Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “Я чоловік прозрілий… І мені хочеться, щоб інші прозріли”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Ще один Савло, який став Павлом ІІвваанн ККоолляяссккаа

Слово Просвіти, №08 за 2020 рік

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Не обійтися тут без такої преамбули. Я знову в благословенній і ситій Канаді. Вчора прилетів туди із напівзруйнованої постколоніальної України. З України, де раптом не стало нічого в крамницях, де, мовби на дні океану, тонуть у проваллях ночей села й містечка — відмикання електроенергії стало в нас нормою життя. Подеколи з аеродромів не здіймаються в небо літаки — немає пального. Нові дійові особи — безжальні рекетири, банальні стриженоголові бандюки в чорних шкірянках й мародери у високих владних кабінетах. Масові страйки шахтарів і їхні велелюдні походи на Київ, де тисячі їх денно і нощно вистукують касками під Кабміном, і весь урядовий квартал стрясає той гул, мовби він потрапив у зону шаленої турбулентності. А тут — інший світ. Блаженний спокій. Подив од розмаїття всього в супермаркетах. Нехапливість людей і розмов. До цього після нашого нервозного, а незрідка й напівістеричного українського соціуму треба звикати й звикати. І в мене це забере чимало часу, хоч і кажуть, що до доброго людина звикає швидко. Петро Яцик запросив мене для того, щоб я допоміг йому написати книжку про мистецтво й етику бізнесу та взагалі про його філософію життя. В процесі роботи над нею він несподівано розгубився: “Це ж виходить, що я буду вихвалятися собою! Ні, це не годиться!” І тоді ми вирішили: я сам буду автором книжки, в якій безпосередньо від себе оповідаю всі ті речі, котрі він вважає справді дуже важливими. Отак і з’явився “Українець, який відмовився бути бідним”, котрий, до слова, мав уже сім видань. Особа “портретованого” в ній талановитого бізнесмена, мецената і — не побоюся так його назвати — філософа не перестає цікавити читачів. На календарі тоді значився червень 1993-го. Волога (вона здіймалася з озера Онтаріо) спека висіла над Міссіссаґою, де Яцик жив, і Торонто, куди ми щоденно їздили — там були офіси його фірм. Яцик тоді познайомив мене з багатьма видатними людьми, що були його добрими приятелями (Омелян Пріцак, Ігор Шевченко, Ярослав Скрипник, Богдан Бігус, Юрій Ємець, Степан Петелицький, Олександр Скоцень, Василь Верига…). Пояснив: спілкується тільки з нерядовими індивідами, бо на пересіч у нього алергія. Пересіч для нього — марна трата часу й спримітивлення себе, бо пересіч, окрім банальностей та нарікань на всіх і все, нічого дати не може. Ми говорили про українське Торонто, і Яцик запитав: “А ви чули про Івана Коляску?” Звичайно ж, — не чув. Яцик умів не тільки нищівно глузувати з тих, хто просто дратував його своєю надутістю, натхненним самохвальством чи баранячою тупістю. Вмів він і безоглядно захоплюватися та не шкодувати суперлативів на адресу того, кого вважав прикрасою роду людського. “Коляска — це як цікава книга! — вигукнув він. — Ви неодмінно повинні про нього написати!” Склалося так, що аж нині пишу. Наткнувся на свої записи про нього в щоденнику — і мені з пам’яті засвітився цей образ. …Ми сидимо втрьох у затінку біля басейну, що гіпнотизує неприродно голубою водою, на якій феєрично спалахують сонячні лелітки. Гаряче безгоміння ліниво пливе над усім довкружжям. Мовчить ліс, що зеленою стіною підступає до самого Яцикового дому, німотствує завмерла дорога, що тулиться до його двору, тихо без літаків у небі — і зморені спекотою птахи там не подають голосів та не кружляють. Цей недбало одягнений худющий, мов чернець, що давно пішов в аскезу, чоловік в окулярах буквально фонтанує енергією. Він запально щось розповідає, розмахує руками, починає нестримно з Яциком сперечатися. Вони обидва розпалюються — імені раптом здається, що зараз справа перейде до майже дуелі. “Ну ти ж і прикрий чоловік!” — гарячим докором кидає Яцик. “А ти ж, Петре, впертий! Упертий бойко!” — парирує Коляска. “Люблю я тебе, Іване, але не можу довго витримувати!” — каже Яцик. “І я тебе, Петре, люблю, але дратуєш ти мене своїм безмежним скепсисом! Ти завжди проти всього… Скажи ж нарешті: ти за що?!” “Скажу, Іване, я проти романтичних дурощів, проти віри про грушки на вербі! Я всього побачив на віку, а тому маю всі підстави так критично дивитися на людей і мало кому вірити!” “Мені ж ти чомусь повірив?” — допитується Коляска. “Тобі повірив, бо ти не такий, як усі. Ти біла ворона! Ти святий чоловік, бо живеш не для того, щоб хліб їсти, гребти все до себе й інших дурити!..” “Я не святий, сам це добре знаю. Я чоловік прозрілий… І мені хочеться, щоб інші прозріли…” “То чому ти так галасуєш? І чому накидаєшся на мене, мовби я комуніст із Кремля?!” “Бо інакше я не вмію говорити, Петре!” “І я не вмію… — мовить розгублено і всміхається Яцик. — Які ж ми однакові! Отому нам і буває нестерпно один із одним”. Випивають для примирення скоч і починають спокійніше обговорювати новини з України. І тут знову спалахує дискусія. Коляска вважає, що все майбутнє України залежить од учорашніх політв’язнів, які вже показали свою відданість Україні. Яцик уперто стоїть на тому, що дисиденти своє вже зробили — вони революціонери, деструктори, які мають талант руйнувати радянську тюрму. Тепер справа за діловими людьми — управлінцями, менеджерами, бо треба підняти з руїн економіку, перебудувати на новий лад увесь господарський комплекс. Мовляв, гарячими патріотичними словами цього не зробиш… І знову від напруги дискусії обидва гарячкують, звинувачують один одного в політичній сліпоті, в недалекоглядності. Обурений непоступливістю Коляски, Яцик вигукує: “Не вчи мене любити українську мову — я її не менше за тебе люблю! Але я, як чоловік практичний, тобі скажу: наших людей спровокували на те, щоб вони з головою впірнули в боротьбу за мову та національну символіку — і вони всі сили витрачають на те. Але це хитрий тактичний хід, що відволікає в патріотів увагу від усього в Україні, де практичні антиукраїнці швидко захоплюють банки, підприємства і все, що належить народу, який завтра прийде до тями зовсім обікраденим. А я тобі скажу: чиї будуть банки й заводи, того й мова буде. На сторожі державної мови мають стояти великі фінанси й армія. А де ж оті фінанси в українців візьмуться?!” Сьогодні вони мітингують, а завтра спам’ятаються бідаками з бідаків! Я не хочу бути пророком! Хочу помилитися! Але вже бачу, що так буде! Вже є перші симптоми — вся господарка і всі банки вже видерто з українських рук!” (Я тоді записав усю їхню розмову на диктофон із надією використати її в книжці). Коляска стояв на тому, що головне — це освідомити народ, а вже потім він у своїй державі все зробить як належить. Яцик вигукував, що на той час Україна вже може стати чужою державою… Я здивувався з того, що ввечері, після всіх взаємозвинувачень та інвектив вони тепло, поплескуючи один одного по плечах, розпрощалися. “Ну Іван! — видихає Яцик. — Він і при сивому волоссі ще романтик! Дон Кіхот!” Потім, подумавши про щось своє, вже спокійніше мовить: “Добре, що є такі ідеалістичні революціонери. Якби їх не було, ми всі заснули б од нудьги й ситості. Справді будитель!” Знову подивувався, що я навіть не чув про Коляску. І ось із Яцикової розповіді розгортається переді мною ця цікава життєва історія. Родом він із маленького промислового містечка в провінції Онтаріо. Його батьки, як і багато українців, приїхали до Канади з Буковини в пошуках кращої долі і лишилися тут. Коляска був старший за Яцика на 6 років. Народився 1915-го. Його юнацькі роки припали на велику депресію в Північній Америці. Тоді вже пішов зі світу його вимучений шахтарством і скалічений у шахті батько. Родина Колясок була у великій нужді. Разом із ватагами голодних та напівобірваних юнаків хлопець мандрував по всій Канаді в пошуках заробітку, що його так важко було знайти, бо ж кругом безробіття. Цей гіркий досвід не минув безслідно. Іван захопився лівими ідеями рівності й справедливості. В нього виробився категорично радикальний світогляд. Молодий марксист цілком логічно опинився в комуністичній партії Канади. До речі, там було багато українців. Емігрували сюди з Галичини й Буковини переважно незаможні селяни. Тут вони опинялися на найнижчому щаблі соціальної ієрархії. Бачили таких багатіїв, яких їм навіть не могло уявитися: власників банків, заводів, усяких лихварів, чиї захмарні статки ще більше ростуть навіть без помітних зусиль тих людей, а ці, збідовані та домежно нужденні, корчують ліси, випалюють деревину й вивільняють місця для землеробства — каторжний труд. І коли ще та земля стане родючими нивами? Для того доведеться пролити ріки поту й на все життя натерти собі криваві мозолі. Звичайно ж, за умов такого виживання в переселенців активізувалися ліві настрої. А ще вони з великою надією, а то й захопленням та надією спрямовували свої погляди на Радянський Союз, вірячи, що він — справді цитадель рівності, справедливості, братерства. Москва активно поширювала по всьому світу цей міф, уміло використовуючи лівих інтелектуалів у всіх країнах і тих, кого цинічний Ленін називав “корисними ідіотами”. Українські переселенці згуртувалися в масову організацію, котра швидко розросталася. Вона назвалася ТОУК — Товариство об’єднаних українських канадців. Там незрідка бували емісари з Москви, котра не випускала ТОУК із поля зору й вела з ним постійну роботу. Об’єднання заснувало низку успішних бізнесових структур. Я застав їх і на початку дев’яностих років минулого століття. Характерно, що чимало тоуківців мали неудаваний український сентимент, а хто навіть і справжній патріотизм. Не в одного любов до України химерно поєднувалася з мало не релігійного наповнення вірою в Москву. І в канадських комуністів з українців було щось глибоко співзвучне з нашими боротьбистами та укапістами. Націонал-комунізм. За словами Яцика, Коляска справді був українським патріотом і в часи його перебування в компартії Канади. Та, очевидно, українець у ньому таки горував над комуністом. Це потвердив увесь розвиток подій, коли його від партії послали на підвищення партійної кваліфікації та поглиблення відповідних переконань на навчання у Вищу партійну школу ЦК КПУ в столиці Радянської України. Що комуніст Коляска сприйняв із великим піднесенням. На той час Іван Васильович уже повчився в університетах Саскачевану й Манітоби, здобув звання магістра в Торонтському університеті. Встиг повчителювати. Йому вже виповнилося 45. Цілком зрілий, сформований чоловік. У такому віці рідко змінюють погляди і переконання. А з ним це сталося. …Ось вона, Україна, пропливає внизу під крилами літака, що скоро приземлиться в аеропорту — й Коляска з душевним захватом опиниться в стольному Києві. Нарешті його мрія здійсниться. Отже, він у столиці. На все вдивляється, до кожного слова прислухається і його дедалі більше занепокоює: чому ж не чути української мови? Не чути української мови в столиці України! Невже таке справді може бути? Це ж якась ненормальність! Не може ж бути такого, щоб мова повсюдно в Україні була, а в столиці її не було. Шок, образа, обурення, гнів — усе це переплелося в ньому, переходячи в знетямлення й тотальне розчарування в тому, в що він так послідовно й несхитно вірив. Так почався антикомуніст Іван Коляска. Навчаючись у ВПШ, він терпляче висиджує в бібліотеці. Але не гризе там томи Маркса чи Леніна, а скрупульозно вивчає всі статистичні звіти, довідники. Досліджує механізм зросійщення України. Який сукупний наклад періодики українською

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин