Національна еліта · “Навчай дитину рідною мовою; навчаючи,виховуй рідною мовою”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Борис Грінченко і Марія Загірня: феномен родинного життя
Слово Просвіти, №08 за 2013 рік
Антоніна МОВЧУН, канд. пед. наук, засл. вчитель України, зав. НДЛ грінченкознавства Київського університету імені Бориса Грінченка Хочеться, щоб Грінченка наші сучасники відкрили для себе як унікального сім’янина. Знаємо, що в питаннях громадських, суспільних це була вимоглива і до себе, і до інших, людина. Недарма ж бо М. Коцюбинський у листах до своєї дружини називав його генералом, а В. Самійленко скаржився, що Б. Грінченко підганяє всіх до роботи, як диктатор. Є. Чикаленко у спогадах наголошував на Грінченковій непоступливій натурі, а старогромадівці побоювалися його різких суджень. Справжньою фортецею для письменника, у якій він міг відпочивати душею, де його розуміли, була родина. Борис Грінченко одружився двадцятирічним юнаком (1883). Він уже два роки працював учителем і був досить відомим серед колег. Доля звела його на літніх учительських курсах у Змієві на Харківщині з учителькою Марією Гладиліною, майбутньою письменницею Марією Загірньою. Щось було пророче у їхній першій зустрічі. Начитана, допитлива вчителька Марія Гладиліна наслухалася чимало розповідей про Бориса Грінченка, про його мужність під час ув’язнення, про його наполегливість у вчительській праці. Коли вона прийшла на заняття, першим, хто їй зустрівся, був Борис. Пізніше він згадуватиме їхню першу зустріч. У листі до Марії (12.12.1883) пригадує, що їх познайомив старий Горбачевський: “Марія Николаевна сидить у куточку на дивані і розказує про школи. І Борис Дмитріевич навпроти приткнувся і така в їх гаряча розмова. А там садок. Брат Борис коло сестри Марусі. Руки, руки! О рученько моя! Вона ж мені багато тоді сказала. А там уже моя кохана Маруся, моє щастя, моя доля! Як воно це скоро зробилося, що Марія Николаевна стала коханою Марусею! Мабуть, воно тільки ждало цього часу, щоб зробитися. А насправді, голубко, дивно мені. Ти знала мене раніш, хоч і не бачила, з першим на курсах зі мною зустріваєшся і… І ми щасливі! І дивно, й гарно. І ще ти кажеш, що доля — мачуха! Для мене за це вона — рідна мати” (3, с.2). Про себе і своє знайомство з Борисом Марія розповіла в листі до Івана Липи. Дівчиною вона багато читала. Прочитані книги збуджували чимало думок, а ділитися ними не було з ким: Марія перебувала, за її словами, в “розумовій самотині”. Розповіла вона й про літні курси в Змієві. Однією із форм навчання там була робота в групах із 5—6 осіб. Марія потрапила в групу, якою керував учитель “з гарними очима”. Тихими зоряними вечорами в них були “щирі розмови про долю народну, про рідний безщасний наш край. І тоді багато я взнала і зрозуміла. А пізніше я з тим учителем з’єднали свої руки не для розкошів і втіх, а щоб робити працю, надбану віками” (1, 69). Пізніше Марія Миколаївна скаже, що її Борис трохи помилився, бо в їхньому житті була не тільки праця, “зазнавали ми і розкошів, і втіх, але працю для рідного краю ніколи не відсували ми від себе. Мій учитель працює для рідного краю. Я… по щирості не можу сказати, чи для рідного краю, чи для тих очей, що глибоко зоріли й зоріють мені в душу. Роблю, що можу…” (1, 71). Так оцінювала своє подружнє життя з Борисом Марія. Їх єднала праця задля України й кохання. Борис надзвичайно високо цінував і кохав Марію. Він розумів, що вона для нього значила. В автобіографії 1909 року наголошував, що Марія не тільки дружина, а й “вірний товариш у всіх його заходах та в багатьох важних і важких працях”. Навіть коротка розлука з дружиною викликала в Бориса сум і неспокій. Мужній вдачею, наполегливий у здобутті мети, вимогливий до себе й інших у праці, він, наче дитина, не зносив розлуки зі своєю Марусею, рахував дні в очікуванні її (чи свого) приїзду. І так упродовж усього життя. Викликає подив і сила його почуття: з роками воно не зменшувалося, яріло тим першим вогнем закоханості, що спалахнув під час першої зустрічі. Доля відвела їм тільки 28 років спільного життя. Але й через десятки років подружнього життя почуття залишалися незмінними. У віршах і листах (коли не зауважиш дати їх написання) відчуваєш емоції закоханого юнака, якому ще слід завоювати серце коханої. Він не оголював своїх почуттів, своєї вірності, ніжності та смутку. Тільки в листах до Марусі писав поезії про кохання і то зі своєрідним грифом — тільки для коханої. “Там є кілька рядків таких, що тільки тобі самій треба їх читати”, — писав у листі 22.07.1893 р. З цією засторогою пішов із життя, не оприлюднивши віршів — ліричних зізнань своєї душі. Гармонією їхнього подружнього життя захоплювалися сучасники, подружжя Грінченків характеризували, як “справжню українську сім’ю без компромісів”, наголошували, що в цій родині “повне духовне єднання, що обоє складають одну душу, разом роблять одне діло і нелегко, може, й неможливо розділити працю одного від другого” (2, 35). У спогадах М. Чернявського взаємини в родині Грінченків змальовані метафорично: “Буває іноді в природі таке з’явище, що зіходяться в небі проти наших очей дві зірки й горять вони якийсь час подвійним світом. Ця зустріч зірок нагадує мені подружжя Грінченків. За цю зустріч Грінченко повинен був дякувати долі” (1, 35). Стосунки Грінченків приваблювали сучасників своєю злагодою і взаєморозумінням. Щоб “побачити таке велике диво, як українська сім’я, почути, як виглядає мова інтелігентної вкраїнської дитини”, І. Липа приїхав в Олексіївку (нині Луганщина), де подружжя вчителювало. Його щиро зворушили обставини життя і праці народного вчителя. Він захоплено розповідав про маленьку Настуню, яка весело щебетала до нього літературною українською мовою. Справді, у цій родині панувала любов. Зворушливими є взаємини Марії, Бориса і маленької Насті… Наведемо епізод із олексіївського періоду життя сім’ї. Одного надвечір’я Марія Миколаївна та Борис Дмитрович пішли в економію (версти півтори) взяти пошту. Настя гралася вдома. Раптом насунулися хмари, здійнявся вітер і почалася гроза. Стривожені за дитину батьки (як вона там?) поспішили додому. І тут побачили, що задихана й заплакана Настя біжить їм назустріч: “Он яке надворі зробилося! Я боялася, щоб вам чого не сталося та й побігла до вас!”. Дитина поспішала боронити від лиха своїх батьків. Чиє серце не зворушить така дитяча любов? Те ж саме було в Чернігові. Під час грози 12-річна Настя поспішала додому, бо там “татко й мама самі”. Вона боялася за них і була переконана, що зможе врятувати від лиха своїх батьків. Уже заміжньою Настя, перебуваючи у Львові або в Полтаві,
чи то в Конотопі, Лубнах або в Петербурзі, щоб не хвилювати своїх рідних, ніколи не зізнавалася, як їй погано — голодній, хворій. Завжди писала: все добре. Розповідаючи у своїх спогадах про дитинство Насті, Марія Загірня підкреслювала турботливість Бориса як батька і чоловіка. Влітку дитина прокидалася дуже рано, о 4—5 год. ранку: “То й він устане, забере її з возиком у садок, що був при школі, і панькається з нею” (3, 8). Загірня наголошує, що Борис Дмитрович умів краще тішити дитину, ніж вона. Б. Грінченко був прекрасним батьком.
У вихованні доньки Насті виявлявся його педагогічний хист. Борис говорив із нею завжди, як з дорослою, дбав, щоб вона зростала духовно багатою людиною. “Ти знаєш, доню, як багато є у світі доріг. Але коли вже обрала одну, і то обрала серцем, то мусиш іти по ній, не звертаючи. Не оглядаючись, хоч би вітер дмухав тобі у спину і пил замітав сліди. Бо що є ціннішого в людині, як не відданість, сила волі і духу”, — так писав він, батько, своїй Настуні 1896 року. Його доньці йшов п’ятий рік, коли вона, спостерігаючи, як батько читає й пише, потяглася й собі до книжок. І їй дали якусь негодящу книжку. Але одразу ж зрозуміли, що це не педагогічно: дитина звикне погано поводитися з книжками, рватиме їх, звикне вдавати, ніби читає. Поміркувавши, купили Насті літери, наклеєні на картоні. Цікава до них дівчинка швидко запам’ятала, як яка зветься, а спостерігаючи, як батько навчав читати інших дітей, самотужки вивчилася й собі читати. Що Настя вже читає, стало приємною несподіванкою для батьків. Грінченко-педагог керував читанням доньки. Марія з гіркотою згадує, що тоді українських книг для дітей майже не було: “Тай які ж тоді були книжки: “Дітські пісні, казки й загадки”, “Бідний вовк”, “Торба”, “Два товариші”, “Андерсенівські казки” в перекладі Старицького, — нічого й не згадаю такого, щоб читати малій дитині” (3, 9). Була й ще одна біда: лікар заборонив Насті читати книги, написані дрібним шрифтом. Тож Борис Дмитрович почав для неї писати друкованими літерами граматику (за цією книгою навчав і інших дітей). Потім написав читанку (між іншим перша назва Грінченкової читанки “Рідне слово” — “Настина читанка”). Видавав для доньки журнал великими друкованими літерами, бо писаного дитина ще не читала. Яке ж то було свято для Насті, коли татко приносив журнал! Він мав назву “Квітка” і був ілюстрованим. У журналі татко писав коротенькі оповідання, вірші, загадки і невеличкі науково-популярні розповіді. Хочеться запитати у сучасних молодих батьків, чи ж кожен із них здатний витратити стільки часу, терпіння, щоб так дбати про розвиток своєї дитини? Журнал “Квітка” зберігся в багатющій родинній бібліотеці Грінченків. Переглядаючи його сторінки, дивуєшся, яка ж то сила батьківської любові була в письменника — стільки праці він вклав у цю невеличку за розміром книжку, але таку велику за значенням. Нам, своїм нащадкам, Грінченко показав, як можна працею та любов’ю побороти будь-які перешкоди, аби була тільки сила волі й відданість батьківському обов’язку. У родині Грінченків дбали про інтелектуальний розвиток дитини. У Насті не було панського товариства, хіба що влітку, коли приїжджали Алчевські, дівчинка гралася з Христею. Зазвичай вона товаришувала з сільськими дітьми. Для них її батько-вчитель вигадував цікаві загадки. Наприклад, воно літає, а як змінити третій звук, то буде той, що на полі працює. Комар — косар, — відгадує хтось із дітей. Або ж такі літературні вікторини розгадували: “Неначе писанка село, зеленим гаєм поросло”, — звідки це? Хто автор? І діти називали вірш та його автора. Грінченко-педагог дотримувався головної вимоги дидактики: навчай дитину рідною мовою; навчаючи, виховуй рідною мовою. І хоч Марії та Борисові докоряли, що вони не розмовляють із дитиною по-московськи і що їй важко буде вчитися в гімназії, говорили навіть, що дитина, коли виросте, “сознательно” вибере сама собі мову, Борис Грінченко знав, що розвиває дітей тільки рідна мова. По приїзді в Чернігів Настю віддали в жіночу гімназію і вчитися там їй було зовсім не важко.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
