Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“За легковаження таких “дрібниць” доводиться розплачуватися сьогодні надто дорогою ціною”. 11 · Обережно: провокація! · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження апологетики абсурду

Слово Просвіти, №08 за 2017 рік

Степан ПАВЛЮК, академік НАНУ, доктор історичних наук, професор, директор Інституту народознавства НАНУ; Роман КИРЧІВ, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, провідний науковий співробітник Інституту народознавства НАНУ Цього разу головною мішенню “дослідницького” прицілу стали відомі зацікавлення М. Драгоманова Закарпаттям, його дворазове відвідання цього краю в середині 70-х років ХІХ ст. (1875, 1876) і пов’язані з ними думки, враження, заходи, виражені в наукових і публіцистичних працях та громацько-культурній діяльності вченого. Особливо його вимовна алюзія до афористичної клятви карфагенського полководця Ганнібала (Аннібала), який ще дитиною присягнув бути непримиренним ворогом Риму: “Позаяк я був першим Українцем, одвідавшим Угорську Русь, — констатував М. Драгоманов, — позаяк побачив, що вона одрізана духовно од галичан більше, ніж Австралія од Європи, — то я собі дав Анніболову присягу працювати для того, щоб прив’язати Угорську Русь до нашого національного демократичного і поступового руху, в котрому лежить її єдиний порятунок”. Весь цей матеріал справді позначений глибокою стурбованістю і дуже невеселими роздумами М. Драгоманова від того, що він знав, що побачив і почув зблизька впродовж короткочасного (неповних два тижні разом) перебування в Закарпатті, та болісними пошуками засобів для порятування “пораненого брата”, як він називав закарпатських “русинів”. Для М. Драгоманова т. зв. “Угорська Русь” — однозначно “наша Закарпатська Країна”, “іще одна частина нашої спільної батьківщини”, а її корінний люд — “загірні люди наші”. Його особливо вразило, що ця “частина нашої спільної батьківщини” порівняно з іншими частинами поневоленої та розчленованої чужинцями України залишилася найвідсталішою і занедбаною в соціальному і національно-культурному відношеннях, що тут триває багатовікове панування угорських феодалів, визискування і посилене винародовлення закарпатських русинів, а місцеві освічені люди в більшості не тільки не дбають про те, щоб якось зарадити цьому, а в багато-чому підспівують і допомагають поневолювачам. Гострий докір кинув учений і вбік української інтелігенції сусідньої Галичини та Наддніпрянської України — за недостатню увагу до Закарпаття. Наснажені великою рацією й публіцистичним хистом виступи М. Драгоманова, без сумніву, великою мірою вплинули на посилення і поглиблення українознавчого вивчення Закарпаття та розвиток тут українського національнокультурного руху й національної свідомості, зокрема поступу в усвідомленні цього краю як складової української етнокультурної цілісності. Але вони, ці виступи, маючи в своїх інтенціях багато важливого, посутнього, все ж не мали характеру постульованого в заголовку книжки “інтелектуального завоювання Закарпаття Україною” і, тим більше, не належали до початків цього “завоювання”. Уже набагато раніше Закарпаття озвучувалося в загальноукраїнському інтелектуальному і навіть політичному дискурсі. Лідер галицької “Руської трійці” Маркіян Шашкевич у “Передслів’ї” до “Русалки Дністрової” (1837) назвав разом із тогочасними надбаннями “хорошим і ціловажним ділом” українського (“руського”) духу з Наддніпрянщини і Галичини також латинськомовну “Граматику слов’яно-руську” (1830) закарпатця Михайла Лучкая. Інший галичанин з того часу Іван Вагилевич писав у листі від 7 березня 1837 р. до професора Київського університету Михайла Максимовича: “Ми єсмо южнорусини… Оце ж ми всі — із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і по Серету — з братією нашою задніпровою складаємо одне существо… Геть перегороди, бо не їм псувати существо народу…”1. Багато зауваг і спостережень про етногенетичні й етнокультурні тотожності і близькості населення з галицьких і закарпатських гірських схилів містили описи “Мандрівки по Галицькій та Угорській Русі” Якова Головацького, що друкувалися чеською мовою в празькому журналі у 1841—1842 рр. Уже тоді Я. Головацький записував у Закарпатті народні українські пісні, які разом із галицькими з 1863 р. при підтримці українського вченогославіста Осипа Бодянського друкувалися великими подачами в редагованому ним науковому серійному виданні “Чтения в Имп. Московском Обществе истории и древностей российских при Московском университете” і згодом разом з пізнішими додатками склали відоме чотирикнижжя “Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Ф. Головацким” (Москва, 1878). На етнокультурній єдності русинів Закарпаття з іншими частинами українського народу наголошував уродженець цього краю вчений філолог і сходознавець Андрій Дешко в нарисі “О Карпатской Руси”, надрукованому в альманасі М. Максимовича “Киевлянин” за 1850 р. У час революційних подій 1848—1849 рр. закарпатський політичний діяч Адольф Добрянський виступив із проектом об’єднання Галичини і Закарпаття в окремий автономний “коронний край” у складі Австрії. Таких фактів бачення Закарпаття в контексті з ширшим і вужчим українським етнокультурним простором, ще до виступів М. Драгоманова стосовно цієї теми — багато, особливо на ґрунті розгортання у другій половині ХІХ ст. народознавчих (етнографічних і фольклористичних і мовно-діалектологічних) дослідів. Саме головно на основі етнокультурних реалій і наукових студій над ними М. Драгоманов стверджував, що “Закарпатська Країна” і її люди — частина української землі і українського народу. Бо ж відомо, що народна мова, обрядовозвичаєві традиції, усна поетична словесність навіть за найскладніших історичних обставин залишаються потужним етнооберігаючим й етнооб’єднуючим чинником. “Хоч і як неоднакова була доля поодиноких частин Русі-України, — писав Іван Франко в статті “Літературне відродження Полудневої Русі і Ян Коллар”, — то все-таки заселяючий її народ і досі проявляє дивну етнографічну одноцільність. Звичаї і вірування народні, казки і оповідання, пісні і обряди, одіж і помешкання, а врешті мова — при всій різнобарвності в подробицях, при всьому багатстві місцевих відмін і варіантів, — в основних обрисах такі однакові, що руснак з-над горішнього Сяну без труду порозуміється з українцем з-над Десни, Сули або й від Харкова, признає його звичаї, його спосіб життя і думання, його “поведінку” за свої, за рідні, хоча не скаже сього про свого близенького сусіда — ясельського або тарнівського мазура”2. Так, жодне більш-менш серйозне розважання стосовно етноідентифікації, етнічних спільнот не може обійтися без народознавчого блоку даних. Це надто вагомий і достовірний матеріал, твердий горішок для маніпуляторів від науки; тих, що ізза “лакомства лукового”, грошолюбства готовий кривити душею, торгувати правдою. Не випадково М. Драгоманов ставив перед очі закарпатської інтелігенції високу моральну чистоту народної пісні, наголошуючи: “Народні пісні за рублі не складаються”3. Чомусь подумалося, що коли б В. Фенич схотів і зміг понауковому застановитися над цим матеріалом, то хоч-не-хоч повинен був повести свій “дослідницький” наратив у дещо іншому керунку, зне такими акцентами і стилістикою. Однак цього він не зробив. В одержимості конструювання з закарпатських русинів окремої від українського народу етнічної спільноти, самобутнього етносу, він, як і його попередники та сучасники в цій затії, просто переступає, ігнорує все те, що не тягне на її користь. А якщо й доводиться десь торкнутися чогось такого, то зазвичай збуває без коментування. Так, приміром, лише констатуванням обмежився, що М. Драгоманов заохочував закарпатських інтелектуалів збирати й досліджувати місцеві етнографічні матеріали, що в ужгородській газеті “Карпат” він надрукував у 1876 р. статтю “Изучение народной словесности в Великой и Малой Руси”. А факти це аж ніяк не ординарні. Знаючи про ту важливу роль, яку ще в першій половині ХІХ ст. відіграв народознавчий, фольклористичний рух для українського національно-культурного відродження в Наддніпрянщині й Галичині, вчений прагнув задіяти потенціал цього досвіду і в Закарпатті. Як головне своє дослідницьке завдання В. Фенич визначив “доведення твердження, що саме від російського “україномана” Михайла Драгоманова виходять витоки свідомого інтелектуального завоювання Україною Закарпаття” (с. 11). У наступному викладі це “завдання” виливається в дуже віддалену від науки неблаговидну публіцистику з виразно замаркованою тенденцією на дискредитацію “закарпато-руського” вектора знань і діянь М. Драгоманова і взагалі зневажливого позиціонування цього визначного вченого й українського патріота — зі щоразовим прив’язуванням до його імені принизливого “україноман”, “російський україноман”, “російський емігрант-україноман”. Більше того. У версії “дослідницького” наративу В. Фенича М. Драгоманов представлений тим, хто “спотворив обітницю знаменитого полководця Карфагену” (с. 6) і спричинився до інших далеко сягаючих історичних лих. Зокрема насильної “українізації” закарпатського краю, “національно-політичної конвертації угорських русинів в українців”, наслання на цей край “галицьких п’ємонтійців”, націоналістів, реалізації “невдалого німецько-українського проекту”, “німецько-нацистського експерименту” (с.139, 140), яким, за переконанням автора, була Карпато-Українська держава в подіях жовтня 1938-го — березня 1939 р., та, зрештою, — успішного виконання “Ганнібалової присяги” М. Драгоманова “великим лиходієм ХХ століття Йосифом Сталіним” (с.140), який здійснив мілітарну окупацію Закарпаття і приєднання його “до складу української республіки СРСР” (с. 141). Так сучасний учений-історик “віртуозно” зістикував М. Драгоманова зі знаковими злочинцями новочасної доби — Гітлером і Сталіним. Як він це робить, на якому рівні науково-методологічного, фахового історіографічно-історіософського мислення та з якими ідейними інтенціями? — докладніше показує відомий український учений-етнолог, професор Ужгородського національного університету, уродженець Закарпаття Михайло Тиводар у відгуку “Одкровення кандидата наук Фенича”, опублікованому окремою брошурою (Ужгород: Ґражда, 2016. — 24 с.). Об’єктивна компетентна аналітика може ще продовжити перелік інших відверто проартикульованих і завуальованих “одкровень” цього автора. А на загал його науково імітований текст справляє прикре враження. Не тільки тією сутнісною неправдою, яка пропонується в супроводі пасажів накликувань колишніх радянських і теперішніх пострадянських учених до написання об’єктивної історії Закарпаття, побудови правдивої історії України, до наукової толерантності, “академічної дискусії” “без слини і піни на роті” і т. ін. Вражає лукавство й войовниче завзяття, з якими автор нав’язує свою візію історичного і сучасного буття Закарпаття, безцеремонне відмітання, приниження, фальшування й грубе потоптування всього, що суперечить його схемам. Бо ж хіба не наругою, святотатством є трактування вченим уродженцем Закарпаття всього лише “невдалим німецько-нацистським експериментом” того феномена української волелюбності й соборницького почуття, яким заясніла наприкінці 30-х років минулого століття — нехай і дуже короткотривала — держава Карпатська Україна?! Навіть не всякий ворог-чужинець зважиться на такий цинізм. Елементарно об’єктивний дослідник не дозволить собі на таку озлоблену негацію, з якою автор книжки відзивається про просвітницьку, громадсько-організаційну і культурну подвижницьку роботу, виконану в Закарпатті українськими патріотами, з Наддніпрянщини і Галичини, які в міжвоєнне двадцятиріччя опинилися в Чехословаччині. Не нав’язуванням закарпатцям “україноцентричної орієнтації”, як вважає автор. Тямущий історик мав би знати, що коли б такої орієнтації не було в них, закарпатців, бодай хоч на підсвідомому рівні й культурно-побутової традиційності, то в умовах понад 700-літнього чужинецького поневолення і політичної відірваності від етнокультурного материка, — не зберегти б їм своєї етнічної ідентичності. Та й діяльність “українізаторів” і “галицьких п’ємонтійців” щодо організації сільських і міських осередків “Просвіти”, хорових театрально-аматорських і спортивних гуртків, товариств, не могла б увінчатися тою підтримкою в закарпатського народного загалу і тими плідними наслідками, які вона осягнула попри протидії й різні інтриги москвофілів, мадяронів та інших недругів. “Дослідження” В. Фенича — продовження в дещо модифікованій версії віддавна задіяних до боротьби з українством різних політичних маніпуляцій із москвофільством, мадярофільством чи новочасним русинством. Не можна не побачити того, як заангажованість до фальшивого абсурдного доктринерства руйнує і саму не безталанну, як видається, від природи особистість його “вченого” адепта, веде його до наукової і моральної деградації, втрати людської й громадянської гідності. Не можна не застановитися і над прикладним сенсом, доцільністю цієї “наукової” продукції: кому, чому і для чого вона потрібна в наш час. Тим більше, що подається вона друкованим словом за апробацією і під високою фірмою Національного університету. А може, й розливається з університетської кафедри в голови нашої молоді! Все це — аж ніяк не дрібниці. За легковаження таких “дрібниць” доводиться розплачуватися сьогодні надто дорогою ціною. ____________ 1 Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Твори. — Київ: Дніпро, 1982. — С. 194—195. 2 Франко І. Зібрання творів у 50 т. — Київ: Наукова думка, 1987. — Т. 29. — С. 41. 3 Драгоманов М. В справі Угорської Руси. — Львів, 1895. — С. 7. Таке загальне враження від прочитання книжки ужгородського історика Володимира Фенича “Угорська Русь і “Ганнібалова присяга” Михайла Драгоманова: початки інтелектуального завоювання Закарпаття Україною” (Ужгород, 2015. — 144 с.), виданої під грифом Історичного факультету Ужгородського національного університету. Уже з експресивного формулювання заголовка і перших рядків вступу виразно зазначилося, з якого поля це писання, хто його автор, та що сподіватися на щось путнє від цього опусу порівняно з дотеперішньою казуїстикою апологетів закарпатського русинства — годі.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин