Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ять “Вони — наші герої, а не терористи, як це прагне довести світові Янукович”. 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗

Плач за Сашком

Слово Просвіти, №08 за 2014 рік

Роксана ХАРЧУК Із Сашком не була добре знайома, зустрілася випадково під час мовного протесту, який відбувався влітку 2012 року під Українським домом. Спочатку він був одним із протестувальників, згодом долучився до голодування. Розговорилися. З’ясувалося, що Капінос живе у Тернопільській області, займається фермерством. Я дивувалася, чому він так переймається мовним питанням. Адже для фермера воно явно не могло мати такого значення, як, наприклад, для філолога. Одначе мова мала для молодого чоловіка, якому на той час виповнилося 27 років, значення кардинальне: він усвідомлював її як символ України й людської гідності, зрештою себе самого. Олександр був патріотом, якого щиро обурив наступ режиму на українців через мовне питання. Ідеаліст чистої води, не довго думаючи, зібрався і приїхав до Києва. У часі нашої розмови трапилася та випадкова і водночас знакова річ, що наповнює життя потаємним сенсом. Почала розпитувати його про Тернопільщину. Неймовірно, але Сашко жив на Кременеччині саме в тому селі, звідки походила моя баба. І це був зблиск, бо відразу згадалася й Іква, й підніжжя Кременецьких гір. Комусь ці гори видадуться звичайнісінькими горбами, але це не так: вони такі ж високі, блакитні та найсвятіші, як і в Шевченка. Марія ОЛІЙНИК, Донецьк 23 лютого 2014 року була вм. Родинське Красноармійського району Донецької області у вдови Наумова Володимира Григоровича, який 14 лютого 2014 року за покликом серця поїхав на своїй автівці у Київ на Євромайдан. Був у сотні Самооборони майдану. Його викрали й задушили. Знайшли на Трухановім острові 18 лютого. У Володі залишилося 2 сини: 4-річний Арсеній і 8-річний Єгор. Поховали тихо, без участі євромайданівців, керівництва Родинського та керівництва ЖЕКу, де працював водієм. 9 березня йому б виповнилося 44 роки. Народився у с. Шевченко Добропільського району Донецької області в день народження Тараса Шевченка. Любив Шевченка. Знав “Кобзар” напам’ять. У селі залишилася 85-річна мама. Вдова замордованого Інна Веселовська розповіла, що 14 лютого Володимир сказав їй, що їде на СТО ремонтувати автомобіль. Увечері зателефонував, повідомивши, що ремонт триває. І, можливо, там заночує. Це була її остання розмова з ним. Потім зв’язок обірвався. А 18 лютого їй зателефонували родичі, які з інтернету довідалися, що на Трухановому острові її чоловіка знайшли задушеним. Вона не повірила. Поїхала до Києва на впізнання і переконалася, що це саме її Володя. У них була ідеальна сім’я. Подруги навіть заздрили. Він ідеальний, турботливий чоловік, люблячий син, оберігав свою родину, тому й не зізнався, що їде на Майдан, бо його б не відпустили. Спостерігаючи за розвитком кривавих подій у Києві, він обурювався, що таке твориться в Україні, що людей забивають бітами, спалюють автомобілі, засуджують невинних, викрадають людей, убивають мирних протестувальників. У нього було загострене почуття справедливості, тому й поїхав та- Я переживала, як переноситиме Олександр голодування на сходах Українського дому під палючим сонцем, але поряд із ним голодували й тендітні дівчатка. Фото вродливого, чорнявого Сашка у вишиванці з’явилося тоді в інтернеті йна шпальтах кольорових журналів. Для нього ж це не мало жодного значення. Був скромним і водночас дуже рішучим, із відкритою усмішкою і вразливою, сприйнятливою до краси душею, недаремно під вечір ішов купатися на Дніпро. Хоча супроти Дніпра Іква — потічок, я переконана, що у Дніпрі він бачив саме її. Олександр був дуже гордим і гоноровим. Нікому не завдавав найменшого клопоту, не хотів навіть, аби йому випрали вишиванку. Одначе протестувальники-галичани переконували: протестувальник повинен мати ошатний вигляд. Після мовного протесту Олександр приїздив до Києва на “Марш УПА”. Уже тоді прагнув рішучіших дій. Адже голодування на сходах Українського дому не принесло бажаного ефекту, хоча й мало велике значення. Без нього, як і без багатьох інших акцій громадянського супротиву, не відбулося б протесту нинішнього. Символічно, що 23 лютого Верховна Рада таки позбавила російську мову офіційного статусу в Україні. Саме за це боровся Олександр Капінос. Його мрія про вільне буття української мови здійснилася. За це власним життям заплатив він і його побратими із Небесної Сотні. У часі мовного протесту влада вже застосовувала на Європейській площі спецпризначенців, які залякували, але ще не били активістів. Уже тоді влада вповні продемонструвала і свій цинізм, і безжальність не так до студентів, як до людини-громадянина й українця. Головний урок, що його виніс тоді Сашко: мирний протест в Україні не є дієвим — влада його просто ігнорує. І ось сталося: Олександра нема. Є лише його прізвище, ім’я і місце проживання у списку забитих ментами-садистами. Одначе це не гола статистика, бо Олександр, як і решта постріляних і порубаних кримінальною диктатурою, — це кращі із нас. Вони — наші герої, а не терористи, як це прагне довести світові Янукович, що спирається на “геніальний” план Путіна про стрімке поширення антитерористичної операції з Кавказу на всю Україну. “Брешеш, людоморе!” — ці Шевченкові слова, адресовані великодержавному історикові Скальковському, який намагався представити гайдамаків як розбійників, “пятно в нашей истории”, спрямовані в осердя нинішнього пекельно- Моторошнішого тексту, аніж список загиблих, немає. Навіть списки безвісти зниклих не такі страшні, бо в них ще жевріє надія. А тут — доконаність і невідворотність. Перед очима — рядки: прізвище, ім’я, місце проживання. У списку, опублікованому в “Українській Правді” 19 лютого, я побачила знайоме прізвище — Олександр Капінос. Його вбили на барикаді біля Будинку профспілок у ніч із 18 на 19 лютого. Існує дві версії смерті героя: від гранати (офіційна) і від пострілу в голову гумовою кулею (зі слів очевидців). Олександр помер у лікарні 19 лютого.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин