“Солідарність, згуртованість, взаємозбагачення, взаємовпливи слабнуть, від цього тоншає ота нитка національної пам’яті”. Про-читання · с. 13сторінка оригіналу ↗
Ткаля національної пам’яті
Слово Просвіти, №08 за 2013 рік
Микола ЦИМБАЛЮК
Назву літературно-мистецької акції, як і самої книжки, Оксані Забужко навіяв Ґенрі Міллер. У його автобіографічному романі “Біґ Сюр і помаранчі Ієроніма Босха” є місце, де герой ділиться заповітним: “Колись, коли я куплю дім з великою кімнатою й голими стінами, я складу величезну мапу чи схему, яка краще од будьякої книжки розкаже історію моїх друзів, і ще одну, яка розкаже історію книжок у моєму житті”. Але для того, аби представити власну історію, треба мати добру пам’ять, без лакун і білих плям, ще гірше — стійкої амнезії. Унеможливлення такого катастрофічного за своїми наслідками стану передбачливо заклала в людському суспільстві сама природа. Із цього приводу мистецтвознавець і педагог Вадим Скуратівський, після перегляду учасниками акції кадрів із фільмів “Земля” О. Довженка, “Дзеркало” А. Тарковського і “Меланхолія” Л. фон Трієра, пов’язаних між собою темою людських катастроф, згадав анекдот. Якось наш геніальний авіаконструктор Сергій Корольов, опинившись на аеродромі, став свідком невдалого приземлення літака. Причина — відмова магнето (це генератор, що живить мотор). Повертаючись у розпачі з польотів, Корольов на Хрещатику зіткнувся з бідаком, який, затуляючи вибите око, все повторював: “От добре, що Бог дав два ока, а тоб я уже й світу білого не бачив”. У Сергія Павловича сяйнула думка: природа мудро передбачила механізми-дублери, щоб запобігти катастрофам! Тож конструктор творчо переніс цей винахід на літаки. Але людська цивілізація — не суціль генії. Не кажучи про те, що час від часу природа дає збій, чи-то перемогу отримує той, кого увечері навіть згадувати бояться. Іна світ з’являються то там, то там бородаті і євнухоподібні демони- “генії”, які намагаються зруйнувати, знищити боже творіння — народ(и), його(їх) мову(и), культуру. Все те, що інший геніальний український науковець, Вернадський, назвав ноосферою. Чи виживе людство, а чи самознищиться залежить від збереження генома пам’яті, як це назвала Оксана Забужко. А він, геном пам’яті, — в збереженні і безперервності ду-
Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото автора
Серед унікальних експонатів — “Абетка” 1860 року, видана у Москві, “Руска читанка” 1887 року (Львів), читанка “Мотыль” 1874 року. Найбільше пишається Валентина Віталіївна “Граматикою” Пантелеймона Куліша та “Читанкою” Бориса Грінченка (одного із майбутніх співзасновників “Просвіти” на Наддніпрянщині), яку і сьогодні високо оцінюють сучасні педагоги. У анотації до видання Марія Грінченко зазначала: “Цю читанку склав Борис Грінченко ще року 1889-го вчителюючи в Олексієвці, в Катеринославщині. Так саме, як і Граматку, написав він її почасти друкованими, а почасти писаними літерами і вчив по їй дочку і декого з селян. Складаючи Читанку, він додержував такої сістеми, як К. Ушинський у своєму “Родномъ Словѣ”, бо вважав таку сістему за найкращу. Надрукувавши р. 1907-го свою Граматку, хотів надрукувати й Читанку; але її ще треба було приготувати до друку: дещо додати, дещо одмінити.
ховно-історичного досвіду, аури духовного простору навколо нас. — Зараз, — сказав Р. Лужецький, автор художньої виставки і книжкової обкладинки, — коли збираємося навколо якоїсь події, — а нині це книжка Оксани Забужко “З мапи книг і людей”, — ми також творимо мультикультурне енергетичне поле. Знаходячи відображення наших думок і почувань у картинах, фотографіях, музиці, кадрах із фільмів, ми в’яжемо все в одне коло, яке говорить, працює і взаємодіє. Живопис і світлини Лужецького різних часів і з різних місць, що були виставлені у фойє, пов’язані одним і тим самим принципом, щой книжка — тільки зв’язавши все в одне ціле, можна зрозуміти найголовніше. І це можливо, якщо ми не втратили власної родової, а ширше — національної історичної пам’яті. Саме на ній, оцінюючи нову книжку Забужко, наголошував Ігор Померанцев, письменник, правозахисник, який ще з 1970-х живе у вигнанні. Властивість національної історичної пам’яті, на його переконання, полягає в тому, що краще всього її зберігає мова, хоча, здавалося б, мова — це крихке і найтендітніше, що може бути. Найстародавнішими свідками людської пам’яті науковці вважають єгипетські піраміди, ще давнішими — петрогліфи в кам’яних печерах Європи, Азії, Африки. Але це напівмертві символи. А найтендітніше — мова — це найкрихкіше з усього, що є, не втратила свого дару й понині. Тож пам’ять найкраще і найнадійніше за всі артефакти зберігається в мові. — Без неї, — розмірковував у режимі скайп Померанцев, люди або нації — хворі Альцгеймером (розлад або повна втрата пам’яті, — Авт.). Що стосується творчості Оксани, то вона відновлює тканину пам’яті і в цьому розумінні вона ткаля, передовик, герой виробництва. Виробництва, яке просто безцінне. Тканину історії нації можна ткати порізному. Наприклад, російський царизм, нещадно обтинаючи нить нашої історичної пам’яті, в погоні за примарою власної величі як нащадків “третього Риму” на весь світ проголошував, що “украінскаго язика нє било, нєт і бить нє может”. Відповідно й самого його носія — українського народу. Але ж знаходилися ті, хто всупереч агресивному божевіллю Москви знову і знову, зв’язавши, снували розірвану нить. Ткання полотна пам’яті, індивідуально-соціальної на тлі безперервної національної пам’яті й минулого однаково властиве і для французів (Марсель Пруст), і для англійців (Ентоні Поуелл), і для представників інших культур. Що стосується української, то ткання її, знову пошлемося на Померанцева, “це заняття мужнє і трагічне, оскільки вона, національна пам’ять, була розірвана, їй виламували руки, ламали пальці (згадаймо Валуєвський циркуляр, Емський указ). У 1920—30-х роках національна пам’ять умерла від голоду, її останки зберігалися в ГУ- ЛАгу, в пермських і мордовських концтаборах, одиниці зберігалися в Мюнхенському вільному університеті, в Нью-Йоркських видавництвах і виданнях, наприклад, таких як “Сучасність”. І ось треба було, щоб прийшли письменники, які б відновили безперервність національної історичної пам’яті. Серед молодшого покоління з цього цеху Оксана Забужко стала чи не найпослідовнішою. Її проза, як висловився Євген Сверстюк, стала світлим променем у нашому письменстві, пов’язавши різні покоління, різних митців різних культур. Книжка сама по собі є гіпертекстом з численними посиланнями на багато невідомих, особливо для молодшого покоління, подій, явищ, постатей. Презентації, інтерактивне спілкування в Інтернеті засвідчують, що в нас немає єдиного інтелектуального і культурного середовища, яке мало б тримати єдине культурне поле. — Ця книга, — ділилася Оксана Забужко, — складена як спроба мапи книг і людей, картин, фільмів, героїв, які вплинули на формування мого життя. Ось ці назви як дві стіни, запозичені у Ґенрі Міллера, що врешті вплинули на мій світогляд. Я написала у передмові, що це була спроба створити, нашкіцувати духовний портрет ось того українського інтелігентного культурного творчого середовища, продуктом якого я є сама, і яке в 1990-х рр. ще пробувало, ще було присутнє десь у спробах дерадянізувати Україну. В 2000- х воно розсипалося, розпорошилося в своїх інформаційних закапелках. І сьогодні у нас немає зв’язку з поколіннями. Скажімо, для молодшої генерації дуже багато якихось реалій, імен, артефактів, які згадуються в цій книжці, нічого не говорять, це той лінк (посилання), за яким далі йдуть читачі. Авторка має рацію. Чи багато з молодого покоління, вихова-
Це була третя, після Чернівців і Львова, презентація книжки Оксани Забужко “З мапи книг і людей”. Відбулася вона під назвою “Картографія” в Києві, в Будинку освіти та культури “Майстер клас” . До її організації доклали рук і сама авторка, і видавці — Meridian Czernowitz. Організували її розкішно (в інтелектуально-культурному розумінні) й цікаво (завдяки синкретичному супроводу текстового матеріалу).
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
