10 “Українці суміжжя найбільш вистраждана, зболіла і ранима частина українського етносу”. Обговоримо? · с. 10сторінка оригіналу ↗
Природне джерело завжди чисте і прозоре
Слово Просвіти, №08 за 2017 рік
Михайло ЧОРНОПИСКИЙ, доцент кафедри української фольклористики ім. академіка Ф. Колесси ЛНУ ім. І. Франка, голова Комісії фольклористики НТШ
Як дізнаємося зі вступного слова та післямови членів редколегії, видання є частиною міжнародного проекту досліджень культури пограниччя локальних спільнот у Єврорегіоні Буга, який реалізує Європейський Союз за Програмою транскордонної співпраці Польща—Білорусь— Україна 2007—2013. До проекту залучили науковців-мовознавців, музикологів, фольклористів, педагогів, культурологів. Шляхетну мету проекту визначено як спонукання до співпраці польських і білоруських культурних і наукових інституцій задля підтримання і популяризації спільних культурних традицій регіону. Гарна ідея, поважні реалізатори, поетична метафора в назві, якісне поліграфічне оформлення. Та вже з першого знайомства з виданням дивно якось звучить акцент — польських і білоруських традицій. А що, українців уже немає у тому регіоні? Що, Україна тільки формально причеплена до тої Програми транскордонної співпраці? Що, і в ХХІ столітті науковий інтелект польських — про білоруських під кремлівською опікою нині помовчимо — учених ще не звільнився від імперського зашкарублого намулу? Невже цивілізаційні постулати сучасної Європи про пошану гідності людини будь-якого етнічного походження нічого не варті? Невже документована об’єктивність оцінки історичної реальності щодо споконвічних посягань на українські і білоруські землі з усіма згубними наслідками — не варта уваги? Ось так, коли бачимо якісь недомовленості свідомі чи несвідомі, то мимоволі питаємо: панове і ґаспада, хіба ви не знаєте, що границі державних посягань правителі креслили у межових зонах України у Кремлі та Варшаві без уваги на етнічне заселення аборигенів, що там видавали злочинні накази про депортації чи залюднення окупованих територій своїм “етнічним матеріалом” з привілеями осадникам-колонізаторам, чим, зрозуміло, провокували рішучу протидію тубільців? Доля людей, їхні страждання, кровна прив’язаність до своєї предковічної дідизни, мови, культурних традицій — для варварів ще й у ХХ ст. не тільки ніщо не значили, а саме були найпершим об’єктом знищення. Зрештою, це дикунське варварство і нині імперська Московщина в Україні демонструє перед цивілізованим світом. Тому вона так панічно боїться Європи, де кордони переважно залишилися чисто умовними, де людина без штучних перепон і принижень може вільно мандрувати. Нас не може не дивувати, що у теперішньому польському суспільстві певна частина владоможців не спроможна прозріти від наслідків колишніх правителів злочинної політики експансії, насильницької полонізації, депортацій українців з їхньої споконвічної дідизни. Саме ці правителі ще у довоєнний час спровокували українське населення до рішучого захисту свого існування. Це ж вони насаджували йому привілейоване осадництво, забороняли отримувати парцельовану землю дідичів, обмежували рідне шкільництво, культурно-громадське життя, руйнували православні храми і т. ін. — і навіть мати своє ім’я “українці” .. Панове, хіба не абсурдний нині вигляд має сеймова ухвала вважати етноцидом польського народу на українських землях Волині спровокованою трагедією у час Другої світової війни? Чи не турбує вас, що на Лемківщині і в інших місцях Закерзоння вандали спустошують осиротілі могили українців, вишкрібають українські написи на могильних пам’ятниках (християни!?) і вчиняють інші акти дикості? Подібне з усім українським робить нині і українофобська Московщина на окупованих землях. Пане Чижевський, що може краще виразити стан душі українця у тому межовому середовищі, як не народна пісня, що Ви її цитуєте латинкою: Породила мене, мамо, Рано у неділю, Дала мені лиху долю — Де її подіну. Понесу я свою долю В місто продавати: Знають жиди, знають ляхи, Не схочуть купляти […] Вона з уст 71-річної Павліни Шльонзак із с. Матяшівка біля Славутич, записана 1973 р. А скільки нам тоді доводилося чути таких нарікань на Волині від українців, виселених із-за Бугу! Не затишно було й тим, хто залишився за Бугом. Казали, своєю мовою ми можемо говорити лише до певної станції, як їдемо вглиб Польщі, бо далі за свою мову бували не тільки образи…” Десь у той час у святковий день підійшов до мене чоловік з дітьми у парку ім. Лесі Українки в Луцьку і в розпачі запитував: “За що нам така кара? Чи у мене не було рідної землі моїх дідів?.. А тут від негідників чую: “Волинянка не машина, забужанин не людина…” А під час експедиції у 80-х роках у Старому Скалаті на Тернопільщині літня виселенка казала: “На Великдень їдемо на кордон і з високого берега у льорнета дивимося на своє село, видимо свою хату, церкву, цвинтар… І плачемо”.
Кому-кому, а Вам, діалектологу, пане Чижевський, вважаємо, неважко поставити себе, свою родину на місце тамтешніх українців, як кажуть у народі, влізти в їхню шкіру, коли невігласи чи запеклі українофоби їх шпигають за рідну мову. Знаємо: скажете — вони самі на наші запитання називають свою мову “хохлацька мова”, “русинська” чи “руська”, “малоруська”, “місцева” чи ще як там. Але ж Ви добре мали б знати, що такі налички їм поприліплювали поневолювачі по всьому периметру суміжжя українських земель — російсько-польському, українськоугорському і т. ін. В історичному минулому і Польща пройшла випробування “великорусскаво” “старшого брата” і має щастя, що не є його безпосереднім сусідом. Вибачайте, але таки до Вас звертаємося персонально, бо Ви чільний автор спроектованого наукового збірника “Де б’є джерело…” У ньому, звичайно, цінний і потрібний матеріал, який треба б предметно проаналізувати. Та це в іншому місці. Ми тільки концептуально споглядаємо спроектоване Вами. Хіба личить у науковому виданні Вам, пане докторе, без будь-якого історичного коментування нині оперувати та ще й підкреслювати (с. 124) оте імперське наличкування українців? Та хто ж як не наукова інтелігенція має просвічувати свідомість обивателя? Таж і вона не без гріха, що у свій час спомагала затуманювати свідомість люду… Якась дивна індиферентність у подачі українських пісень і у пісенниковій частині збірника. Та хоч би якою графікою публікували українські пісні — польською, білоруською чи російською — жодним способом не приховати їх національної належності. То чому в науковому виданні не подати їх із відповідною визначеністю? У цьому якраз і було б добре видно, яким пісенним фольклорним репертуаром живе регіон над Бугом. Та й що ж то за подача у науковому виданні без відповідного паспорта — де, коли, від кого і ким записано. Пан діалектолог мав би це знати. Можливо, скажете: та це ж сусіди, в одному підданстві, не треба їх розмежовувати, вони переймають одні в одних — це ж фольклор. Але ж, панове, сусіди живуть мирно і дружно тільки тоді, коли не засягають на майно один одного. Хіба трагічний досвід історії ще й досі нікого нічого не навчив? На жаль, такого характеру недогляди — не хочемо казати тенденції — у збірнику “Де б’є джерело…” мають місце. Українці суміжжя найбільш вистраждана, зболіла і ранима частина українського етносу. Мабуть, ще не скоро прийде час, коли межові етноси не відчуватимуть тягаря історичного минулого. Ще перед Першою світовою війною над цією проблемою роздумував визначний український антропогеограф і мислитель академік Степан Рудницький (3.12.1877, Перемишель—9.10.1937, урочище Сандармох у Карелії). Польські окупанти 1919 р. готували розправу над ученим, але вкоротила його життя куля сталінського чекіста. Тоді, ще перед Першою світовою війною, С. Рудницький у праці “Огляд національної території України” перелічив “штуки” і “штучки” на полі статис-
2015 року у Любліні вийшов науковий збірник “Gdzie bije źródło…” (288 с.) — “Де б’є джерело…” за редакцією Фелікса Чижевського, Аґнешки Дудек-Шуміґай, Марії Жиґалової. Ф. Чижевський — професор, науковий працівник Інституту слов’янської філології, декан української філології, дослідник діалектів і порівняльної граматики мовного пограниччя, член редколегії комітетів наукових видань “Славістичні дослідження Університету Марії Кюрі- Склодовської” і білоруського “Вісника Брестського університету”, член загальнопольського і регіонального наукових товариств, входить до складу Комітету слов’янознавства Польської академії наук у Варшаві; Аґнешка Дудек-Шуміґай — доктор-ад’юнкт на філологічному факультеті того ж університету ім. Марії Кюрі-Склодовської у Любліні, дослідниця діалектів польсько-білорусько-українського пограниччя, Марія Жиґалова — доктор педагогічних наук, дійсний член Академії педагогічних і соціальних наук Російської Федерації, заслужений учитель Білорусі, доцент кафедри педагогіки Брестського державного університету ім. О. Пушкіна.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
