Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Московщина дивиться на Європу, як на свою здобич, яка рано чи пізно — через наші роздори — може бути їхня”. · 3 З блокнота письменника · с. 3сторінка оригіналу ↗

ДНК варвара

Слово Просвіти, №08 за 2017 рік

Катерина МОТРИЧ Закінчення. Поч. у ч. 6, 7 за 2017 р. Обпікся на ідеї єдиної слов’янської держави на чолі з московським царем і освічений, але наївний хорват Ю. Крижанич. Перебував він у Московії аж 15 років. Прибув туди 1559 року. Повернувшись на батьківщину, не тільки відмовився від ідеї створити єдину державу, а видав книгу вражень, у якій нещадно характеризує тих, з ким хотів породичатися. У його оцінці московити тупі, забобонні, брудні, неохайні в побуті, “посуд ніколи не миють, а в хаті можна задихнутися від смороду і втратити половину крові від блощиць”. Вони ж у його оцінках “безпросвітні п’яниці, включно із жінками, брехуни, ошуканці, підступні, жорстокі і страшенно ледачі”. Ось об таку реальність російського світу розбилися романтичні наміри хорвата. 1588 року англійський посол Д. Флетчер, що був відряджений у Московію, видав книгу вражень. Життя у тій державі він побачив як картини жаху. Він пише про жадобу урядовців, які оббирали народ. Цар наказував одрубати такому голову, але награбоване йшло в царські палати. А ось як ліпилися навуходоносори, майбутні стукачі, лакеї й лакейчуки КДБ. Вони узаконили ще одну ваду: хто вкаже владі на державного злочинця, тому перепадає половина його майна. Доказів не вимагалося, достатньо настукати. “Москвини охоче це роблять, бо здатність брехати в кожного у них у крові, а про сумління вони не мають жодного уявлення. …Всюди серед найвищих і найнижчих панує неймовірне пияцтво, безсоромне хабарництво, загальна дика розпуста, зрадливість, підлабузництво нижчих перед вищими і пиха вищих над нижчими. Ошуканство на кожному кроці, крадіжки державного й приватного майна — щоденне явище. Страшний бруд всюди, навіть в аристократичних домах із мільйонами тарганів та блощиць, на що ніхто й уваги не звертає. Інакшого життя москвини не знають і не вірять, що є інакше в інших країнах, навпаки — переконані, що в них ліпше як будь-де. Не вірять, бо уряд не дозволяє нікому виїздити за кордон, а за спробу виїхати нелегально, карає смертю з конфіскацією майна, і не лише винного, а й його найближчої рідні”… А вже австрійський посол Н. Корб аж через століття напише свої враження від цього “русского міра”, з поганим запахом, мовби то писала одна і та ж людина: “Вся московська нація перебуває в рабстві; всі і кожний будь-якого стану, включно з міністрами — раби. …Ця нація, народжена в рабстві, стає скаженою за найменшого проблиску волі. … Вони визнають, що їхній цар має всі права на їхнє майно, на їхнє тіло й життя”. Про схильність московитів до брехні, що, як пересвідчуємося і ми останні наші трагічні роки, є їхньою національною рисою, пишуть усі, хто там перебував у різних століттях. Той же Н. Корб пише: “В брехні вони не мають меж, ані найменшого сорому. …Серед москвинів завжди і всюди можна знайти за гроші фальшивих свідків. За пару рублів москвин складе фальшиву присягу на св. хресті і Євангелії”. Ось посол Леопольда І А. Мейерберг у своїх “Оповіданнях”, які вийшли 1654 р., пише: “Брехати москвини вміють з неймовірною безсоромністю та нахабством, анітрохи не почервонівши, коли зловите їх на брехні”. І вже наступне століття, а враження й оцінки ті ж. Данський посол Й. Юст у своїх спогадах 1712 р. пише: “Хоч тепер москвини намагаються мавпувати культурні нації … і хоч виглядають зовні ніби цивілізованішими, як раніш, але кожний із них залишився й понині тим, ким він був — варваром і рабом”. Бачили відразливі риси Московії не лише посли, дещо глибше оцінювали небезпеку “витікання” ворохобного утворення політики, історики інших країн. У цій таки ж праці Павло Штепа наводить роздуми члена французького Конвенту Буасі д’Англа. На засіданні Конвенту 1795 року той сказав: “Уже 60 років минуло, як Московщина поневолила Україну, Кавказ, підбила Грузію, Крим, поділила Польщу. Кажуть, що Московська імперія — це велетень на глиняних ногах, що корупція роз’їдає її, що рабство позбавляє її всякої енергії, що, поширюючись, вона тим самим сама собі готує кінець, що кожне її нове завоювання — це крок до її катастрофи. Погоджуюсь з усім тим. Але чи ця потвора не знищить нас скоріше, ніж сама загине? Подумайте про це. Час минає. Московська орда готується. Раз, другий рушить на Європу Аттіла, і ми загинемо, якщо своєчасно не зупинимо ту азійську навалу”. Вкотре процитую й французького маркіза, монархіста А. де Кюстіна, який описав чи не найоб’ємніший пласт життя Московії. 1839 року він поїхав до Петербурга, його приймали розкішно й гостинно. Був прийом і в імператора Миколи І. Однак ні розкішний прийом, ні царська ласка і довга бесіда з ним не зупинили маркіза в оцінці московської держави, її тиранії, її вже сформованого рабства і народу, гідного тиранії і рабства. 1843 року вийшла його книга вражень, вона викликала оскаженілий шквал в імперії. На неї полювали, цар Микола щедро обдаровував французів, щоб вони написали про росіян щось позитивне, цілком протилежне тому, що було в книзі маркіза, і щоб розкритикували її. Процитуємо її, послуговуючись працею П. Штепи “Українець і москвин”. “Кремль — це витвір, безперечно, надлюдської істоти, але істоти злотворної. Слава в рабстві — це є алегорія Кремля. Ця диявольська споруда цілком підійшла б на пристанище істот з Апокаліпсису. Цю твердиню збудував не Іван ІV, але він у ній народився, там помер і туди повертається його дух. Кремль — це капище деспотизму… На дні душі московського народу дикунська байдужість до святості слова, до щирості почуттів, до справедливості, закорінена глибоко, як і брехня. Інші нації ненавиділи б тиранію, московська ж любить її. Цей народ вважає покору за найвищу чесноту, тому й зберігає тиранію для своїх нащадків. Деінде Івана ІV вважали б за потвору, яку виригнуло пекло, і огида до нього жила б в наступних поколіннях. А у московитів навпаки: тиранія Івана ІV викликала в них пошану й любов до нього. …Плазуючи біля ніг тирана, із сльозами благають його, щоб він зберіг те, що зненавидів би кожний народ. Із сльозами і любов’ю заприсягаються коритися його тиранії. Заприсягаються всі: вельможі і жебраки, великі і малі, всі стани — вся нація. …Направду, цей народ любить рабство більше, ніж інші народи люблять свободу. …У Московщині не існує середини між тираном, і рабом… Кожний москвин і тиран, і раб водній особі. Усе життя, у всіх його проявах у цій країні є суцільною змовою проти правди. Москвини вважають зрадником кожного, хто не є брехуном, вважають державною зрадою заперечення брехні. Серце московського народу переповнене розхристаною амбіційністю, яка не знає меж. Така амбіція може струїти лише рабські московські душі. У рабському упокоренні вона наперед покладає надію поширити тиранію на інші нації, славу й багатство яких сподівається загарбати. ...Народ рабів мріє про панування над світом. …Московщина дивиться на Європу, як на свою здобич, яка рано чи пізно — через наші роздори — може бути їхня. …У Московській імперії уряд панує над усім життям, але нічого не животворить. Московські матері мають більше причин оплакувати народження дитини, ніж її смерть… Не маючи сили створити щось власне, мавпуючи чуже бездушно, механічно, москвини створили під назвою “русская культура” лише карикатуру культури. …У фальшуванні, підробці вони мають великий хист… Навіть релігія у москвинів не є потребою людської душі. Їхня релігія вийшла з царської канцелярії, щоб тримати порядок у державі. Московські священики були, є і будуть завжди ніким іншим лиш поліцаями, вбраними в іншу від світських поліцаїв уніформу. … Жахлива бідність… росіянин готовий відняти свободу в інших народів, живе і мислить, як солдат армії завойовників”. І ось уже наступне століття — 1938 р. Про Росію пише вже інший автор — американець Ф. Войт. А враження таке, що через століття про неї писала одна іта ж людина: “Нема найменшого сумніву, що коли москалі матимуть досить мілітарної сили, вони пробуватимуть завоювати весь світ, починаючи від встановлення лялькових держав у всіх країнах, що межують із Московією”. (Придністров’я, Північна Осетія, Абхазія, Чечня, ЛНР, ДНР — К. М. Не виключено, що доберуться й захочуть поділити й Сирію між сусідами). А ось думки німця О. Шпенглера: “Більшовицьке царство … — це царство панівної орди, що зветься комуністичною партією. Із всемогучим ханом і слухняної і безправної маси рабів… Москалі у своєму світогляді і своїх почуваннях залишилися кочовиками”. Усі напрацювання радянська імперія одержала від царської, і вона була за своєю суттю й наповненням її дочірня, вродилася з тієї ж жорстокості й людиноненависництва. І могла вродитися лише від неї і з її лона. І приймав пологи той-таки “народ-победитель-освободитель”, жорстоко розправившись з недемонічним царем Миколою ІІ і вибравши демонічних Леніна й Сталіна, духовних спадкоємців хана Батия. Брехня і підступність, полювання людини на людину, та, власне, людське життя і свобода нічого не означали й не означають для цієї машини смертей і облудності. “Трєтій Рім”, “Вєлікая і нєдєлімая” — все це продукт із тієї ж січкарні, на якій перемелювалася велика брехня, починаючи від великої брехні привласнення нашої історії, київських князів, величі Київської Русі і закінчуючи сьогоднішньою брехнею: “Крым всегда принадлежал России” та “Донбасс никогда не был Украиной”. Чим вона велика, то це територією, мілітарною спроможністю та пропагандою. І це можна назвати п’ятим стовпом російської імперії. У всі століття на брехливу пропаганду клали й кладуть великі сили й фінанси. “Щоб унешкодливити вплив книжки А.де Кюстіна, — пише в тій-таки праці П. Штепа, — аж до Першої світової війни кілька паризьких часописів одержували стало тисячі франків хабара від московського уряду”. Міф про велич і великість творився століттями і вимагав багато зусиль. Ще Петро І, згадує Штепа, посилав своїх агентів до Іспанії “відшукати шкідливі москвинам книжки, документи, мапи. Московські агенти дісталися навіть до Ватиканської бібліотеки. …За часів останньої війни москвини повикрадали із закордонних бібліотек сотні шкідливих їм книжок, зокрема викрали всі наші наукові (термінологічні) словники, видані Українською академією наук за часів т. зв. українізації в 1923— 1933 рр.”. Це вони роб лять і в на-

с. 7 · сторінка оригіналу ↗

Катерина МОТРИЧ Закінчення. Початок на стор. 3 Її (мудрості) просто-таки ж не було. Бо не жахнуться держави, що вивищується на справжньому череповищі винищених народів, кращих із кращих особистостей, не жахнуться правди про катування України в попередній імперії, треба бути таки і наївним, недалекоглядним соціалістом, пересічним політиком і просто випадковим на тій державній драбині спокус і самовеличі, яка обернулася великою трагедією нації. І ця трагедія ще не скінчилася, бо надто глибоко вросла імперія в українську плоть і душу і надто багато крові ллється під скальпелем того “хірурга”, який без наркозу відрізає Україну від деспота і варвара. Той ескулап зветься Українська Доля. Українська Національна Мрія. Українська Правда. Він ріже по-живому. І надто багато людського сміття на тій піраміді, що зветься державною владою, занесеного все ж тими північними вітрами. І не так багато сил і чистих сильних рук, здатних його прибрати. Імперія відкинула Україну у своєму розвитку отак років на сто. Поза сумнівом, що ми були б там, де нині наші європейські сусіди, яких вона також потримала в зубах і завдала травм. Замість цивілізаційного розвитку, європейської культури, достойного життя — більшовицькі банди, колгоспне кріпацтво, моторошні голодомори, винищення кращих із кращих, — елітарного, мислячого, гумусового пласта нації, — рабство у всіх його проявах, війна, огидний антилюдський дух совкізму з цілою галереєю держиморд, кедебістською дробаркою і масове переродження народу на стукачів, маргінальних, з комплексом неповноцінності хохлів-малоросів, у яких виривали з грудей душу, — Мову, примушуючи і примусили калякати на їхньому “вєліком, могучєм Лєніна і Пушкіна”. Випадкові люди біля державного керма, люди, яким на роду написано не бути керманичами держави, але вони ними стали, — фатальна помилка, трагедія й поразка в нашому творенні держави. І ми цю покуту несемо ось уже століття. Ці люди активні, авантюрні, нечестиві, напористі, часто бездарні й недалекоглядні, а той безпорадні там, де треба мислити, діяти і не думати про власний інтерес. На ці ж таки граблі ми знову наступили і тими ж таки граблями вгріли себе. Багатолике омоскалене колотронне злодійство, винниченківсько-симоненківське прагнення до єднання з червоними “братами”, корупція і непрофесіоналізм, “Троянський кінь” — судова система. Це вже йне граблі, а бульдозер на полі нашого державотворення. Але нація явила велику потугу і велику непроминущу Ідею — створити власну Державу. Лише великі ідеї породжують могутній Дух, і він явився-проявився Майданом, Духом-Велетом, який потряс світ. От лише б світ сповна оцінив цей скарб і не забув, заради чого український Дух розіп’яв власну плоть. Він дав урок Європі цінувати свою європейськість, дорожити нею, не втратити жодного здобутку і реінкарнувати своє “занепокоєння” в рішучі дії, щоб не втратити й себе. Бо імперська шизофренія-параноя, в якої “граніц нєт”, — це не лише Європа, а весь світ. Сьогодні є шанс без пострілів і крові задушити в обіймах санкцій “хазяіна тайгі”. Аби лиш Європі вистачило сили й послідовності, а її “занепокоєння” не перейшло в летаргійний сон. Їй би трішки українського духу! Він є, він животворить, і він переможе дух пацюків-шкідників-злодюжок. Нація піднялася на кілька щаблів у вмінні оцінювати і бачити виразки нашого державного поступу. Але все лікує час. І біблійна мірка — 40 років. Чи бачили й бачать виразки свого імперського організму питомі росіяни? Лише просвітлені та лише позбавлені коду раба. Бо ще їхній класик прорік рядками вірша: “Прощай, немытая Россия, страна господ, страна рабов”. Отже, дехто бачив. Вслухаєшся і вдивляєшся в лиця відомих і талановитих людей сьогоднішньої Росії, які відразу ж після нападу Росії на Україну підписалися під листом, що підтримують політику Путіна, і думаєш: чого-таки більше в них — господ чи рабів? Наприклад, з вигляду таки ж “господа” актори Н. Міхалков, О. Табаков, а суть — рабська. Підтримують і прогинаються перед тираном, говорять йому на догоду всяку бридоту про Україну й українців, не піддаючи ні найменшій критиці дії лжеімператора, не задумуючись, чого ж там, на чужих землях, де ступає нога російського солдата, ллється кров, приходить смерть та горе, і чого вона туди ступає? І нащо шукають собі могильники на дні відпрацьованих шахт Донбасу? Чого ж самі не живуть у спокої і планеті не дають? Код раба не дозволяє це усвідомити навіть талановитим. Ну, нехай уже І. Охлобистін, неприкаяна душа, що метається між церковною сутаною і демонічними ролями в кіно та насилає прокляття на Україну. Там усе визначено: на його чолі не лише печать земного раба, а й “господіна” з рогами й копитами. Інтелігенція сьогоднішньої Росії вкотре показала свою духовну неспроможність і що вона пливе у тій застояній калабані, ім’я якій страх. Частина ж, як от ці придворні паяци-блазні, показали, що “одобрямс” для неї органічний і цілком прийнятний. Івона згодна проголосувати обома руками навіть за ті агресії й кровопролиття, які вчинить її фашистський режим і в майбутньому, навіть проти них самих. Бо код раба не лікується, це та суспільна генетична порча, яка зникає разом із його носієм. Тому інтелігенція ніде і ні в чому не показала своєї позиції (точніше, показала), свого протесту на чергову агресію своєї безпутної держави. Смерті Новодворської й Немцова, здається, ще більше зашили їй рот. З поодинокими протестами “наслєдніца прєстола” — КДБ-ФСБ справляється успішно, навіть на відстані… У цьому вона неперевершена. На цьому вона натренована і має своє власне череповище, яке виростає із тартар, і нею опікується пекло. І хотілося б заперечити всім іноземцям, що змалювали національний портрет росіянина відразливими барвами. Бо той портрет має й інші риси. І тоді і нині були, є і будуть люди просвітлені, неагресивні, не уражені шовіністичними імперськими вадами. Адже пам’ятаємо, що не всіх слов’ян Новгорода й Пскова вона закатувала, а деяких переселила в Москву, щоб облагородити свою неблагодатну генетику й слов’янською кров’ю. Але їхній типаж усе ж рідкісний. І не він домінуючий, і не він вирішальний, і не він, на жаль, поводир нації. Звісно ж, що були, є і будуть у Росії люди, які не несуть у собі код раба і варвара. Яким було гірко і боляче бачити свою країну саме такою, якою її не бачить зазомбований загал. Бо справді “умом Россию не понять, ее аршином не измерить”… Гіркі слова про свою країну промовляє духовний сподвижник І. Кронштадтський ще 200 літ тому: “Русское царство есть не Господне царство, а широкое раздольное царство сатаны, глубоко проникшее в умы и сердца русских…” Страждав, дивлячись на великі беззаконня і “симфонію” влади та церкви той, ким пишається не лише Росія, а весь православний світ — Серафим Саровський. Просив Бога навіть позбавити його, праведника, Царства Божого, але не карати його співвітчизників за великі гріхи й беззаконня. Це він залишив пророцтво ще понад двісті літ тому: “Если не будет покаяния у русского народа, — казав він, — Бог… пошлет бич в лице нечестивих, жестоких, самозванных правителей, которые зальют всю землю кровью и слезами”. Бачили це державне сатанинське ДНК ті, кому були відкриті небеса. Єпископ Нектарій називав свою країну “Безумною Россиею”. А інший духовний сподвижник і патріот Сергій Булгаков 1922 року писав: “Я не могу даже любить ее. Могу только жалеть. … Конечно, на крайний случай можно обойтись и без родины, когда есть Родина — Церковь, но и-от родины я не должен, не могу и не хочу никогда отказываться, и, значит, умираю всю оставшуюся жизнь, пока Господь не исцелит бесноватую Россию”. Поки що не видно її зцілення, а біснуватість ще помітніша. Пушкінська старушенція таки намагається підкорити Золоту Рибку, і на це вона не шкодує ні сил, ні коштів. По всьому світу розіслані агенти, вони вклинюються навіть у державне керівництво інших держав, хакери корегують вибори так, щоб до влади приходили ті, які потрібні новітньому Адольфу-Сталіну. Імперія вростає щупальцями, рогами й копитами у світ; “несть їм числа” і в Україні, і це видно з того, як будується наша держава, як і куди котиться наш державний віз і скільки палиць всовується у колеса та як ламається дишло і підсовуються підступні, зрадливі, злодійкуваті їздові, що цуплять із того воза все, що їм заманеться, і намагаються перевернути його у кювет… Господь ще терпить цього ката, чекаючи, щоб і ми змінилися. Бо для народу що цей прийшлий варвар, що свої корупціонериказнокради й злочинці біля державної кормиги, творці тоталітарно-геноцидних тарифів — одна і та ж бандитська шайка і зло. Тож ще не всі води імперського свавілля-божевілля витекли в Лету, не всі орли, що клювали серце України, розбилися об скелі нашого мучеництва. Але є ще один цілитель — Час. Він і води віднесе, і орлів переживе… І, може, й зцілить “біснувату”. Чи подрібнить на багато земель. А “поділені царства впадуть”… Україна і світ чекають того. Дивляться моторошними очима осліплених наших скалічілих бійців, розпачливими оченятами осиротілих маленьких українців, затуманеними від сліз матерів, що втратили синів, руїнами Донбасу й Апокаліпсисом Алеппо і запитує у Творця — що ж у Його планах? Чи ж не час зупинити біснувату Росію? Чи ж не час на скрижалях планетарної пам’яті до тих, що пронеслися смерчем по планеті і залишили в літописі людства скупі рядки, додати ще кілька і про цю найостаннішу імперію, породження зла, бід і трагедій? Я не випадково нагадала про три “стовпи”, на яких, вважають росіяни, тримається їхня імперія: “самодержавие, православие и народ”. Достатньо, щоб один із цих стовпів захитався, й імперія впаде. Це її ахіллесова п’ята. Про владу і церкву не йдеться — це сила злютована, таки ж сіамські близнюки. Найбільше піддатливий і нестійкий той “стовп”, що зветься народ. Ось чому така плодюча в імперії брехня і цілодобово працює кедебістська гільйотина, лютий монстр, який усе чує, все бачить і все давить. Брехня — це потужна зброя, яка найперше цілить по голові цього “стовпа”, щоб у ній постійно гуло, шуміло і не доходила правда. Останній імператор не менше дбає про цю зброю, ніж про ту, яку випробовує на Донбасі і в Сирії. І є надія, що цей “стовп” захитається, аби лиш Європі й Америці вистачило стійкості й послідовності тримати путінський фашистський режим у чорному тілі. Та ще, щоб Україна допомогла сама собі: наклала санкції на весь бізнес ворога, не підгодовувала російських олігархів. Пам’ятаймо все про 1917 рік! “Стовп” захитався, впав і придушив царський режим, бо йому була несила тримати на голодних худих плечах імперію. Ще трішечки, аби лиш пожорсткішали санкції, і “стовп” знову не витримає. Бо коли плоть стогне, то дух вирує. Всі революції продиктовані здебільшого голодним шлунком. Ось вже впевнено крокує 2017 рік, а історія також має свої тенденції, ритми, віхи і схильність повторюватися. І лише Кліо вміє двічі вступати в ту ж плинну ріку… І лише вона здатна написати останній розділ жорстокої імперії й мовчки, стоячи, випити за неї келих вина за поминальним столом.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин