12 “Любов до слова, до книги майбутній письменник перейняв від батька”. Незабутні · с. 12сторінка оригіналу ↗
Патріярх Гільдії києвознавців
Слово Просвіти, №08 за 2019 рік
ті Дмитра Васильовича є в колекції газетних вирізок кабінету краєзнавства ЦПР. За кількістю вони перебувають між розлогих екскурсів Анатолія Макарова та документальних розвідок Сергія Білоконя. За частотою звернення користувачів — на першому місці (Малаков залишив позаду прискіпливі дослідження Василя Галайби та фантазійні версії Віктора Киркевича). Кілька яскравих спогадів пов’язано з Кловським палацом. Якось у його кулуарах, без свідків, ми провели “демаркаційну лінію” між сферою інтересів МІК та “моїми” околицями. Було погоджено, що історичний центр Києва з колишніми передмістями — то Малакове, а місцевості поза Куренівкою, Шулявкою, Солом’янкою та Деміївкою — моє. (Протягом чверті сторіччя Дмитро Васильович, пам’ятаючи цю домовленість, телефонував мені заради уточнення історичних подробиць. Те саме робив і я. “Рахунок” був нерівноцінний: майже на всі мої запитання Малаков давав вичерпні довідки, на більшість питань Малакова я не мав відповіді...) У своєму затишному кабінеті на першому поверсі Дмитро Малаков надписав мені свої знакові книжки: “Оті два роки...” та “Київ. 1941—43”. Обидва рази він запросив мене на відомчі презентації в “Головархітектурі” — монографії Віктора Вечерського та фотоальбому Василя Галайби. Насамкінець — про курйозний випадок на Радіо “Культура”. Молодий журналіст Дмитро Хоркін запросив нас на свій вечірній ефір. Малакова я вже застав на диванчику, що стояв перед студією. Сидимо в очікуванні, балакаємо. Повз нас кілька разів пробігав Хоркін, видивляючись когось у вестибюлі. Ми не були знайомі особисто, тож не знали, хто і навіщо бігає... Нарешті Хоркін збагнув, що гості студії — давно тут! Обговорювали тему європейського вибору України.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
