав у своїх працях про Гітлера, чи Ернст Нольте, найвідоміший дослідник фашизму, написавши “Фашизм у його добі” — величезну книгу про італійський фашизм, — не згадав у ній Муссоліні. Неможливо таке! А у нас пишуть про терор проти селян і не згадують Леніна, який вважав, що головний ворог його людей, яких він привіз із Швейцарії, — селяни (80 % населення). Може, й зараз ми живемо за радянської влади? Не задумувалися? Гірші із комуністів і КДБістів, які спільно з криміналітетом захопили владу, зараз використовують термін “Сталінізм”. Цей термін вигадав Троцький, аби виправдати себе й Леніна. А новітня “радянська влада” впихає його в голови постсовєцьких рабів… Його вдало підхоплюють романтики із-за кордону… Серед комуністів теж були романтики, наївні люди. Деякі навіть виступали проти дій партії. Їх зразу ж відправляли на Соловки або
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
