Письменник і час · “Задокументувати, зафіксувати справжню нашу історію в подіях і прізвищах виконавців вкрай важливо і необхідно”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Літопис спротиву і відродження Читаючи «Світло людей» Василя Овсієнка
Слово Просвіти, №08 за 2020 рік
Кузьма МАТВІЮК, колишній політв’язень, с. Пирогівці Хмельницької обл.
Живемо у надто динамічний, швидкоплинний і спресований час. Події, що відбувалися на наших очах лише 5 років тому, сьогодні вже деякі “аналітики” подають очевидно спотворено, сфальсифіковано, прибрехано і перебрехано. На наших очах і з нашою участю відбувалася Революція Гідності, а сьогодні читаємо і чуємо, що не було на Майдані нашого народу — там були безхатьки і американські провокатори… А знаменні події нашої новітньої історії, такі, як події національного відродження (епоха шістдесятників), період спротиву російському режимові, боротьба за незалежність і драматичний період становлення відновленої української державності. Разом з цим дедалі ширшає поле діяльності і можливості фальсифікаторів. Отож задокументувати, зафіксувати справжню нашу історію в подіях і прізвищах виконавців вкрай важливо і необхідно. Великий пласт (шмат) цієї загальнонаціональної роботи виконав Василь Овсієнко — філолог за фахом, очевидець і учасник знакових подій. Літопис цього періоду описано у його двотомній книжці “Світло людей”. Люди, які віддали свою душу і тіло справі відродження України, персоніфіковані, з достовірністю описана їхня боротьба. Як тільки хтось із учасників руху національного відродження ставав доступним (виходив з таборів чи психіатричних лікарень), Василь добирався до нього і просив на свіжу пам’ять розповісти все: про себе, свою громадську діяльність, відбування покарання… Виконано велетенську за об-
Іван МАЛЮТА, письменник, заслужений журналіст України, м. Київ
Він з’являвся у моєму житті епізодично. То ж коли почув був про ув’язненого Валентина Мороза-правозахисника, вельми здивувався. Та невже це він, радіожурналіст, розважливо-обачний поет? Але ж ні, то був не двійник, а львівський дисидент, автор гострих політичних памфлетів. Уперше я побачив цього поета в редакції багатотиражки Одеського політехнічного інституту, в якому я студіював. На зібрання літстудійців його запросив Олекса Різників, працівник тієї ж газетки. Валентин Леонідович сидів поруч. Прочитавши щось зі свого поетичного доробку, ще до закінчення обговорення віршів заспішив на радіо. Подавши мені руку, запитав, звідки я родом. — З Вінниччини. Із села. — Я здогадався, що ти — наш хлопець, коли почув твій вірш про українську пісню. Заходь при нагоді до мене, на обласне радіо. Але така нагода трапилась аж влітку. Студзагін готував “десант” до Криму, на будівництво Північно-кримського каналу (насправді облаштовували прилеглу автомагістраль). Повідомили, що до півострова доберемось на теплоході, що привнесло певну романтичність. Я жив і навчався виключно за рахунок стипендії. А тому одразу зголосився до списку добровольців з політехніки. — Перебуду канікули на будівництві каналу, — повідомив Валентину Морозу й наївно зізнався про справжню мету. — Може зароблю бодай на штани, якщо не на костюм.
сягом роботу. Тисячі кілометрів проїхав В. Овсієнко, десятки кілометрів пройшов, аби зустрітися з цими знаковими особистостями і записати їхні спогади. Ми маємо сотні метрів магнітофонної плівки із записами спогадів учасників і очевидців історичних подій та багато годин таких записів на диктофоні… У своїй першій книжці В. Овсієнко зберіг для нас і прийдешніх поколінь Василя Стуса, Олексу Тихого, Юрія Литвина, Оксану Мешко. Ці люди — ґрунт, основа нашого національного духу, наша національна гордість і наша мотивація подальшої праці і боротьби за українську національну ідею. Після прочитання спогадів В. Овсієнка утверджується віра у свій народ, утверджується сказане Миколою Вінграновським: “Ні, цей народ із крові і землі/ Я не віддам нікому і нізащо!” Наступним кроком мало б бути введення у шкільні програми вивчення життя, творчості й боротьби цих людей. В. Овсієнко сказав так: “На них, як на залізних стовпах, трималося — і не обрушилося! наше духовне небо, навіть у найчорніші часи нищення нас як народу. Ці люди — наші національні святі”. І про О. Тихого: “Я філолог, за Слово був тричі покараний, то знаю ціну Слова. Тож свідчу: це була людина, близька до того ідеалу, де починається святість”. Василь часто повторював: “З часом історія — не те, що було, а те, про що написано”. А вже коли він записував чиїсь свідчення, то прискіпливо пильнував, аби оповідач чогось не переплутав і не перебільшив, а повідав точно, як воно було. “Записано (зафіксовано) має бути від того, хто бачив чи робив… Бо згодом візьмуться за це ті, хто не бачив і не робив, і напишуть про ті часи так, як їм буде треба…” — казав В. Овсієнко. Нам не потрібні міфи, які б допомагали інтегрувати український народ у міцну монолітну націю. Ми маємо таку історію (минулу і новітню, що твориться), яка величніша за доброзичливі, патріотичні міфи. Український народ позбавляли своєї історії. Її або стирали (вбивство кобзарів, спалювання бібліотек), або ж фальсифікували (візьміть усі офіційні підручники з історії часів СРСР чи сучасні “праці” “доктора іст. наук” Яневського Д.). Характерною особливістю спогадів Василя Овсієнка є відсутність суб’єктивних корегувань записаного, вкрай делікатне ставлення до слова і думки співрозмовника. Я це стверджую, бо знав декого з цих людей, спілкувався з ними у кінці 60-х—на початку 70-х років (І. Світличний, Є. Сверстюк, Є. Пронюк, Л. Плющ, О. Мешко). А з трьома Василями (Стусом, Лісовим, Овсієнком) довелося перебувати разом у Мордовському концтаборі — ЖХ 385/19. Спогади правдиві й достовірні, без перебільшення чи пафосу. І надзвичайно велика інформаційна насиченість. Вимогливий до правди Є. Сверстюк так оцінює працю В. Овсієнка: “Його перу належать винятково вартісні в документальному і літературному відношенні спогади — нариси про Василя Стуса, Оксану Мешко, Юрія Литвина та інших в’язнів сумління”. Я б додав, що В. Овсієнко здійснив громадянський подвиг. Завдяки цій роботі вже неможливо замовчати чи сфальсифікувати період національного відродження кінця 60-х років ХХ ст. і початку ХХІ ст. Другу книжку В. Овсієнка “Світло людей”, попри її інформаційну цінність, я б назвав взірцем бачення і розуміння нашої історії, нашої національної справи власними очима і без чужих окулярів. Сьогодні ми є свідками того, що збулося пророцтво В. Стуса: Ще кілька літ — і увірветься в’язь Колючий дріт увійде в сни дівочі.
Та, на жаль, залишаються актуальними і слова німецького поета Брехта — “Ще плодовите черево гада”. Тож молоді потрібно демонструвати на живих прикладах, що російський тоталітарний режим — це страшно. У другій своїй книжці В. Овсієнко наводить такий “приклад”: за критичні висловлювання Якубовського Михайла — школяра-відмінника з Житомирщини запроторюють до Київської обласної психлікарні. Там лікар Жанна Корецька сфабриковує діагноз: шизофренія. У проявах хвороби (симптомах) радянський психіатр пише: “С детских лет начал читать философскую литературу”. Ще В. Овсієнко виконав буденну, не зовсім приємну роботу — змив намул з правди, що утворився старанням КДБ. Це він зробив, розглядаючи дії Миколи Холодного — неоднозначної і суперечливої постаті в українському русі відродження. Василь встиг це зробити ще за життя тих людей, яких цей “намул” безпосередньо торкався, зокрема Володимира Забаштанського. В. Овсієнко зробив це делікатно і безкомпромісно, не поступаючись “кадебешівській правді”. Про Миколу Холодного він пише без злоби і ненависті, зі співчуттям до нього як жертви КДБ. Якщо хтось колись і буде писати про Миколу Холодного, то перед ним має бути короткий нарис В. Овсієнка “Вкраїнську оббрехав Голготу”. Закінчуючи огляд двох книжок Василя Овсієнка “Світло людей”, звернусь до нині сущих словами Т. Шевченка: “Отак і ви прочитайте! Щоб не сонним снились Високі могили Перед вашими очима, Щоб ви розпитали Мучеників кого, коли, За що розпинали”.
— Які вдалі рядки про нашу мову! — пішов до приятеля, який щось вишукував в Інтернеті. Зазвичай для свого Кореневого словника. — В “Літературній Україні” я опублікував був статтю про те, що топоніми наших поселень, на відміну од російських, повинні мати закінчення Е: Глобине, Рівне, Коблеве… — А не МукачевО, БереговО, як ото прагнуть деякі русини Закарпаття, — підтримав господар. Дочитавши збірку, знову відволікаю приятеля од кореневих досліджень мови.
— Знайшов у Мороза вірш із присвятою літературознавцю Григорію Зленку, з яким я працював у видавництві “Маяк”. З усіх народів, що жили на світі, Лиш ми собі неслави зажили. Про нас прийдешні будуть говорити: “Це в них здихали з голоду орли”. — Слушний докір суспільству, в якому бракує Прометеїв, здатних на самопожертву, — погодився Олекса й сумовито додав: — Це був справжній поет-патріот. Негаласливий, але відданий українській справі. Якому можна було вірити ще в ту лукаву епоху, з якої ми вийшли. З поетичного доробку В. Мороза у мене збереглася його збірка “Дерево на обрії” (1969). І автор завше бачиться мені у приємних спогадах про молодість на небокраях одеських берегів. “Життя коротке. Поспішайте творити добро”, — радив Олександр Довженко. Я лише додам, що треба дякувати й носіям добра. Хоча б у спогадах про них. І виокремлювати на вдячність тих письменників, які творили без дефіциту правди.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
