Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мова єдина “Нація завжди буде у стремлінні до Волі”. 5 · с. 5сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Чин українськості», с. 1

Чин українськості

Слово Просвіти, №08 за 2019 рік

Представниця співочої родини розповідає, що співає кількома мовами світу, серед них і мовою хінді, хоч ту мову (про що пишуть усі довідники) звемо гінді. Більшість тих, хто виступає в етері й на телеекрані, жодних порадників та посібників з культури мови не читає. В тієї представниці співочої родини батько не татусь, а папочка, онука не Ганнуся, а Анічка. Однією з ознак деградації єте, що українці почали соромитися власних форм християнських імен. Якщо раніше в нас були Олени (Пчілка, Теліга), Ганни (Барвінок, Борисоглібська, Затиркевич-Карпинська), Христини (Алчевські — мати, педагог і дочка, українська поетка), Данили (Галицький — князь, Лідер — художник театру), Євгени (Гребінка, Чикаленко, Плужник), Кирили (Розумовський — гетьман, Стеценко — композитор), Пилипи (Орлик, Козицький), то тепер досить поширені форми Альона, Анна, Крістіна, Євгеній, Даніїл, Філіп, Кіріл (чи не на честь московського попа?) тощо. Хоч притомні батьки ще й тепер називають дітей по-українському: Ганна Гаврилець (відома композиторка), Кирило Карабиць (диригент), Євген Дикий (молодий талановитий біолог і громадський діяч), Пилип Селігей (відомий молодий мовознавець). В Україні тепер іде підготовка до виборів Президента. У цій кампанії, як завжди, претенденти на найвищу посаду в державі дають багато обіцянок, більшість яких не тримається купи. Але мене найбільше зацікавив кандидату президенти Володимир Зеленський, який називає себе клоуном. Багато що в його поведінці підтверджує ці слова. Часом це клоунство межує з нахабством, як наприклад, те, що він вітав українців з настанням Нового року тоді, коли ціла Україна слухала вітання чинного Президента. Передвиборчої програми цей кандидат не має, тому звернувся до народу, аби той склав йому програму. Певне, це той “народ”, який збирається на 95-му кварталі, слухає не зовсім дотепні, образливі для українців, жарти В. Зеленського на кшталт термос (замість очікуваний кілька століть Томос Вселенського патріярха) і захоплено плеще в долоні. На тому кварталі ігнорують українську мову, що аж ніяк не хвилює присутніх там слухачів-глядачів. Можна тільки припустити, яку програму йому складуть. Коли Зеленський прийшов до ЦВК подавати документи, майже вся комісія наввипередки кинулася до нього брати автографи. Як тут не засумніватися в національній ідентичності прихильників такого шоумена? Кажуть, що в такий спосіб люди задовольняють прагнення до нових облич у політиці, протестують проти одноманітности або, як сказав мені один молодик, голосують “для приколу”. Тут варто згадати дотеп видатного польського поета Юліяна Тувіма: “Не кажи гоп навіть тоді, коли вже перескочив. Спочатку подивись, куди ти вскочив” (переклад Миколи Лукаша). Варто було б замислитися, куди ми через такі прагнення, протести й приколи вскочимо з таким президентом. Закінчення. Початок на стор. 1 Тому денаціоналізацію і знедержавлення українства Росія завжди ставила в основу імперської політики, вважаючи, що підкорювати Україну можна передусім завдяки витісненню з усіх суспільних сфер (освіти, церкви, сім’ї, війська, економіки, політики…) національної сили, яка живиться національною культурою, мовою, традицією, вірою, історичною пам’яттю. Оскільки відродження, зміцнення і поступ України завжди відбувалися під національно-державними гаслами, знаменами любові до свого народу і батьківщини, то загарбники передусім розправлялися з її вірою і культурно-мовним надбанням. І сьогодні, вступивши в 2019-й рік, агресор усвідомлює, що імперія здатна продовжувати агонію свого існування лише за умов знекорінення українства. Задовго до Переяслава деспотична династія Романових розпочала війну з українським словом і духом. Ще у 1622 р. за поданням московського патріарха цар видає наказ про спалення всіх примірників “Учительного Євангелія” К. Ставровецького, надрукованого в Україні. Однією з перших показових жертв став також унікальний “Катехізис” Лаврентія Зизанії — видатного українського духівника, письменника, викладача братських шкіл, вчителя родини князів Острозьких. Чому 1626 року в Москві відбувається ганебне цензурування цього народного підручника християнської віри? Очевидно тому, що він написаний на засадах принципу природовідповідності, екзистенціональних цінностей, коли свобода особистості є вищим проявом справедливості, а гуманістичний вибір між добром і злом формував етичні поведінкові норми Людини. Того ж 1626-го Московський Синод наказав вилучити всі українські стародруки, натомість всюди завезти московські видання, а Біблія, над якою працював Л. Зизанія, стала заборонною книгою. Нищення національного духу в науці, культурі, освіті, суспільно-громадському житті, побуті, сім’ї, особливо в церкві повністю відповідало стратегії Москви після 1709 року, коли Петро І наважився остаточно “Малую Россію к рукам прибрать”. Стихійні поривання передусім свідомої частини українства до націєтворчого життя всіляко придушувалися, оскільки Московія—Росія (з 1713 р.) усвідомлювала масштаби небезпеки для “самодержавія”. Мова, українська церква і освіта видавалися Москві не лише найбільшим злом, а й найстрашнішою загрозою неподільності Росії з її символом двоголового орла. П. Куліш писав, згадуючи сказане московською піфією М. Катковим, “що польське повстаннє єсть ніщо, як порівняти його з повстанням Літературної України… Мова, ставши Літературною, розколе імперію на самій серцевині”.1 Етноцидна політика у ставленні до українства характеризувала все подальше існування царсько-більшовицько-путінської епохи зла. На урочистих заходах, приурочених до 30-ліття Товариства української мови, в колонній залі Київради звучала цифра 480 — кількість актів, циркулярів, указів, які прийняли колонізатори для знищення Української Мови. І величезна хиба нинішнього політикуму — зволікати з ухваленням Закону про Українську мову. Вона — ця найвища духовна цінність Народу, вкотре “правнуками поганими” викинута на узбіч, а сьогодні ще й на базар виборчої кон’юнктури. Мало того, залишившись єдиною країною в Європі, що немає закону про свою рідну і державну Мову, в Україні намагаються навіть одурманювати ідеєю, що національний план про розвиток української мови, як і державна допомога в контексті конституційного обов’язку допомоги в реалізації програми “Закордонний українець”, можуть успішно виконуватися без прийняття базового закону. Цей факт засвідчує про небажання “переднього ряду” опановувати уроки історії. Соціологічні дані свідчать: не тільки у Кремля, а й у понад 85% росіян сформовано негатив до України і українців. А дуже добре ставлення до України, за результатами досліджень Левади-Центру 2018 року, виявляють лише 2—3% росіян. Очевидно, що проблема міститься не тільки на рівні путінського правлячого режиму, вона у світоглядних орієнтаціях і ментальності населення. Тому протистояння, війна проти української ідентичності з боку Росії, на жаль, буде тривати, оскільки Україна прагнутиме духовної, політичної, мовно-культурної Свободи і не зійде з цього шляху. Вірю, що Нація завжди буде в стремлінні до Волі, а формування національної свідомості, громадянської культури, патріотизму суспільства виокремиться як найважливіша державна стратегія. Задля цього в Україні необхідно зупинити вкрай небезпечну тенденцію різкого нарощування демографічної кризи (на понад 3 млн зменшилась кількість школярів порівняно з початком 90-х років), зупинити масову втечу молоді і “мізків”, позбутися олігархізованої політичної моделі влади. Важливо, щоби сучасна “провідна верства” доводила чином, а не словом, що “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. При цьому українську державність мають оберігати і зміцнювати всі громадяни як Божий дар, як символ вічної боротьби і непогамованої праці Нації. Без цього виграти війну в імперської Росії неможливо. На шляху боротьби за духовну соборність, національну ідентичність, українську державність значущою подією, міцним підмурівком є відновлення незалежної від Москви Української Церкви, отримавши Томос від Вселенського Патріархату. Сто один рік тому (січень-листопад 1918 р.) у Києві в часи гетьманату відбувся церковний Собор щодо самостійності української церкви. Міністр віросповідань українського уряду A. Лотоцький, оголошуючи декларацію, заявив: “В самостійній державі має бути і самостійна Церква… тобто Aвтокефалія Української Церкви. Це не лише церковна, але і наша національна необхідність”2. Справді, відновлення діяльності УAПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським стало однією з найбільших перемог українства супроти Москви. Переконаний, що і нинішня перемога Незалежної Церкви гідно виконуватиме цю високу місію. Бо війна з Росією є не стільки війною за території, ресурси, скільки за душі людей, за світоглядні переконання. І коли захист Української мови стане обов’язком не тільки публічних інститутів, а й кожного громадянина; коли перестанемо молитися чужою мовою чужим богам; коли верховники не сплутають і не проміняють українську справу на українську страву; коли нинішні й майбутні покоління Нації виховуватимемо особистим прикладом, гідним для наслідування; коли Армія, Економіка, Національна Ідентичність стануть нерозривним цілим, а честь Вітчизни й Українського народу стане для кожного найвищою вартістю, тоді вікопомний і героїчний клич “Слава Україні” стверджуватиме Переможця. Нинішня агресія Росії остаточно утвердила її як державу-загрозу, державу-окупанта, який грубо зневажає особисті, національні, загальнолюдські цінності, норми міжнародного права, цивілізаційну етику. Анексований Росією Крим, відторгнута частина Донбасу засвідчили, що у боротьбі з Україною проти українськості війна ведеться по всіх напрямах — від гуманітарного, інформаційного до військового. Разом з тим вона є найбільш об’єктивним і суворим екзаменатором сильних і слабких сторін Українського державного і суспільного життя. Насамперед слід визнати, що Москва так і не зуміла серед українського народу внести такі цивілізаційні світоглядні розломи, які б могли остаточно розколоти Україну. Навіть суто імперський пропагандистський витвір “Новоросія” не приніс бажаного результату, хоча на нього працювали і продовжують це робити чимало доморощених перекинчиків і п’ятиколонників. Українці в час загрози втрати державності продемонстрували єдність, захищаючи свободу і незалежність. Очевидно, дух патріотизму закладали батьки і школа, церква і культурно-традиційне середовище, учені й поети, просвітники і національна пам’ять народу. Руїна століть не здолала етичних, етнокультурних, історичних, ідейних цінностей і переконань українства. Українець не захотів стати на шлях, який вів його в культурне, політичне, національне небуття. Він, навіть заради особистого щастя і благ, не волів наслідувати безбородьків, кочубеїв, прокоповичів, новицьких, юзефовичів, януковичів… Народ вірив у свою правду, пам’ятаючи Шевченкове: “Не дайте народові жити без віри”. Бо тоді “не вмирає душа наша, не вмирає воля…”3. Але маємо добре пам’ятати, що на війні немає сторонніх і байдужих. Кожен мусить боротися за Україну — мечем, словом, чином, духом, коштом. Важко пояснювати, чому в трагедійні часи “український” олігархат не асоціює себе з війною, яку ж і він допоміг розв’язати Росії? Чому статки їхні непомірно зростають, коли ллється людська кров? Чому політична воля спить, а не вчинить законодавчим рішенням накладення хоча б 50%-го мілітарного податку на “олігархат”, який почав, не перестаючи, нову сатанинську гру щодо президентських і парламентських виборів, формуючи для себе запопадливу політичну обслугу. Цього “чому” вже занадто багато, щоби продовжувати споглядати. Георгій ФІЛІПЧУК —————————— 1 Куліш П. Зазивний лист до української інтелігенції (хуторна поезія) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://ukrlife.org/ main/evshan 2 Донцов Д. Національні гермафродити // Вибр. твори: у 10 т. — Т. 2. / Дмитро Донцов. — Дрогобич; Львів: ВФ “Відродження”, 2011. — С. 125. 3 Шевченко Т.Г. Кавказ // Кобзар / Тарас Шевченко; передм. П. Мовчана. — К.: Вид. центр “Просвіта”, 2011. — С. 293.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин