Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Українські інтелектуали підросійської України прагнули поширити досвід однодумців із Галичини”. · 8 Історія «Просвіти» · с. 8сторінка оригіналу ↗

Полтавщина у 1905—1916 роках: перші спроби легалізуватися, заснування і діяльність Українського клубу

Слово Просвіти, №08 за 2018 рік

2018 рік для просвітян Полтавщини позначений двома знаковими датами. Це 150-річчя з часу заснування товариства “Просвіта” і 100-річчя організаційного оформлення Полтавської обласної структури “Просвіти”. У квітні 1917 року відбулися установчі збори Полтавської міської “Просвіти”. У добу Української Центральної Ради осередки “Просвіти” запрацювали по всій Полтавщині. А перший губернський з’їзд “Просвіт” відбувся сто років тому — у травні 1918-го. З нагоди цих поважних дат полтавські просвітяни розпочали публікацію історико-краєзнавчих матеріалів. Полтавське губернське присутствіє: “Відкриття “Просвіти” загрожує громадському спокою” Упродовж століть Російська імперія заперечувала існування окремого українського народу, нищила українську мову, культуру. Однією з форм опору колонізаційній політиці стала поява товариства “Просвіта” у Наддніпрянській Україні. На початку ХХ століття тут почали створювати “Просвіти” як неурядові культурно-просвітницькі організації, які згодом стали центром національного життя українців. Активну участь у їхній діяльності брали видатні діячі української культури — мовознавець Борис Грінченко, етнограф і письменник Олена Пчілка, історик Дмитро Яворницький та інші. Українські інтелектуали підросійської України прагнули поширити досвід однодумців із Галичини, (у Львові ще 1861 року заснували “Просвіту” як громадську організацію, покликану відроджувати національну свідомість українського народу). У 1904—1905 роках, після ганебної і нищівної поразки у війні з Японією Російська імперія “дала тріщину”. Втім, прагнучи зберегти імперію, свою владу й унеможливити народні виступи, самодержавство змушене було піти на незначні зміни у питанні прав і свобод. Серед них Указ царя про свободу заснувань громадських організацій. Володимир Шемет Цим скористалися діячі українського культурно-просвітницького, національно-визвольного руху, який отримав нагоду організаційного оформлення. Зокрема у Києві й багатьох інших містах Центральної й Лівобережної України “Просвіти” були зареєстровані вже 1906 року. Приміром, видатний письменник і громадський діяч Михайло Коцюбинський створив, очолив і зареєстрував разом із колегами Чернігівську “Просвіту” якраз 1906 року. Архівні джерела засвідчують: перша спроба легалізувати “Просвіту” на Полтавщині теж датується 1906 роком. Однак намагання інтелігенції виявилися марними, оскільки на Полтавщині російський імперіалізм утискував усе українське особливо жорстко, адже окупаційна влада після трагічної для українців Полтавської битви і невдалого воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи постійно позиціонувала Полтаву як “город русской славы”. Отож 21 червня 1906 року Полтавське губернське присутствіє відмовило українській інтелігенції Полтави в реєстрації статуту “Просвіти”. У книзі “Полтавщина в перший рік Української революції” кандидат історичних наук із Полтавського національного педагогічного університету Вік тор Ревегук оприлюднив промовисту цитату з цього імперського документа: “Маючи на увазі, що ті заходи, якими товариство хоче впливати на народ, вважаються в нинішні неспокійні часи дуже небезпечними, які можуть викликати безпорядки, а ще до того ж Малоросія становить частину однієї Великої Російської держави і про розбудження національної й політичної свідомості малоросійського народу в той час не може бути й мови, відкриття товариства “Просвіта” загрожувало б громадському спокою, Полтавське губернське присутствіє постановило не реєструвати товариство “Просвіта”. Кого ж так злякались окупанти? Офіційної реєстрації “Просвіти” у Полтаві домагалися Микола Дмитрієв та Панас Якович Рудченко (літературний псевдонім — Панас Мирний). Життя і літературну спадщину просвітянина Панаса Мирного вивчають у навчальних закладах усієї України. Полтавський музей цього українського прозаїка і драматурга є одним із найбагатших в Україні за кількістю експонатів. Близько тисячі речей, книжок, документів і фотографій розміщені в семи кімнатах будинку письменника. Оселя пам’ятає голоси Олени Пчілки й Христі Алчевської, Михайла Коцюбинського й Василя Стефаника, Гната Хоткевича й Володимира Самійленка. Клавішів фортепіано торкалися руки Лесі Українки, Миколи Лисенка та Марії Заньковецької. Тут усе хвилює уяву, повертає в часи Панаса Мирного. Люди йдуть сюди вклонитися пам’яті письменника, відчути подих минулого, зрозуміти своє ставлення до нього, а відтак — пізнати себе. Особистість Миколи Дмитрієва менш знана серед полтавців. Першим вагомим кроком з увічнення його пам’яті стало відкриття в часи президентства Віктора Ющенка (2007 рік, з ініціативи ГО “Жіноча громада”) меморіальної дошки на фасаді Відкриття пам’ятника Котляревському — Дмитрієв другий ліворуч будинку №3 по вул. Конституції — якраз у цій будівлі мешкав просвітянин. А вже через 9 років потому декомунізаційне законодавство очистило Полтаву від імені Володарського — Мойсея Марковича Гольдштейна — соратника Лєніна, учасника більшовицького жовтневого перевороту, комісара друку, агітації та пропаганди більшовицької Росії. Відтепер ця вулиця з ініціативи голови Полтавського обласного товариства “Просвіта” Миколи Кульчинського та очільниці Полтавського відділення всеукраїнської ГО “Жіноча громада” Валентини Шемчук найменована на честь Миколи Дмитрієва. Це непересічна постать нашої історії й культури: адвокат, учасник Братства тарасівців, громадсько-культурний діяч, пись - менник і публіцист, активіст полтавської “Просвіти”. Походив із родини урядовця Андрія Степановича Дмитренка, вихідця із селян Козачої Лопані, який майже 30 років служив мировим суддею Харкова. Мама, Олександра Іллівна, — з роду Григорія Квітки- Ос но в’яненка. Початкову освіту здобув удома, згодом навчався у гімназії, в шкільні роки великий вплив на нього мав Олександр Русов. 1892 року відбував військову службу в Полтаві. Закінчив юридичний факультет Харківського університету, працював присяжним повіреним у Сумах. 1893 року розпочав кар’єру адвоката у цукрозаводчиків Харитоненків. Із серпня 1894 року жив у Полтаві. Публічно виступав на захист селян, ті називали його “своїм адвокатом”. Відстоював інтереси Олени Пчілки (мама Лесі Українки, фундатор і перший голова Гадяцької повітової “Просвіти”). Захищав від лихварів українського письменника, мистецтвознавця, фольклориста та етнографа Василя Горленка. Був блискучим оратором, прекрасно формулював думку. Письменник, класик української літератури, драматург, один із корифеїв українського театру Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) іменував Дмитрієва не інакше, як Українським Ціцероном. У 1905—1906 роках Микола Дмитрієв разом з істориком і письменником Григорієм Коваленком редагував і видавав журнал “Рідний край”, який, наперекір русифікаторським імперським впливам, виходив українською. А ще видавав твори Панаса Мирного, календарі. Сприяв розвитку українського архітектурного стилю: у селі Яреськи неподалік Шишак замовив архітектору Василю Кричевському будинок у стилі українського модерного бароко. На жаль, цей архітектурний шедевр не зберігся… Микола Дмитрієв вважав, що протидіяти культурній окупації України Російською імперією, зокрема, долати жахливі наслідки зросійщення варто передусім в освітянському середовищі. І не тільки вважав, а й, попри засилля російських чорносотенців і шовіністів, діяв! 1905 року на губернському з’їзді вчителів проголосив заяву-вимогу щодо організації народної школи з українською мовою викладання, а вже наступного року заснував полтавське видавництво “Український учитель”! У липні 1905 року на квартирі Дмитрієва відбувся з‘їзд представників українських громад, на якому обговорювали шляхи визволення України з-під ярма російської імперії. Трагічно загинув, рятуючи сільську дівчину, що тонула, у Пслі. Сучасники стверджували, що на відспівуванні біля Стрітинської церкви зібралася майже вся Обкладинка книги “Потужна сила рідного слова” Полтава. “Дітище” Дмитрієва — журнал “Рідний край” — так відгукнувся на жахливу звістку про загибель українського патріота: “Смерть шановного Миколи Андрійовича — се велика втрата для України, вона в йому загубила одного із своїх щирих синів і пильних невсипучих робітників”. Поховали діяча “Просвіти” на Старому цвинтарі, а 1982 року могилу перенесли на центральний міський цвинтар Полтави. Брати Шемети — видавці “Хлібороба” Невдачею завершилися й намагання братів Шеметів зареєструвати “Просвіту” в Лубнах. Поштовхом до цього стало проголошення “Лубенської республіки”, яка, хоч і на короткий час, виявила величезне прагнення лубенців до вільного життя. “У 1905 році, коли спалахнула Перша Російська революція, владу в місті взяли проукраїнські політики, серед них брати Шемети. У Лубнах був створений коаліційний революційний комітет. Туди увійшли представники Української соціалдемократичної робітничої партії та інших соціалістичних партій, які проголосили “Лубенську республіку”. Органи влади республіки здійснювали владно-адміністративні повноваження у Лубнах та деяких селах Лубенського повіту. Музей-садиба та пам’ятник Панасу Мирному в Полтаві

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин